73826 (702257), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Мета роботи полягає у висвітленні своєрідності народного гумору, манери оповіді І.С. Нечуя-Левицького та розкритті ним проблеми конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.
Виходячи з мети, ставимо перед собою такі завдання:
охарактеризувати манеру оповіді письменника у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;
проаналізувати проблему конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;
розкрити питання комічності ситуацій у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.
Об’єкт дослідження: власне цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, який складається з двох творів: „Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” та „Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”.
Методи дослідження, які будуть використовуватися у роботі: описовий, порівняльно-історичний.
Розглядаючи проблему комічності в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна звернутися до багатьох джерел, які нам дають терміну „комічне” та „гумор”. Наприклад, у „Літературознавчому словнику-довіднику” можна знайти такі визначення: „Комічне (грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. Ті суспільні явища, які втрачають свою. Доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартість, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання”.
„Гумор (лат. humor – волога, рідина) – різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини”.
„Словник літературознавчих термінів” дає трохи інше визначення комічного. Це одна з естетичних категорій: комічними називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх. В основі комічного лежить суперечність між новим і старим, між тим, що народжується, і тим, що відходить в минуле, відмирає.
А в „Словаре литературоведческих терминов” наявне таке визначення комічного: „Комічне – суспільно значуще життєве протиріччя (мети – засобам, форми – змісту, дії – обставинам, сутності – її прояву), яке в мистецтві являється об’єктом особливої емоційно насиченої естетичної критики-висміювання”.
Засоби гумору можна звести до двох найтиповіших, найпоширеніших груп:
Ситуаційні засоби гумору. При ситуаційному комізмі смішним є передусім сам зміст події, ситуації, у яку потрапляють персонажі твору, а не слова, якими ці ситуації передаються.
Власне мовні засоби гумору. У цих випадках комічний ефект досягається суто мовними прийомами комізму. Найхарактернішими з них є такі:
а) гумористичні порівняння – часто вживаний у художній літературі засіб створення образності: пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, в якому потрібна риса виступає дуже яскраво;
б) гумористичні евфемізми (грецьк. euphēmismos, від eu – добре та phēmi – кажу) – благозвучне слово або вираз, вжите для заміни непристойних, небажаних чи заборонених.
г) літоти (гр. litotēs – простота) – це показ з художньою метою ознак якогось предмета чи явища в нарочито зменшеному вигляді.
д) гіперболи (грец. hyperbolē) – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.
е) алогізми, за визначенням із „Літературознавчого словника-довідника”, – це сполука заперечливих понять, свідоме порушення логічних зв’язків, ініційоване задля створення певного стилістичного та смислового ефекту.
є) епітет (грецьк. epitheton – прикладка) – один із основних тропів мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом” .
У „Словнику літературознавчих термінів” зазначається, що в художніх творах алогізми вживаються саме для створення комічного враження.
Щодо проблеми конфліктності у циклі оповідань про бабу Праску та бабу Палажку, то визначення поняття конфлікту також має небагато відмінностей у різних джерелах, хоча ці погляди не можна назвати однобічними. Так, у „Літературознавчому словнику-довіднику” є таке формулювання терміну „конфлікт”( лат. conflictus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних поглядів та інтересів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Визначення конфлікту у „Словнику літературознавчих термінів” таке: „Це суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі”.
Досліджуючи манеру оповіді в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна розглядати такі поняття як манера, оповідач та оповідь. „Літературознавчий словник-довідник” визначає термін „манера” (фр. maniere – вправність рук) – особлива прикмета творчості митця – письменника, маляра, музики, яка ґрунтується на його звичці, особливостях внутрішнього світу. У цьому ж словнику „оповідач” визначається як різновид літературного суб’єкта, особа, вимислена автором, від її імені в художньому творі автор оповідає про події та людей. Оповідач провадить оповідь від першої особи .
Визначення поняття „оповідач” у „Словнику літературознавчих термінів” являється подібним до попереднього. А оповідь у ньому визначається як своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів людей у художньому творі від першої особи. В оповідній формі для зображення дійсності використовується монолог (від гр. monos – один і logos – слово, мовлення) – роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або з читачами. У „Літературознавчому словнику-довіднику подається більш широке визначення монологу. Монолог (грецьк. mōno – один, єдиний, logos – слово) – тривале внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить одному суб’єктові і виражає думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі.
