70334 (699401), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструмент, із глини. Глина та очерет служили також основним будівельним матеріалом.
Шумерські майстри оволоділи методами литва, клепки, паяння. З міді виготовляли різні знаряддя праці та зброя, навчилися також одержувати бронзу. З міді, золота і срібла робили прикраси із застосуванням техніки філіграні і зерна, а також посудини і світильники. Серед похороненого інвентарю знайдені виготовлені із золота, срібла і міді, шоломи, сокири, кинджали і списи, зустрічається чеканка, гравіювання і зернь. Серед міських ремісників було багато будівників домів. В будівництві типовим є використовування плоско-опуклої цеглини і кладу «в ялинку». Деревооброблювальне ремесло представлено виготовленням возів і колісниць, човнів, меблів, музичних інструментів. З льону і шерсті робляться тканини. Відомий спосіб виготовлення фаянсу. Можливо, найстародавніший скляний зливок, що зберігається в Британському музеї і датований першою половиною ІІІ тис. до н.е., був знайдений при розкопках Ереду.
Відбувається відділення торгівлі від ремесла. З общин виокремлюються спеціальні торговці – тамкари, які займаються обміном товарів і продуктів. Здійснюються операції по купівлі-продажу землі, будинків, худоби, рабів усередині країни. Мірилом вартості при цьому служать зерно і худоба, але використовується вже і металевий еквівалент – мідь і срібло. Розвивається торгівля з Серією, Закавказзям, Іраном, островами і побережжям Персидської затоки. Шумерські міста виводять торгові колонії аж до північних і східних межею Месопотамії. Ремесла і торгівля зосереджується в міських центрах, росте площа міст, збільшується число їх жителів.
Південна Месопотамія не мала в своєму розпорядженні багатьох матеріалів, їх знахідки в Уре свідчать про жваву міжнародну торгівлю. Золото доставляли із західних областей Індії, ляпіс-лазур – з території сучасного Бадахшана в Афганістані, камінь для судин – з Ірану, срібло – з Малої Азії. В обмін на ці товари шумери продавали шерсть, зерно і фініки.
Обмін і торгівля зумовили в Шумері зародження грошового обігу, хоча в своїй основі господарство продовжувало залишатися натуральним. Вже по документах з Шуруппака видно, що мідь виступала як міра вартості, а згодом цю роль грало срібло. На першу половину ІІІ тисячоліття до н.е. відносяться згадки про випадки купівлі-продажу будинків і земель. Разом з продавцем землі або будинки, одержуючим основну платню, в текстах згадуються ще і так звані «їдці» купувальної ціни. Це були, очевидно, сусіди і родичі продавця, яким давалася деяка додаткова платня. В названих документах ще позначалося панування норм звичайного права, коли всі представники сільських общин мали право на землю. Платню одержував і писар, який оформляв продаж.
Життєвий рівень стародавніх шумерів був ще низький. Серед хатин простого народу виділялися будинки знаті, проте не тільки найбідніше населення і раби, але і люди середнього по тому часу достатку тулилися в крихітних будинках з серцевої цеглини, де рогожі, зв'язки очерету, заміняючи сидіння, і глиняний посуд складали майже всі меблі і начиння. Житла були неймовірно скупчені, вони розташовувалися у вузькому просторі міських стін; не менше за четверть цього простору займали храм і палац правителя з господарськими спорудами при них. В місті знаходилися великі, ретельно побудовані державні засіки. Одяг шумерів складався з пов'язок на стегнах і грубих шерстяних плащів або прямокутного шматка матерії, обмотаного навколо тіла. Примітивні знаряддя праці – мотики з мідними наконечниками, кам'яні зернотерки, – якими користувалася маса населення, робили працю незвичайно важкою. Їжа була мізерною: раб одержував близько літра ячмінного зерна в день. Умови життя і побуту пануючого класу були, зрозуміло, іншими, але навіть знать не мала вишуканої їжі, ніж риба, ячмінні і зрідка пшеничні коржики або каша, кунжутне масло, фініки, боби, часник і не всякий день – баранина.
Земля в шумерському місті-державі ділилася на дві частини. Одна знаходилася у власності територіальної общини, але передавалася в індивідуальне володіння великим сім'ям, з яких складалася община. Ця земля могла продаватися і купувати, а отже, могли бути створений крупні земельні володіння у окремих осіб. Інша складала фундацію храмової землі. Вона у свою чергу ділилася на декілька категорій: власне храмова земля, доходи з якою поступали на потреби культу і храму; земля, що роздавалася храмовому персоналу в невідчужуване і спадкове користування за виконання обов'язків; нарешті, земля, що здавалася в оренду із сплатою певної частки урожаю.
Частина природно зрошуваних полів була «власністю» богів і у міру переходу храмового господарства у ведення їх «заступника» – царя ставала фактично царською. Обробка високих полів і полів – «болота» вимагала великих витрат праці і засобів, тому тут поступово складалися відносини спадкового володіння. Поява спадкового володіння сприяла руйнуванню зсередини колективного землеробства сільських общин. Правда, на початку ІІІ тис. до н.е. цей процес протікав ще дуже поволі.
