71639 (700584), страница 2
Текст из файла (страница 2)
41.89, 12.491944 Колізе́й (лат. Colosseum) – найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ могутності імператорського Риму. Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським горбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів. Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н.е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.
Спочатку Колізей називався амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.
Подібно до інших римських амфітеатрів, Амфітеатр Флавієвий в плані являє собою еліпс, середина якого зайнята ареною і концентричними кільцями глядацьких місць, які її оточують. Від всіх споруд такого роду Колізей відрізняється своєю величиною. Це найграндіозніший античний амфітеатр: довжина його зовнішнього еліпса дорівнює 524 м, велика вісь – 187,77 м, мала вісь – 155,64 м, довжина арени – 85,75 м, її ширина 53,62 м; висота його стенів – від 48 до 50 метрів. При таких розмірах він міг вміщати в себе до 87000 глядачів.
Амфітеатр Флавієвий побудований з великих шматків травертінського каменя, які колись були сполучені між собою залізними зв'язками; для внутрішніх частин використані також місцевий туф і цегла. Дірки, видимі нині в різних місцях стін, – гнізда згаданих зв'язків, зниклих в середні віки, – епоху, в яку залізо дуже цінувалося і всюди розшукувалося. Із зовнішнього боку будівлю представляли три яруси арок. Між арками розташовані півколони, в нижньому ярусі – тосканського, в середньому – іонічного і у верхньому – стилю Корінфа. Зображення Колізею на стародавніх монетах, що збереглися, свідчать про те, що в прольотах арок середнього і верхнього ярусів стояло по статуї. Над верхнім аркадним ярусом підноситься четвертий вищий поверх, який є суцільною стіною, розчленованою пілястрами Корінфа на компартіменти і яка мала по чотирикутному вікну в середині кожного компартімента. На краях великої і малої осей еліпса знаходилися чотири головні входи у вигляді трьохарочних воріт. Двоє з цих воріт (на краях малої осі, з боку Еквіллінського і Целієвського горбів) були призначені для імператора; останні служили для урочистих маршів перед початком видовищ, для впускання звірів і для ввезення необхідних машин.
Глядачі входили в амфітеатр з-під арок нижнього поверху, помічених цифрами від I до LXXVI, і піднімалися до своїх місць по сходах, яких було також 76. Ці місця були розташовані навколо всієї арени у вигляді рядів кам'яних лав, що піднімаються одна над іншою (лат. gradus). Нижній ряд, або подіум (лат. podium), був призначений виключно для імператора, його сімейства, сенаторів і весталок, причому імператор мав особливу, піднесену нішу для сидіння (лат. pulvinar). Подіум відділявся від арени парапетом, достатньо високим для того, щоб захистити глядачів від нападу випущених на арену тварин. Далі слідували місця для публіки, складаючі три яруси (лат. maeniana), відповідно яруси фасаду будівлі. У першому ярусі, що містив в собі 20 рядів лав (тепер абсолютно зруйнованих), сиділи міські власті і особи, що належать до стану вершників; другий ярус, що складався з 16 рядів лав, призначався для людей, що мають права римського громадянства. Стіна, що відокремлювала другий ярус від третього, була досить високою, лави ж третього ярусу були розташовані на крутішій похилій поверхні; цей задум мав на меті дати відвідувачам третього ярусу можливість краще бачити арену і все, що відбувається на ній. Глядачі третього ярусу належали до нижчих станів. Над цим ярусом знаходився портик, що опоясував все коло будівлі і що примикав одною своєю стороною до його зовнішньої стіни. На його даху, під час видовищ, поміщалися матроси імператорського флоту, які вишиковувалися для натягування над амфітеатром величезного тенту (лат. velarium) для захисту глядачів від пекучих променів сонця або від негоди. Тент цей прикріплявся за допомогою канатів до щогл, розставлених по верхньому краю стіни. У багатьох місцях зовнішнього карниза ще до цієї пори видно отвори, через які проходили такі щогли, що упиралися своїм нижнім кінцем в висунуті зі стіни камені, як би кронштейни, що донині уціліли там, де ще зберігся четвертий поверх. Місця для глядачів підпиралися знизу могутньою склепінчастою конструкцією, що містила в собі прохідні коридори (лат. itinera), камери різного призначення і сходів, що вели у верхні яруси.
Під ареною, у фундаменті внутрішньої стіни, знаходилися клітки для звірів, а ближче до середини арени виявлено, як вже було сказано вище, безліч стін, стовпів і зведень, що підтримували арену або що служили для миттєвої появи з-під неї людей, тварин, машин і декорацій. Хоча новітні розкопки розповсюдилися більш ніж на половину всього простору арени, призначення багатьох з цих стін і стовпів поки що достовірно невідоме.
Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.
