72513 (701537), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В середовищі стиляг були популярні своєрідні предмети розкоші – трофейні запальнички та портсигари, американські гральні карти з напівголими дівчатами в стилі pin-up, не розповсюджені в той час авторучки.
Звичайно, в цілому ансамбль одягу радянських стиляг відрізнявся великою мірою еклектики, його можна порівняти з іншими варіантами альтернативної моди, популярної в той час на Заході. Очевидна паралель – костюм англійських «тедді»: на початку 50х років в Англії з’явились teddy boys – юнаки з околиць південного Лондону, що почали носити вузькі брюки, краватки-метелики і подовжені піджаки з оксамитовими обшлагами, замшеві туфлі на товстій підошві. Волосся над лобом укладалось в «кок», обличчя обрамлялось бакенбардами. Ідолом тедді був британський монарх Едуард VII, що мав репутацію завзятого денді. Отже, трохи перебільшуючи вишуканий неоедвардіанський стиль, ці молоді люди з міських околиць грали в джентльменів, розбавляючи свій пародійний ансамбль американізмами. Англійська буржуазна публіка була не в захваті від поведінки тедді (іноді досить асоціальної), хоча потім їх стиль став впізнаваємою класикою вуличної моди і в наступні десятиріччя не раз повертався знову.
Аналогічні молодіжні рухи розвивались в 50ті і на інших континентах: в Австралії в центрі уваги були Bodgies – попередники сучасних байкарів. Вони носили брюки-дудочки і чорні шкіряні куртки, а їх подруги Widgies висвітлювали волосся, робили високі начіси, хизувались вузькими спідницями. Не відставали і японські модники Tayozoku – зовсім як радянські стиляги вони захоплювались брюками-дудочками, гавайськими сорочками і чорними окулярами. Проголошуючи «культ сонця», вони виражали в своєму костюмі програмну праздність, курортну розслабленість на відміну від трудових буднів нудного дорослого світу. Очевидно, строката несерйозність гавайських сорочок і краваток з мавпами спрацьовувала як провокація зі схожими мотивами і в радянському союзі.
Загальне, що споріднює різні національні варіанти альтернативної молодіжної моди 50х років – поєднання високого і низького стилю, іронія і нонконформізм: якщо смокінг, то рожевий і з сомбреро, якщо швейцарське пальто, то блакитне і зі стетсонівським капелюхом. Це були спроби ігрового смаку, весела війна проти закам’янілих стереотипів.
До зовнішніх проявів субкультури стиляг також відносилась і музика, що користувалась популярністю в цьому середовищі. В кінці 1940х – на початку 1950х в середовищі стиляг актуальною вважалась музика оркестра Гленна Міллера, не дивлячись на те, що цей музикальний колектив вже припинив своє існування: Міллер загинув (по іншим даним – пропав без вісти) в 1944 році. Пісня з кінострічки «Серенада Сонячної Долини», під назвою «The Chatanooga Choo-Choo» стала своєрідним гімном стиляг:
Pardon me, boy Is that the Chatanooga Choo-Choo Track twenty nine, Boy, you can give me a shine. Якщо розглядати це з психологічної точки зору (хоча на мою думку це порівняння є надто надуманим), образ потягу, що їде в невідому і недоступну Чаттанугу, став для стиляг основним ескапістським символом, що дозволяв хоча б подумки «поїхати» в таку бажану для них Америку. Також були дуже популярними композиції Бенні Гудмена і Дюка Веллінгтона, німецькі фокстроти і танго (в тому числі у виконанні Маріки Рекк і Лале Андерсон). В цілому ж, стиляги тяжіли до джазової музики: багато з них були знайомі з джазменами або самі грали на різноманітних музичних інструментах. Коли на Заході постала мода на рок-н-ролл, стиляги сприйняли і цю музику і танець. Популярні композиції Білла Хейлі (особливо “Rock around the clock”), Елвіса Преслі, Чака Беррі, Літтл Ричарда, Бадді Холлі. Однак грампластинки з записами модних виконавців в СРСР були рідкістю. У зв\'язку з цим дефіцитом став популярним «рок на кістках», про який вже було сказано раніше – записи виконувались на рентгенівських знімках (існувала ще одна неформальна назва таких «пластинок» - «скелет моєї бабусі»). Тільки з появою магнітофонів на ринку товарів «рок на кістках» втратив свою актуальність.
