72083 (700958), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Категорії базису і надбудови покликані вичленувати головне і неголовне, вихідне й похідне у всьому будинку суспільного буття. Ключовий у цьому аналізі виступає теорія суспільно-економічної формації, під якою мається на увазі історично визначений тип суспільства, вихідна схема його матеріальних і духовних структур, його історично задана модель. У неї органічно входять не тільки економічні, але і соціальні відносини, форми побуту родини, а також різні види суспільної свідомості. Але основою членування виступають виробничі відносини, що залежать від рівня розвитку продуктивних сил (сучасні дослідники нерідко затверджують, що категорія “спосіб виробництва” розуміється Марксом широко, як “спосіб виробництва громадського життя” у цілому). Маркс прагне критично перебороти уявлення свого часу, згідно яким історія культури “цілком є історією релігій і держав” тобто духовного життя суспільства. Він переконаний у тім, що зрозуміти історію самого цього духовного життя можна тільки як відображення “історії матеріального виробництва”

Толкотт Парсонс

За удосконалювання цієї методології взявся Толкотт Парсонс (1902-1979), який протягом сорока років (з кінця 30-х до середини 70-х років) з колективом співробітників створював і перебудовував теорію соціальної дії. Парсонс ставив задачу створення синтезу структурного, інститутсько-функціонального і інтеракционістського підходів до суспільства для того, щоб не «утратити» особистість, не дано, їй розчинитися в соціальних інститутах. Здійснити таку задачу цілком Парсонс не зміг. Проте в післявоєнні роки теорія соціальної дії придбала величезний вплив по обидві сторони океану. Але вже із середини 60-х років голосу окремих її критиків злилися в могутній хор. Це було пов’язано із політичними обставинами. Зовнішні обставини були такі. Із середини 60-х років з боку лівої радикальної соціології, представники якої (Ч. Р. Міллс, Г. Маркузе й ін.) намагалися створити своє навчання про суспільство, культуру і людину, на теорію соціальної дії Парсонса посипалися обвинувачення в конформістській спрямованості, страху перед соціальними конфліктами й революціями, нездатності побачити внутрішню напруженість особистості і всієї культури в давлениях відчуження (улюбленого слова всіх радикалів). Коли хвиля ліворадикальних наскоків на теорію соціальної дії пішла на спад, у європейській соціології почався «веберовський ренесанс», до якого змушений був пристосовуватися до Парсонс. А в останні роки його концепцію соціальної дії потіснили феноменологічні методи «розуміючої соціології», що відштовхуються і від М. Вебера, і від Э. Гуссерля і потребуючі більшої уваги внутрішньому світу суб’єкта, його «життєвому світу». При загальному погляді на теорію Парсонса можна помітити в ній елементи веберовського підходу до суспільства. Так, Парсонс, подібно Веберові, розрізняє поводження і дії. Останнє має на увазі присутність змісту в чинених актах. Але і цього недостатньо для того, щоб вважати його соціальним: суспільство утвориться лиша з такого виду взаємодії, де мається своя територія з економічною і політичною організацією на ній, культурна легитимізація всіх інститутів і демографічний фактор. Усі сторони соціальної організації в стабільному суспільстві знаходяться в рівновазі. Наука про суспільство, по Парсонсу, граничить із двома іншими більш близькими їй дисциплінами: психологією і культурантропологією. У чому ж їхнє розходження? Психологія, як відомо, займається індивідуальною особистістю, у тому числі особистістю, що знаходиться в соціальній взаємодії, спілкуванні з іншими. Тому вона й виявляється за межами парсоповской теорії. Парсонс не цікавиться особистістю самою по собі. Предметом його соціологічного аналізу є соціальна маска особистості. Соціологічний аналіз, по Парсонсу, повинний бути спрямований на «інституціональний аспект социальної дії. Це така область, у якій виявляються діючі в соціальних системах нормативні экспектації, що кореняться в культурі і визначають, що саме слід робити людям у особистих статусах і ролях одного чи декількох різних значень» Одночасно з підходом до культури як «соціальної технології», що детермінує веління людини в суспільстві чи то в виді «технологічного фактора», чи то символічних «образної поведінок » розвивалися концепції, що принципово намагалися охопити культуру як ціле, подібне до організму, зрозуміти закони його народження, росту і старіння, вибудувати історичну типологію культур (цивілізацій), спробувати пояснити причини падіння і піднесення окремих цивілізацій. Цій задачі присвятили проспіваю життя в Росії— Н. Данилевський, у Німеччині — О. Шпенглер, в Англії — А. Тойнбі, у США — П. Сорокін.