Нашестя варварів привело амфітеатр Флавіїв у запустіння і поклало початок його руйнуванню. Ще в 1332 році місцева аристократія влаштовувала тут бої биків, проте з цієї пори почалося систематичне руйнування Колізею. На нього почали дивитися як на джерело добування будівельного матеріалу, і не тільки каміння, яке відвалювалося, але і навмисне виламані з нього, почали йти на нові споруди. Так, в XV і XVI сторіччях папа Римський Павло II брав з нього матеріал для споруди так званого венеціанського палацу, кардинал Ріаріo – палацу канцелярії (Cancelleria), Павло III – паллацо-фарнезе. Проте значна частина амфітеатру уціліла, хоча будівля в цілому залишилася спотвореною. Сикст V мав намір скористатися нею для обладнання суконної фабрики, а Климент IX насправді перетворив Колізей на завод для добування селітри.
З середини XVIII сторіччя прийняв колізей під свій захист Бенедикт XIV (1740–58). Він присвятив його Пристрастям Христовим як місце, обагрене кров'ю багатьох християнських мучеників, і наказав поставити посеред його арени величезний хрест, а навколо нього поставити ряд вівтарів в пам'ять катувань, ходу на голгофу і хресної смерті Рятівника. Цей хрест і вівтарі були видалені з Колізею лише в 1874 році. Папи, що слідували за Бенедиктом XIV, особливо Пій VII і Лев XII, продовжували піклуватися про збереження уцілілих частин будівлі і підкріпили контрфорсами місця стін, які могли обвалитися, а Пій IX реставрував.
Колізей втратив дві третини своєї первинної маси; проте, він і понині безсумнівно величезний: один архітектор в XVIII сторіччі взявся приблизно обчислити кількість будівельного матеріалу, використаного на будівництво Колізею, і визначив його вартість, по цінах того часу, в 1 мільйон скудо (близько 8 млн. франків). Тому Колізей спрадавна вважався за символ величі Рима. «Поки Колізей стоїть» – говорили пілігрими в VIII сторіччі – «стоятиме і Рим, зникни Колізей – зникнуть Рим і разом з ним весь світ».
Та́дж Маха́л – монумент, розташований за два кілометри від міста Агра (Індія), на березі річки Джамна. Збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз Махал (в дівоцтві Арумад Бану Бегум), також відомої як Мутмаз-Ул-Замані, племінниці впливового царедвірця при дворі індійського правителя. Будівництво зайняло 23 роки (з 1630 по 1652 рік).
Слова Тадж і Махал походять з мови урду. Тадж на урду означає корона або діадема. Махал означає палац, будинок або особняк. За іншою теорією назва Тадж Махал походить від «Тейо Махалая» назви бога Шиви мовою гінді. Висота Тадж Махалу з маківкою досягає 74 м. В його основі лежить квадратна платформа зі сторонами понад 95 м. По кутах мавзолея розташовані чотири мінарети.
Стіни викладені полірованим мармуром, зовні в деяких місцях доповнені червоним піщаником. У вікнах та арках – ажурні решітки. Склепінчасті переходи розписані сурами із Корану арабськими літерами.
Більшість дослідників вважають, що Тадж Махал побудовано з матеріалів, які привозилися з усієї Індії і Азії. Для транспортування будівельних матеріалів використовували понад 1000 слонів. Білий мармур привозили з Раджастану, яшму з Педжабу, нефрит і гірський кришталь з Китаю. Бірюзу завозили з Тибету, лазур з Афганістану, сапфіри з Шрі Ланки, сердолік з Аравії. У будівництві брало участь до 20 000 робітників. Ім'я архітектора невідоме, але поширена думка, що в розробці проекту брали участь найкращі архітектори Індії та інших країн Сходу на чолі з агрським архітектором Устад-Ісою. Не виключено, що одним з авторів був сам Шах Джахан, який мав високий художній смак. Навколо Тадж Махалу Шах Джахан висадив сад, причому сам мавзолей знаходиться на початку саду. В центрі саду є мармурове водоймище. Вздовж зрошувального каналу з фонтанами висажені кипариси.
Мачу-Пікчу (кеч. Machu Picchu – «стара вершина») – доколумбове місто інків, розташоване на висоті 2400 метрів на вершині гірського хребта над долиною річки Урубамби в Перу, у 80 км на північний схід від Куско. Місто, яке часто називають «втраченим містом інків», є символом Імперії інків. Це місто було створене як священний гірський притулок великим правителем інків Пачакутеком за сторіччя до завоювання його імперії, тобто приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці вторглися на територію імперії, після чого місто було покинуте його мешканцями.
Місто залишалося забутим протягом століть, і знову отримало всесвітню відомість в 1911 році, відкрите американським істориком Хайремом Бінгхемом, на той час вже в руїнах. Відтоді Мачу-Пікчу став важливою туристичною пам'яткою. Територія навколо міста в 1981 році була проголошена історичним заповідником, який в 1983 році був внесений до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Через свої незначні розміри Мачу-Пікчу не може претендувати на роль великого міста – тут не більше 200 споруд. В основному це храми, резиденції, склади і інші приміщення для суспільних потреб. Переважно вони складені з добре обробленого каменя, плит, що щільно приганяють одне до одного. Вважають, що в ньому і навколо нього проживало до 1200 чоловік, які поклонялися там богові Сонця Інті та обробляли сільськогосподарські культури на терасах.