Один з найвідоміших російських джазменів (в минулому – стиляга) Олексій Козлов в своїй автобіографічній книзі «Козел на саксі» наступним чином описує ситуацію: «Контролювалось все: одяг і зачіски, манери і те, як танцюють. Це була дивна суміш концтабору з першим балом Наташі Ростової. Танці, стверджені в РОНО, та й манери були з минулого століття – падекатр, падепатинер, падеграс, полька, вальс. Фокстрот або танго були не те щоб забороненими, але не рекомендованими. Їх дозволяли іноді заводити один раз за вечір, але не завжди, все залежало від думки та настрою присутнього директора школи або старшого піонервожатого. При цьому дивились, щоб ніяких там спроб танцювати фокстрот «стилем» не було. Як тільки хто-небудь з учнів робив щось не так, в радіорубки миттєво подавався сигнал, пластинку знімали і далі нічого крім бальних танців вже не ставили».
Відрізняли стиляг не тільки одяг та музика, а також специфічний сленг, який був ще одним засобом для виокремлення себе від суспільства. Частково цей сленг був сприйнятий стилягами від джазистів. Як приклад можна навести: Бродвей (Брод) – як правило, центральна вулиця міста, яка слугувала місцем зустрічі для стиляг. В Москві «Бродвеєм» була вулиця Горького, в Ленінграді – Невський проспект, в Баку – вулиця Торгова. Свої «Бродвеї» були в кожному місті і навіть іноді в кожному міському районі. Кинути брек означало – пройтись з метою «на людей подивитись і себе показати», хиляти – ходити, фланірувати тощо.
Але не все було так гладко. Молоді люди, які ревно слідували моді і віддавали перевагу джазовій музиці існували ще до війни. Але стиляги, що з’явились в другій половині 40х вже підпадали під визначення «безродних космополітів»: в країні йшла запекла боротьба з «низькопоклонством перед Заходом». Стиляги з їх підвищеним інтересом до західноєвропейської та американської поп-культури, стали однією з головних мішеней партійно-комсомольських функціонерів. З ідеологічної точки зору «стиль» був далекою, ворожою культурою. Сам термін «стиляга» як пропагандистський троп вперше з’явився в ході кампанії по боротьбі з космополітизмом в кінці 1940х, коли будь-яка асоціація з іноземною культурою була підозрілою і будь-яке виявлення ентузіазму по відношенню до неї сприймалось як дещо потенційно образливе. Першими, кого називали «стилягами» (або – часто – «золотою молоддю»), були діти еліти і положення батьків захищало їх від справжніх переслідувань. Але звичайні люди, звинувачені в «низькопоклонництві перед Заходом», нерідко піддавались гонінням. Термін «стиляга» виріс на грунті гніву, обурення і – особливо – страху широких шарів радянських людей. Це звичайно залишається на совісті ідеологічно-пропагандистської державної системи. Те, що цей термін (і в тому числі в більш широкому сенсі, сама ідея несхожості на інших і асоціація між молоддю та іноземною культурою) був тісно пов’язаний саме з такими емоціями очевидно з свідчень про більш пізні конфлікти навколо молоді. Протягом 50х та 60х років молоді люди, які «виділялись» з натовпу, мали всі шанси бути підданими переслідуванням з боку розгніваних співвітчизників. Згідно з істориком Марком Аделе (який спирається здебільшого на тексти Козлова), в кінці 50х в моду увійшов більш «прилизаний» вид, який не так кидався у вічі, тому стильні молоді люди були вже не такими вразливими перед нападками натовпу. Однак ясно, що навіть в порівняно ліберальній атмосфері хрущовської епохи достатньо було зовсім трохи виділятись, щоб викликати на себе підозри і, в більшості випадках, гнів керівництва.