Тойнбі

Цивілізація — головне поняття, що служить Арнольдові Тойнбі (1889—1975) для організації всього конкретно-історичного матеріалу! 0. Цивілізації розділяються їм на три покоління. Первинні покоління — примітивні, маленькі, безписемні культури. Їх багато, і вік їх невеликий. Вони відрізняються однобічною спеціалізацією пристосовані до життя в конкретному географічному середовищі; надбудовні елементи — державність, освіта, церква, а тим більше наука і мистецтво — у них відсутні. Ці культури розмножуються, подібно кроликам, і гинуть стихійно, якщо не вливаються завдяки творчому акту в більш могутню цивілізацію другого покоління. У таких суспільствах править звичай і інновації утруднені. При різкій зміні умов життя, що Тойнбі називає «викликом», суспільство не може дати адекватної відповіді, перешикуватися і змінити спосіб життя. Продовжуючи життя і діяти так, начебто «вызова» нема, начебто нічого не відбулося, культура рухається до пропащі і гине. Деякі суспільства, однак, виділяють зі свого Середовища «творча меншість», що усвідомлює «виклик» Середовища і здатна дати на нього задовільну відповідь. Ця жменька ентузіастів — пророків, жреців, філософів, учених, політиків — прикладом власного безкорисливого служіння захоплює за собою відсталу масу, і суспільство переходить на нові рейки. Починається формування дочірньої цивілізації, що успадкувала досвід своєї попередниці, але набагато більш гнучкий і багатобічний. Гласно Тойнбі, культури, що живуть у комфортних умовах, що не сподіваються «виклику» з боку Середовища, перебувають у стані стагнації. Тільки там, де виникають труднощі, де розум людей збуджується в пошуках виходу з нових форм виживання, створюються умови для народження цивілизації більш високого рівня.

Відповідно до закону «золотої середини» Тойнбі виклик не повинний бути ні занадто слабким, ні занадто суворим. У першому випадку не піде активної відповіді, а в другому — нездоланні труднощі можуть у корені припинити зародження цивілізації. Конкретні приклади «викликів», відомі з історії, зв’язані з настанням ворожих племен, змушеним зміною місця проживання.

Подібно своїм попередникам, Тойнбі визнає циклічну схему розвитку цивілізацій: народження, ріст, розквіт, надлам і розкладання. Але ця схема не є фатальної, загибель цивілізацій ймовірна, але не неминуча.

Осмислюючи історію з християнських позицій, Тойнбі використовує для розуміння історичних процесів цілком реалістичні представлення. Головне з них — механізм «виклик — відповідь», про яке вже йшла мова Інша ідея — розходження між творчою меншістю і пасивною більшістю, що Тойнбі називає пролетаріатом. Розвивається культура до тих пір поки не перерветься ланцюжок «виклик-відповідь». Коли еліта не здатна дати ефективної відповіді пролетаріату, тоді починається надлам цивілізації. У цей період творча позиція еліти і довіра до неї пролетаріату змінюються «щиросердечним самогеком», «розколом душі». Виходом з цього положення Тойнбі вважає «трансформацію», перебудову.У противагу фаталістичним і релятивістським теоріям Шпенглера і його послідовник Тойнбі шукає міцної підстави дня об”єднання людства, намагається намацати нуги мирного переходу до «всесвітньої церкви» і «всесвітній державі». Вершиною земного прогресу з’явилося б, згідно Тойнбі, створення «громади святих». Де члени були б вільні від гріха і здатні, співробітничаючи з Богом, хоча б і ціною тяжких зусиль трансформувати людську природу. Тільки нова релігія, вибудована в дусі пантеїзму, змогла б, по Тойнбі, примирити ворогуючі групи людей, сформувати екологічно здорове відношення до природи і тим самим врятувати людство від загибелі.

Зміст

1. O. Шнендлер ………………………...1

2. Карл Ясперс………………………… 3

3. Макс Вебер……..……………………4

4. Хосе Ортега - і - Гасет…………….5

5. Питирим Сорокін………………..…..6

6. Мішель Фуко………………….……..7

7. Бодрийа................................................9

1. Ф. Шлейермахер…………………….10

2. Kарл Маркс……...…………………..11

3. Толкотт Парсон……………………..12

4. Тойнбі………..………………………13

1 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.42

2 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.43

3 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.64-65

4 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.139

5 Гальцева Р.А. Западноевропейская культурофилософия между мифом и игрой. М.: 1991.-с.15

6 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.12

7 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.19

8 Шпенглер О. Закат Европы М.:1993.- с.29

9 Jaspers K. Vom Ursprung und Ziel der Geschichte s.21

10 Jaspers K. Vom Ursprung und Ziel der Geschichte s.26

11 Хосе Ортега і Гасет Вибрані твори К.: 1994- с139

12 Хосе Ортега і Гасет Вибрані твори К.: 1994- с139

14

Характеристики

Список файлов реферата