Більш ніж на 400 років це місто було забуте і перебувало в запустінні. Його виявив американський дослідник з Йєльського університету, професор Хайрем Бінгхем 24 липня 1911 року. Коли він добрався сюди у супроводі виділеного урядом загону охорони і місцевого хлопчика-провідника, він виявив селян, що живуть там. Як вони розповіли йому, вони жили там «вільними, без небажаних візитерів, чиновників, що вербують в армію «добровольців», або збиральників податків». Крім того, тут раніше вже побували любителі визначних пам'яток, що залишили свої накреслені вугіллям імена на гранітних стінах.
Мачу-Пікчу – типове місто інка[Джерело?], містить центральну площу, королівський палац, храм сонця, які побудовані з багатокутних кам'яних блоків. Місто має дуже чітку структуру. На південному сході розташовано комплекс палацових споруд. Камені, з яких вони складені, оброблені настільки ретельно, що можна з упевненістю сказати: перед нами житла сановників і вельмож.
У західній частині підноситься головний храм з вівтарем для жертвопринесень. Напроти нього житловий квартал, щільно забудований двоповерховими будиночками. Між ними, як в лабіринті, в'ються вузькі вулиці і сходи, що часто приводять в безвихідь або на терасу, що нависає над прірвою.
Іспанські конкістадори так і не дісталися до Мачу-Пікчу. Це місто не було зруйноване. Але ми мало що знаємо про нього. Навіщо знадобилося інкам будувати місто на висоті 2400 метрів над рівнем моря, так далеко від центру держави? Нам невідоме ні число жителів, ні навіть його справжня назва.
Американські дослідники Річард Бюргер і Люсі Салазар з Єльського університету, спираючись на матеріали іспанської хроніки XVI століття, висунули припущення, що це була зимова резиденція Пачакутека. У літній період, під час сезону дощів, в місті, ймовірно, залишалося не більше 200 чоловік. Пізніше, після краху імперії інків, місто втратило своє значення, і жителі покинули його назавжди.
У південно-східному краю Мачу-Пікчу інкські каменярі звели дві значні конструкції, які Бінгхем вважав за роботу «майстрів-художників», – напівкруглу башту і будову, яка примикає до неї.
Схожість цієї башти із закругленою секцією храму Сонця в Куско змусила його дати своїй знахідці таку ж назву. Через те, що сама башта і прилеглі до неї будови дуже схожі на середньовічну фортецю, перуанці пізніше назвали весь цей комплекс Ель-Торреон («бастіон»), але головне його призначення, імовірно, було чисто релігійним. Башта була зведена навколо незачепленого шматка природної скелі, який було обтесано і перетворено на вівтар. Під баштою знаходиться грот. Бінгхем припускав, що в нім знаходяться мумії правителів інків, але учені вважають, що він, швидше, служив приміщенням для якихось ритуальних дій. Після розкопок і приведення його в порядок цей комплекс показує нам всю свою красу і точність архітектури, якою він відрізнявся ще чотири сторіччя тому. Сходи перед Будинком принцеси ведуть до башти, звідки трапецієвидне вікно дозволяє оглянути мальовничу долину, яка розкинулася внизу. Це вікно, ймовірно, використовувалося жерцями для спостереження за переміщенням сонця під час зимового сонцестояння.
Священна площа була, як вважають, релігійним центром Мачу-Пікчу. На північному кінці розчищеного майданчика стояла тристінна будівля з білого граніту, «з блоків циклопічних розмірів, вищих за людський зріст».
До західної стіни храму примикає невелике закрите приміщення, назване «Прикрашеною кімнатою», є яскравим свідоцтвом прекрасної майстерності інкських каменярів: два величезні блоки її фундаменту з вирізаними 32 кутами в трьох вимірюваннях, щільно прилягають до сусідніх глиб. Можливо, найпринаднішим зі всіх споруд в Мачу Пікчу є розташований в східній частині площі «Храм трьох вікон». Ці три вікна, які мають форму трапеції, що виходять на схід, мають з боків «сліпі вікна» таких же розмірів, які могли служити нішами. Якщо вірити місцевій історичній хроніці, перший правитель інків наказав побудувати храм на тому місці, де він народився, в Тамбо-Токо, причому в нім мали бути три вікна, символізуючих собою печери, «будинок його предків по батьківській лінії, від яких він веде своє походження». Бінгхем вважав, що тут якраз і знаходиться це місце. На жаль, таке принадне припущення суперечило достовірним свідоцтвам про те, що архітектурний стиль Мачу Пікчу відноситься до пізнього інкському періоду.
Інтіуатана
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