Насмішки та знущання здійснювались і спонтанно, наприклад, прямо на вулиці, або в офіційній обстановці – на робочому місці чи в школі. Так, в кінці 50х дівчата, що проходили практику на автозаводі в Тернополі, жалілись в «Юність», що наставники ганьблять їх та називають стилягами за те, що вони ходять на роботу в брюках. В 1957, коли в одному з гуртожитків МГУ студенти-фізики збудували великий підсилювач, щоб в коридорах гримів джаз, інші студенти почали жалітись, що їм заважають вчитись; пропозиції щодо заборони стилягам входу в студентські клуби, кафе та лекційні зали були зустрінуті аплодисментами.
Мабуть, найчастіше конфлікти через стиль були пов’язані з так званими рейдами дружинників. Звичайно, мішенню дружинників були не тільки стиляги; ці загони добровольців (комсомольські патрулі, народні дружини, бригади сприяння міліції – «брігадміли») пильно пантрували «порушників суспільного порядку» всіх мастей. На практиці поняття «порядок», рівно як і його «порушники», виявлялось в великій мірі розмитим і змінним: дружинники самі вирішували, кого вважати «стилягою», «хуліганом», «дармоїдом», «тунеядцем». Тих, на кого клеїли ці ярлики, очікували різноманітні покарання. «Хуліганство» і «тунеядство» були заборонені законом і карались суворо, аж до позбавлення волі. Стиляжництво в кримінальному кодексі звісно не значилось і розглядалось скоріш як «антисуспільні прояви в побуті». Але і тих, кого презирливо називали стилягами, найчастіше все одно тягли в комітет комсомолу чи відділок міліції, насильно стригли, відбирали чи псували одяг, фотографували для розгромних статей в пресі і стендів типу «Вони ганьблять наше місто». До того ж в головах у керівничої верхівки границя між стиляжництвом і справжнім правопорушенням була дуже хиткою, що, як і варто було очікувати, не йшло на користь звинувачуваним.
Теоретично добровільні народні дружини були формою виявлення соціальної активності, одним з виражень популістської програми Хрущова по оновленню соціалізму в СРСР (загальнонародна держава в дії). Однак, як жалівся в 1965 році на зборах, скликаних ЦК ВЛКСМ, один керівник патрульної бригади дружинників, такі бригади повсюдно створювались по випадковому принципу і поведінка багатьох молодих дружинників було далеко від зразкової. Ставалось це, за його словами так: «Викликає начальник цеха і говорить, щоб ти був дружинником, начальник дружини збирає з усіх фотографії та видає посвідчення». Проблема, стверджував він, була в тому, що «у нас в дружини включають за примусовим методом, а не з числа найкращих»; тому дружинники найчастіше ведуть себе так само як ті, кого вони зобов’язані закликати до порядку, навіть гірше. В радянській пресі з’являлись статті з протестами проти жорстокості та свавілля дружинників. Одну міську дружини звинувачували в тому, що вона вела так звані «альбоми жінок легкої поведінки», тобто альбоми з фотографіями місцевих дівчат, «чиї одяг або зачіска не сподобались начальнику штаба»; дружинники періодично здійснювали нічні рейди по квартирам цих дівчат, перевіряючи чи ночують вони вдома. Були навіть повідомлення про вбивства дружинників з помсти – злочин, за які пропонувалась смертна кара. Але, не дивлячись на перевищення своїх повноважень, сваволю і насильство, радянські ЗМІ намагались підтримувати авторитет дружинників як захисників суспільства, що зовсім не йшло на користь клімату у суспільстві і молодіжним субкультурам в тому числі.
Окрім дружинництва стиляг зачіпила також масова кампанія проти тунеядства, розпочата на початку 1960х: небажання працювати сприймалось як відмова бути радянською людиною, представником радянського суспільства. Потім Хрущовська реформа освіти, яка була призвана укріпити політичне здоров’я студентства і захистити достоїнство трудового класу, фактично привела за собою анти елітарну пропаганду: студенти зображувались як білоручки, зманіжені сноби, які звисока дивляться на роботяг. Таким чином, в цьому дискурсі студент, як і стиляга, перетворювався на антирадянський, антисуспільний персонаж.