Для дослідження теми роботи: „Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне”, найзручніше використовувати порівняльно-історичний та описовий методи.
Метод (від гр. methodos – шлях дослідження, спосіб викладу) у „Словнику літературознавчих термінів” – це сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва.
Компаративістика – друга назва порівняльно-історичного методу, визначення якого подає багато джерел. Наприклад, „Словник літературознавчих термінів” подає таке формулювання компаративістики: компаративістика – це такий спосіб дослідження літератури, при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах.
У „Літературознавчому словнику-довіднику” компаративістика (лат. comparo – порівнюю, фр. la literature compare – літературна компаративістика, порівняння) – „порівняльне вивчення національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)”.
2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку суцільно побудований на імітації оповідача. В російській літературі ще в 30-х роках ХІХ століття М. Гоголь у „Вечорах на хуторі біля Диканьки” використовує оповідача з середовища простолюддя (пасічника рудого Панька). Г. Квітка-Основ’яненко також застосовує цей прийом для вираження комізму у своїх творах. Найбільш близька І. Нечую-Левицькому оповідна манера в таких повістях Г.Квітки-Основ’яненка, як „Мертвецький Великдень”, „Салдацький патрет”, „Конотопська відьма”. Марко Вовчок у „Народних оповіданнях” теж використовує оповідну манеру, але при цьому особливої близькості творчості І. Нечуя-Левицького та Марка Вовчка не спостерігається.
І.С. Нечуй-Левицький надав слово двом жінкам похилого віку, які розповідають про своє життя. Кожна з них, говорячи про себе, водночас характеризує вчинки своєї сусідки, свого „лютого ворога”. Виразність образів є результатом таких характеристик: тієї, що героїня дає собі сама, тієї, яка об’єктивно виникає у читача в результаті її розповіді, і тієї, яка постає зі слів її суперниці.
Баба Параска Гришиха говорить, що їй не сила вдержатись на селі, „хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи!”. І все це через те, що баба Палажка Солов’їха допекла їй „до живих печінок”. Параска говорить, що гіршої від Палажки немає в цілому світі. Гришиха шкодує, що не може так лаятись, як сусідка, яка скрізь її зачепить. „Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десятку частку мала залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одне око. Якби пак у мене такий язик та вдача, як у
Солов’їхи, я б дала собі ради,” – промовляє Параска
За самохарактеристикою вона нічого і пальцем не торкне, але подальша її розповідь суперечить попереднім її словам. І виявляється, що вона зовсім не смиренна, терпелива жертва, а така ж зла і підступна, як і Палажка.
За словами Гришихи, її сусідка „тільки плює словами, а не говорить», має, „наче облизаний макогін», лису голову і ніс, „наче на сім гривень сокира». З цього можна зробити певні висновки, що мова Параски досить колоритна, сповнена добірних і дошкульних висловів, дотепних епітетів та порівнянь.
Не краще живеться і бабі Палажці Солов’їсі, яка „сидить собі в хаті тишком-нишком та богу молиться”. Їй через бабу Параску навіть на світі не можна вдержатись. За твердженнями Палажки, її сусідка, „як скажена собака, бігає по дворах, по хатах та вигадує таке, що й купи не держиться”. „А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую!”.
Солов’їха і кроку без молитви не ступить, навіть прийде до криниці і там кладе поклони на чотири сторони, а Параска „плеще громаді, що я буцім-то відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом в колючки”. Особливо виразно її лицемірне „святенництво” викривається у сцені бунту проти ув’язнення в сараї, коли вона стукає в двері образом святого Миколи доти, поки образ у неї в руках не розколюється на двоє.
За словами Палажки, її „усе село поважає”, перед нею навіть „сам дяк знімає шапку” і тільки Параска допікає їй, „так настирилась, що хоч з мосту та в воду!”
Отже, найкраще й найповніше характеризують жінку власні вчинки, про які вона розповідає у своєму монолозі.