Землі сільських общин були спрадавна розміщені на природно зрошуваній території. Звичайно, не вся природно зрошувана земля була розподілена між сільськими общинами. Вони мали свої наділи на тій землі, на полях яких ні цар, ні храми не вели свого власного господарства. Лише землі, які не знаходилися в безпосередньому володінні правителя або богів, були розчленовані на наділи, індивідуальні або колективні. Індивідуальні наділи розподілялися між знаттю і представниками державного і храмового апарату, а колективні наділи зберігалися за сільськими общинами. Дорослі чоловіки общин були організовані в окремі групи, які і на війні і на сільськогосподарських роботах виступали спільно, під керівництвом своїх старост. В Шуруппаке вони називалися гуруш, тобто «сильні» «молодці»; в Лагаше в середині ІІІ тис. до н.е. вони називалися шублугаль – «підлеглі царя».
Наділи, передаванні окремим особам або, можливо, в деяких випадках і сільським общинам, були невеликими. Навіть наділи знаті у той час дорівнювали лише декільком десяткам гектарів. Деякі наділи віддавалися безвідплатно, а інші за податок, що дорівнював 1/6 – 1/8 урожаю.
Власники наділів працювали на полях храмових (пізніше також царських) господарств зазвичай місяця чотири. Тяглова худоба, а також плуг і інші знаряддя праці видавали їм з храмового господарства. Вони обробляли і свої поля за допомогою храмової худоби, оскільки на своїх маленьких ділянках тримати худобу не могли. За чотири місяці роботи в храмовому або царському господарстві вони одержували ячмінь, в невеликій кількості – эммер, шерсть, а в решту часу (тобто в перебігу восьми місяців) годувалися урожаєм з свого наділу.
Швидкими темпами розвиваються рабовласницькі відносини. Основним джерелом рабства є війна. Як і раніше поширені терміни, що позначаються ідеограмами «чоловік (жінка) чужої (гірської) країни». Очевидно, це захоплені під час походів полонені, обернуті в рабство. Враховувалася їх кількість, вік, стать, наявність у них дітей, розподіл по робочих загонах, видача ним продовольства і т.д. Рабів рахували по головах. Поряд з ім'ям раба ніколи не вказували ім'я батька, як це робилося для вільної людини. Рабів клеймили, утримували в колодках, нерідко вони працювали під контролем наглядачів, піддавалися побоям. Рабині працювали як прядильниці, ткалі, зернотерщиц, носильщиц, працювали на кухнях і скотних дворах. Рабів-чоловіків використовували як землекопів, носильників, садових працівників. Раби були храмовими і в приватній власності. В храмах рабів використовували не тільки на важких роботах, але і в культових церемоніях, наприклад як півчих. Храми володіли значною кількістю рабів (близько 100–200). В приватних господарствах число їх було невеликим (1–3), а в господарствах правителя – декілька десятків. Припускають, що в цілому, наприклад, в Лагашській державі на 80–100 тис. вільних доводилося більше 30 тис. рабів, в Шуруппаке на 30–40 тис. вільних – 2–3 тис. рабів. Раби коштували від 15 до 23 сикелей срібла (1 сикель ≈ 8 гр.).
Окрім рабів в шумерському суспільстві було багато підневільних працівників: що розорилися і позбавилися своїх наділів общинники, молодші члени бідних сімей, особи, пожертвувані в храми по обітниці, прибульці з інших общин, за ті або інші злочини, що вчинив громадяни. Такі підневільні працівники трудилися поряд з рабами як в храмових, так і в приватних господарствах, їх положення було близьким до рабського. Верхівку шумерського суспільства Ранньодінастічного періоду складав клас рабовласників. До нього належали родова знать, вище жречество, представники адміністрації, значення служивої аристократії все більш зростало. Всі вони володіли великими ділянками землі, десятками рабів і підневільних працівників.
Раби працювали круглий рік. В рабів обертали полонених, захоплених на війні, рабів купували і тамхарами (торговими агентами храмів або царя) за межами держави Лагаш. Їх праця використовувалася на будівельних і зрошувальних роботах. Вони несли охорону полів від птахів і використовувалися також в садівництві і частково в господарстві скотарства. Праця їх застосовувалася також в рибальстві, що продовжувало грати значну роль. Умови, в яких жили раби, були надзвичайно важкими, і тому смертність серед них була величезна. Життя раба мало цінувалося. Є дані про те, що рабів приносили в жертву.
Клас дрібних виробників, що становить приблизно половину населення в шумерському місті-державі, був представлений рядовими общинниками, вододіючими невеликими наділами громадської землі, з'єднаними в територіальні і багатосімейні общини.
Подальша історія Шумера пов'язана із загостренням суперечностей між вільними общинниками і рабовласницькою знаттю, інакше кажучи, з розвитком рабовласницької держави. Безперервні війни між шумерськими державами лише загострювали цей процес і привели врешті-решт до перемоги Саргона над містами Шумера.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