Отже, бажання суспільства «переробити» (а по суті, зламати) нонконформістів виливалось в численні обговорення стиляг на комсомольських та студентських зібраннях, в догани по комсомольській лінії. Якщо ж це не допомагало, непокірних відчислювали з ВНЗ, виключали з рядів ВЛКСМ, а в СРСР це було рівносильно позбавленню людини права на достойне існування в суспільстві. Якщо взяти до уваги також те, що на стиляг влаштовували справжнє полювання дружинники, а в провінційних місцях це розправа над стилягами вже зовсім виходила за рамки цивілізованої «боротьби з недоліками»: їх ловили, стригли під «полу бокс», а вузькі штани пороли та вшивали в них червоні сатинові клинця, то людей, які вирішували таки приєднатись до «стилю» справді можна було вважати сміливцями.
Подібне ставлення викликало відповідну реакцію – стиляги замикались усередині своїх компаній і від простого захоплення західною поп-культурою, переходили до несприйняття радянської дійсності. Вищезгаданий музикант Олексій Козлов говорить: «У стиляг був такий відпрацьований вираз очей. Не тому, що ми придурки. Просто, якщо б ми показали свій погляд, якщо б ми дивились, як ми відчуваєм – всі б побачили, як ми їх ненавидимо. За цей погляд можна було поплатитись».
Бували також моменти, коли переслідування ставали слабшими. Коротким торжеством стиляг став фестиваль молоді та студентів 1957 року. На ньому виступив музикальний ансамбль «Дев’ятка ЦДРІ», в якому грали Гаранян, Бахолдін, Ричков. Цей ансамбль був сенсацією фестивалю і потім користувався нечуваною популярністю. Тоді ж були і інші «прориви»: виставка П. Пікассо в 1956, приїзд Крістіана Діора в Москву в 1959 – його колекція викликала фурор. На деякий час «західницькі» настрої стиляг потрапили «в струю», але трохи пізніше, по завершенню хрущовської відлиги, все повернулось на свої місця.
Отже, до середини 60х хвиля радянського дендізму зійшла на ні, поступившись місцем більш строкатій масовій моді брежнєвського добробуту. Субкультури пори «розвинутого соціалізму» мають вже іншу специфіку та підгрунтя. Стиляги 40-60х років стали цікавим феноменом радянської дійсності, який мав західні корені, але тим не менш був дуже своєрідним та специфічним. Сплеск «ностальгії» за добою стиляг спостерігався в деякій мірі в 80х роках, але великого поширення ця ідея не набула.
Список використаної літератури
1. Вайнштейн О. Денди: мода, литература, стиль жизни. – М., Новое литературное обозрение, 2006.
2. Вайнштейн О. «Чувень, клёвая лаба, четыре сакса» http://www.schkura.ru/moda.php?show=comments&id=36#vn
3. Вайль П., Генис А. 60-е. Мир советского человека. – М., «Новое литературное обозрение», 1996. – 368 с.
4. Вознесенский А.А. На виртуальном ветру. – М., Вагриус, 1998. – 477 с.
5. Геллер М.Я., Некрич А.М. История России. 1917-1995: Т.2: Утопия у власти 1945-1985. – М., МИК, 1996. – 432 с.
6. Евтушенко Е. Волчий паспорт. – М., 1990
7. Козлов А. \"Козел\" на саксе. М., 1998
8. Лимонов Э. У нас была великая эпоха. — СПб: 2002.
9. Рот-Ай К. «Кто на пьедестале, а кто в толпе? Стиляги и идея советской \"молодежной культуры\" в эпоху \"оттепели\"», - http://www.nz-online.ru/index.phtml?aid=25011077
10. Славкин В. Памятник неизвестному стиляге. — М.: 1996.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
