73632 (702166), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Проте, в подальші роки дослідники Гоголя йшли швидше за Білим, ніж за Віноградовим.
Цікаво також звернутися до позиції французького дослідника Анрі Труайя. Цікава також думка В.В. Набокова.
Традиційна точка зору критиків на «Ревізора» була однозначною – геніальний сатиричний твір, що висміює бюрократичне суспільство і його вади. Набоков назвав в своїй статті «Державна примара», присвяченої «Ревізору», таких критиків «наївними душами», які «неминуче повинні побачити в п'єсі люту соціальну сатиру, націлену на ідилічну систему державної корупції в Росії…».
На думку Набокова,»… сюжет «Ревізора» так само не має значення, як і всі сюжети гоголевських творів. Більш того, якщо говорити про п'єсу, фабула її, як і у всіх драматургів, лише спроба вичавити до останньої краплі забавне непорозуміння. Мабуть, Пушкін підказав цю фабулу Гоголю, посміявшись над тим, як під час ночівлі в нижмісському трактирі він був прийнятий за важливого столичного урядовця…» Далі, він уважно розглядає і по-своєму потрактує композицію п'єси: «в п'єсі немає експозиції. Блискавка не втрачає часу на пояснення метеорологічних умов. Весь світ – трепетний голубий сполох, і ми посеред нього. Єдина театральна традиція, якої дотримувався Гоголь, це монологи, проте ж і люди розмовляють самі з собою під час тривожного затишшя перед грозою, чекаючи першого грому. Дійові особи – люди з того кошмару, коли вам здається, ніби ви вже прокинулися, хоча насправді занурюєтеся в саму бездонну пучину сну.» Набоков взагалі рахував твори Гоголя як би «сновидними», чия реальність існує по законах сну, тобто не піддається звичайній логіці.
Особлива увага Набоков також уділяє так званим «другорядним» персонажам, уважно вишукуючи їх сліди у всьому тексті «Ревізора». Ось що він пише із цього приводу: «у Гоголя особлива манера примушувати «другорядних» персонажів вискакувати при кожному повороті п'єси (роману або розповіді), щоб на мить блиснути своєю подібністю життя. В «Ревізорі» цей прийом виявляється із самого початку, коли городничий Ськвозник-Дмухановській читає дивний лист своїм підлеглим – доглядачу училищ Хлопову, судді Тяпкину-Ляпкину і опікуну богоугодних справ Суниці.» Причому автора статті дуже займають ці персонажі, оскільки якщо Чехов»… якось заявив., що якщо в першій дії на стіні висить мисливська рушниця, в останньому воно неодмінне повинне вистрілити», то»… рушниці Гоголя висять в повітрі і не стріляють; треба сказати, що чарівливість його натяків і полягає в тому, що вони ніяк не матеріалізуються».
Так само Набоков звертає увагу на імена, які дає свої героям автор «Ревізора»:»… комендант училищ Хлопов, суддя Тяпкин-Ляпкин і опікун богоугодних справ Суниця. Зверніть увагу, що це за прізвища… Прізвища, що винаходяться Гоголем, – в єстві клички…»
Мабуть, що мир другорядних персонажів займає Володимира Володимировича Набокова значно більше, ніж зовнішня дія і головні герої, оскільки «персонажі «Ревізора» реальні лише в тому значенні, що вони реальні створення фантазії Гоголя». Навпаки»..потойбічний світ, який немов проривається крізь фон п'єси, і є справжнє царство Гоголя. І вражаюче, що всі ці сестри, чоловіки і діти, дивакуваті вчителі, що отупіли з перепою конторники і поліцейські, поміщики, п'ятдесят років ведучі тяжбу про перенесення огорожі, романтичні офіцери, які шахраюють в карти, чутливо зітхають про провінційні бали і приймають приведення за головнокомандуючого, ці переписувачі і неіснуючі кур'єри – всі ці створення, чиє мигтіння створює саму плоть п'єси, не тільки не заважають тому, що постановники звуть дією, але явно додають п'єсі надзвичайну сценічність.
Ці персонажі другого плану затверджують своє існування іноді найпростішим способом: використовуючи манеру автора підкреслювати ту або іншу обставину або умову і ілюструвати їх якою-небудь помітною деталлю. Картина починає жити власним життям – на зразок того шарманщика, якого художник в розповіді Г. Уельса «Портрет» намагався замазати зеленою фарбою, що посміхається, коли портрет ожив і вийшов з покори.
Особливо відзначав Набоков особливості погляду Гоголя на світ: «різницю між людським зором і тим, що бачить фасеточне око комахи, можна порівняти з різницею між півтоновим кліше, зробленим на якнайтоншому растрі, і тим же зображенням, виконаним на найгрубішій сітці, яку користуються для газетних репродукцій. Так само відноситься зір Гоголя до зору середніх читачів і середніх письменників. До появи його і Пушкіна російська література була підсліпуватою. Форми, які вона помічала, були лише контурами, що підказали розумом; кольори як такого вона не бачила і лише користувалася витертими комбінаціями сліпців-іменників і по-собачому зраджених їм епітетів, які Європа успадковувала від стародавніх. Небо було голубим, зоря яскраво-червоної, листя зеленої, очі красунь чорними, хмари сірими і т. д. Тільки Гоголь (а за ним Лермонтов і Товстої) побачив жовтий і ліловий кольори. Те, що небо на сході сонця може бути блідо-зеленим, сніг в безхмарний день густо-синім, прозвучало б безглуздою єрессю у вухах у так званого поета – «класика», звиклого до незмінної, загальноприйнятої колірної гамми французької літератури XVIII в».