Отак, за своїми розповідями та самохарактеристиками баба Параска та баба Палажка не помічають, що, наговорюючи на іншу, вони показують себе забобонними, сварливими, в’їдливими та улесливими. Кожна з них основну силу красномовства спрямовує на викриття своєї суперниці, змішуючи правду з неправдою, вигадку з дійсними спостереженнями.
Їх дратують різні дрібниці: відро, залишене на мить біля криниці, підсвинок, що витолочив грядку, помилково вижатий хліб тощо; обох пригнічує злиденність та одноманітність селянського побуту. При цьому „авторська особистість в тексті не присутня, письменник навіть не прагне її проявляти».
У 1822 році М.Костомаров писав: „... два невеличких оповідання з народного побуту „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” і „Благословіть бабі Палажці... вмерти!” – ... по незрівнянному гумору, вірності фарб можуть стати врівні з гоголівським оповіданням про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем”. І справді, спорідненість проступає і в портретних характеристиках (у Параски обличчя – „як гарбуз на баштані”, у Івана Івановича та Івана Никифоровича голова „редькою”, тільки у одного хвостом вгору, а у другого – вниз) і в підтексті, що змушує побачити нікчемність причин, що призводять до сварок, відчути загальне моральне зубожіння людей, що опинилися під впливом приватновласницької психології.
Прийом стилізації оповідача І.Нечуй-Левицький використовує не тільки заради сміху, а також і для викриття суспільних вад, щоб висвітлити соціальні недоліки з позиції героя, а не з точки зору автора, який знаходиться в стороні. Обраний письменником образ оповідачок з народу дав змогу поглянути на життя очима простих сільських жінок, що посилювало народність і художню правдивість оповідань.
За комічними подіями в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку приховується глибокий конфлікт. Адже причини ворогування між сусідками слід шукати не тільки у їх вдачах та взаєминах, а й у тогочасній дійсності села, у дрібновласницькому характері їх господарства. Обох бабів гнітить злиденне й буденне життя, і в результаті цього їх переслідують постійні сварки.
Подібно до автора „Обломова” І.А.Гончарова, І.С.Нечуй-Левицький не міг не відображати цілісне життя людини з його світлими та темними сторонами, не показати змін, які відбувалися у тогочасному суспільстві та в людській свідомості в епоху реформ. Композитор М. Лисенко говорив про єдність принципів художнього зображення у І.Гончарова й І.Нечуя-Левицького: „за стилем Нечуй наш автору „Обломова” рідний, кровний, так би мовити, брат. Все у них з дрібничок складається. У І.Гончарова – диван, халат, нічні туфлі, пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя – нікчемні чвари, безглузді баталії через дрібниці. І все описується серйозно, кожна, навіть найменша деталь освітлюється з усіх боків – і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплина до краплини. А виходить море. Житейське море”. Замисел такого зображення полягає в ствердженні ідеї оновити моральні засади людини. Письменник вважав необхідним показати болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.
Типовість персонажів і самого конфлікту між сусідками підкреслюється тим, що постійні сварки відбуваються не тільки між Параскою та Палажкою, а й між всіма оточуючими. На Солов’їху кидається не тільки Параска, а й її пасинок з чоловіком: „Оце побили мене пасинок з чоловіком... так побили, так понівечили, що й господи! Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив”. При цьому незрозуміло, хто винен. За словами Палажки винні пасинок і чоловік, за словами Параски – сама Солов’їха. „Тепер всі люди на селі чогось визвірились на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть не здоровкаються зо мною... Уся рідня мене кляне, товче, як жиди Гамана”.
Гришиха „пробила дякові голову залізною кочергою”. ”Я спокутувала свій великий гріх, і охрестилась, і одмолилась. А все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха... А до мого чоловіка все вищиряє ті зубища, де не встріне”.
Гумор І. Нечуя-Левицького не має нічого спільного з зубоскальством, з поверховим фарсом. На першому плані стоїть реалістичне розкриття людської „кривої душі”, що виростає на ґрунті тяжкого і темного селянського побуту. „Цей побут обумовлює такі негативні риси народної психології, як дрібновласницький індивідуалізм, примітивізм і обмеженість світогляду, прихильність до всякого роду забобонів”.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