2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, впадає в очі підвищений інтерес до вивчення Гоголя з позицій православного світогляду. На рубежі другого тисячоліття відбувається відкриття Гоголя як православного письменника-просвітителя, у зв'язку з чим самий Святий Патріарх Алексій II в одному з виступів сказав: «нашим сучасникам відкривається справжній лик Гоголя як великого духовного письменника Росії».
Як відомо, в літературознавстві – і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському – творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися зовні православного світобачення письменника, хоча воно виразне видно в творах, листах, свідоцтвах сучасників, численних документах.
В рамках цього підходу створено шість томів підручника «Православ'я і російська література» Михайла Дунаєва, викладача літератури московської Духовної семінарії. На думку М. Дунаєва, православні догмати формували характер нації, визначали політичну і економічну своєрідність її історії, долю народу. Адже російська література свою задачу і значення існування бачила в розпалюванні і підтримці духовного вогню в серцях людських. Своя творчість російські письменники усвідомлювали як служіння пророче.
Гоголь, як пише Дунаєв, підняв планку вимог до літератури так високо, як ніхто до нього. І трагедія його полягала в тому, що він спробував у сфері душевного (яким є мистецтво) добитися того, що можливе тільки у сфері духовного. Не «вади суспільного устрою висміював він, а розкривав вади душі людини, щоб спонукати його до покаяння. Успіх «Ревізора» жахнув його, оскільки глядачі не зрозуміли його цілей. Геніальний художник Гоголь вчинив подвиг: він направив всю російську літературу на шлях усвідомленого релігійного служіння. З того часу вона або служила Православ'ю, або опиралася йому на найглибшому – світоглядному рівні. Як відомо, в своєму гнівному істеричному листі Белінській звинуватив Гоголя у відході від цілей літератури, яку сам він бачив в боротьбі з Православ'ям, самодержавством і народністю, з якими Гоголь ніколи не боровся».
Проте не тільки духовні, але і світські літературознавці все частіше звертаються до розумію творчості Гоголя як творчості православного письменника.
«Н.В. Гоголь і православ'я» – так називається збірка статі про творчість Гоголя, складена доктором філософських наук, професором Валерієм Алексєєвим і виданий в 2004 році Видавничим будинком «До єдності!» Міжнародної Фундації єдності православних народів.
«Гоголь завжди був звернений до Бога настільки, наскільки вміщала душа його Господа, – відзначає в передмові до збірки Валерій Алексєєв, – наскільки це взагалі було можливо у миру, в світському суспільстві Росії першої половини XIX століття, вже тоді міцно хворіючому на хворобу маловірки, а то і прямого боговідступництва, що спокусився суєтними цінностями матеріального побуту, чужої культури, активно проникаючою з католицько-протестантської Європи, на той час вельми зараженої вірусом войовничого атеїзму. Звичайно, цим душевним недугам в більшій частині була піддана дворянська і різночинець Росія, інтелігенція. Але Гоголь якраз і належав по становій ознаці до цієї частини суспільства, хоча, звичайно, душею, творчістю письменник завжди був народний. Саме в товщі народного життя, здорового, як це розумів Гоголь, він шукав порятунку, бо, по думці письменника, російський народ глибоко релігійний по самій своїй природі».
Одним з найяскравіших дослідників цього напряму – Володимир Олексійович Воропаєв, доктор філологічних наук, професор московського державного університету, член Союзу письменників Росії, автор численних праць про життя і творчості Гоголя.
«Новизна пропонованого підходу до біографії і творчості Гоголя, – відзначає в своїй статті Володимир Воропаєв, – полягає перш за все в тому, що ми розглядаємо їх крізь призму релігійного світобачення письменника. Гоголь був православним християнином, і його православ'я було не номінальним, а дієвим, – без урахування цього ми мало що зрозуміємо в його житті і творчості. Геній Гоголя дотепер залишається невідомим в бажаній повноті не тільки широкому читачу, але і літературознавцям, які при нинішньому стані вітчизняної науки, очевидно, не завжди здатні осмислити долю письменника і його зрілу прозу. Справжнє дослідження – спроба намітити віхи духовної біографії Гоголя, особливо в його зв'язках з російським чернецтвом».
Сучасний дослідник Гоголя Ігор Винограду також бачить ключ до його загадки в обігу до аналізу християнських основ художнього світобачення Гоголя. «прагніть краще бачити в мені християнина і людину, ніж літератора», – просив Гоголь. І вся, якщо можна так виразитися, стратегія досліджень творчості Гоголя збудована у Віноградова на цьому гоголевському проханні. Його книга називається «Гоголь – художник і мислитель: християнські основи світобачення». Віноградовим підготовлені і випущені також збірки «невиданий Гоголь» і «Листування Н.В. Гоголя з Н.Н. Шереметьевой».
Згаданий підхід до гоголевської творчості виявився вельми плідний і допоміг запропонувати рішення деяких проблем гоголеведення. Розгляд під цією точкою зору найраніших, «веселих» творів письменника – «Вечорів на хуторі поблизу Діканьки» – принесло результат, який важко переоцінити: в «Вечорах…» з їх «дитячими» марновірствами виявлено присутність теми моральної недосконалості людини – теми, якої Гоголь так болісно турбувався все життя, і теми реального, а зовсім не казкової присутності в нашому житті нечистої сили. Біс – в світському житті, в світських законах буття. Основа світськості – потурання низовинним пристрастям людини, його гордості і пихатості. Підеш хоч в малому назустріч бісу, стикнешся з темними силами – і помертвіла душа. Можливо, в цій ідеї Гоголя і криється розгадка того, що письменник так і не зв'язав себе сімейними узами, залишився «ченцем у миру»?
Таке пояснення цілком виправдано в концепції Ігоря Віноградова. В цих веселих «казках» вже видний майбутній автор не тільки «Мертвих душ», але і Белінськім, що не зрозуміли, несправедливо облаяних їм «Вибраних місць з листування з друзями», а також «Роздумів про Божественну літургію», молитов і духовно-етичних правил. Винограду переконливо показав, що Гоголь «Вечорами…» вступив в літературу не просто дотепним розповідачем «з народного побуту», а серйозним письменником, зв'язаним глибинним духовним зв'язком з православною традицією російської літератури і російського мислення. В зв'язку з цим цікаві дослідження такого важливого питання, як відношення Гоголя до католицизму.
Винограду також доводить, що католицькі симпатії Гоголя не більше ніж легенда; і суперечності між пафосом «Тараса Бульби» і життям і поведінкою Гоголя в Італії в 1837–1838 роках уявні. Немає суперечностей, переконує і показує дослідник. І княгиня Волконська, ревна католичка і прихильниця Європи, що прагнула обернути Гоголя в католицтво, врешті-решт послужила лише прототипом ще одного образу в галереї «мертвих душ» Росії.
Особливо цікаво в побудовах И. Виноградова спроба охарактеризувати відносини Гоголя до міської теми. Читаючи розділи, присвячені петербурзьким повістям, не знаходиш аргументів для суперечки з автором, який доводить, що у Гоголя немає ніякого милування Містом, міською «цивілізацією». Правда, фрази автора про всілякі «розбещують спокуси», що хлинули через Петербург із заходу до Росії, залишають враження деякої наївності. Коли заходить мова про відносини Росії і Заходу, справа представляється невимірний складнішим і глибоким. І Гоголь, думається, це розумів. Його неприйняття «цивілізації», неприйняття Міста пояснюється саме його розумінням національного, його християнським, православним світобаченням. Все це розкрито і явило читачу об'ємним, вичерпним аналізом текстів Гоголя, фактів його біографії, листуванням і свідоцтвами його сучасників. Це ще один результат, обумовлений початковою концепцією Віноградова при підході до аналізу творчості Гоголя.
Так, підіймаючись до вершин художньої творчості Гоголя – до «Ревізора» і «Мертвих душ», Винограду як би готує читача до висновку про те, наскільки порожня, брехлива і неспроможна марксистсько-ідеологізирувана теорія про «двох Гоголів»: ранньому – викривачі і зрілому – реакціонері. Гоголь і в молодості, і в зрілості єдиний – православний художник-мислитель, що щиро хворів на недосконалість російського життя. Більш того, стає ясно, що з'явилися вслід за першим томом «Мертвих душ» «Вибрані місця з листування з друзями», а також пізніші релігійні писання Гоголя, центральне з яких – «Роздуми про Божественну літургію», – це не результат повороту в душі його, а логічно виправдане, послідовне і зрозуміле діяння його як християнина, цей ще один прояв відображеного в його художніх творах християнсько-православного світобачення.
Цілісність Гоголя як православного письменника і філософа-державника підтверджується виданням його неопублікованих рукописів, підготовлених Віноградовим. З цих матеріалів видно, з якою напругою Гоголь працював над лекціями і статтями по російській і світовій історії. Думка про державну єдність, про державне служіння як релігійному боргу («монастир ваш – Росія!») з'явилася не відвернутою істиною, а була вистраждана Гоголем в результаті його занять історією і роздумів над нею. Гоголь разом з найближчими своїми друзями став одним з перших співробітників З. Уварова, який сформулював і заявив три принципи виховання російського юнацтва – православ'я, самодержавство, народність. Гоголь всією душею підтримував ці принципи – знову-таки через цілісність своєї натури. І відбулося це не в кінці 1840‑х років, коли білинські провели його в реакціонери, а в 1834 році. Чудовий факт!
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
