70274 (699356), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Цей термін прийняла Москва. Козацькі ж літописи вживали терміни “козацько-руський”, “україно-козацький”, “український” народ.
Хоч козацька держава існувала недовго і займала лише частину української землі, вона мала вирішальний вплив на розвиток національної свідомості. Тодішнє покоління зрозуміло, що основою його політики повинна бути єдність українського народу й української землі. За найціннішу прикмету козацької держави вважали панування в ній свободи.
Дмитро Яворницький відзначав, що мовознавці у слові “казак”, (“кай-сак”) виокремлюють два слова: “кай” – легко і “сак” – в’юк, тобто “легков’ючний”.
Вперше слово “козак” відоме у половців з XI ст. На мові половців козак – “сторожа”. У продовж XII-XIV ст. відомостей про козаків немає. А вже з кінця XV ст. барону Герберштейнну, що приїздив на Русь від німецького імператора Максиміліана до великого князя Василя III, відома була вже ціла орда кайсацька. З того ж часу йдуть послідовні вказівки на існування козаків у різних місцях Південної Росії.
Про козаків можна багато говорити, проте необхідно зупинитися на кількох особливостях: релігійності, освіченості, рисах характеру.
Серед козацтва було доволі освічених людей. Грамотні люди у Запоріжжі цінувалися; вони були військовими писарями і грали важливі ролі між козаками. Прізвисько “лукавая писуля” одержав один з військових писарів, людина винахідлива й гострого розуму Антон Головатий.
Крім прийшлих на Січ людей, які складали значну частину освічених, у самому Запоріжжі існували школи. Маса козацтва за своєю освіченістю перевершувала середній, а можливо й вищий стан людей великоруського звання свого часу.
За природними якостями, властивими молоросу, запорожці вирізнялися вмінням майстерно розповідати, знаходити смішні сторони в інших і передавати їх у гумористичному, але не образливому тоні. Цією рисою характеру пояснюються й прізвиська, які вони давали прибулим у Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупинос, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвіст-пістолем. Малого назвуть Махіною, а великого – Малютою, шибеника – Святошею, ледащо – Доброволею.
В основі характеру козака лежала двоїстість: то він веселий, щиросердий, то смутний і неприступний. Ця двійність виходила з самого життя: не маючи на Січі сім’ї, відірваний від неї, завжди дивлячись у вічі смерті, козак до всього ставився безжурно, а з іншого боку, туга за рідними, батьківщиною, думи про одиноку старість – примушували козака впадати у смуток.
Визначальною рисою характеру запорожців була їхня глибока релігійність. Відомо, що ніщо так не розвиває у людині релігійного почуття як постійна війна. Захист же віри предків і православної церкви був основою життя запорожців. Церкви свої вони завжди красно оздоблювали і не шкодували на це коштів.
На честь Покрова Пресвятої Богородиці завжди ставили церкву в самій Січі. Архистратіг Михаїл був невидимим керівником запорожців на війні. Святитель і чудотворець Микола, як покровитель “плавающих, странствующих и путешествующих”, допомагав у морських мандрівках, під час страшних бурь на Чорному морі.
У XVIII ст. повагою у козаків стало користуватися свято на честь Св. Андрія Первозванного, першого, хто приніс світло Христової віри на Київські гори і возвестив світ на цьому шляху лицарям-запорожцям, охороняючим святість віри.
Проводячи колонізаторську політику, царський уряд проводив справу по ліквідації автономії України. У 1764 р. останній гетьман Кирило Розумовський залишив гетьманство. Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. татари вже не являли загрози кордонам Імперії, і доля козацтва була вирішена: 1775 р. Січ було зруйновано.
У 1783 р. українських селян було закріпачено. Самі ж українські пани “Жалуванною грамотою дворянству” зрівнялись у своїх правах з російськими дворянами і погодились з ліквідацією автономії.
Іноземні мандрівники, посли європейських держав, що приїздили в Україну або Росію, залишили свої спогади про козацьку державу.
Еріх Лясота, посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, описує їх “хоробрими і підприємливими людьми”.
Англієць Джозеф Маршал, описуючи подорож 1772 р., підкреслює: “Україну застав я дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі на основі прочитаних книжок”.
Професор Кембріджу Едвард Даніель Кларк пише, що “за столом українського селянина більша чистота, ніж за столом московського князя”.
Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність.
Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців, що перебували між православним Сходом і латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості.
Таким чином, на заході Європи народилися й відживали свій вік нові мистецькі стилі, що впливали на культуру Польщі, Московії, України. Польща приймала нові стильові форми у їх незмінній, західноєвропейській редакції, Московщина покривала свою відсталість неорганічним чуженецьким нальотом, але Україна приймала до свого обігу тільки ті форми і в такому пристосуванні, яке не противилося традиціям і почуттю культурної самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе стиль, прозваний “українським”, або “козацьким”, бароко.
Богдан Хмельницький, що повернув колесо української історії на шлях державно-політичного відродження, не мав ні часу, ні змоги особисто займатися розвитком українського мистецтва. Наступники Хмельницького також не мали змоги перейматися цими проблемами. Лише за гетьмана Самойловича, а безпосередньо за І. Мазепи (1687-1708) остаточно сформувався в українському мистецтві стиль, який здобув назву “українського бароко”, або “українського стилю”. Дмитро Антонович окреслив добу І. Мазепи як "другу золоту добу українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Незважаючи на те, що українське бароко як стилістичний напрям у мистецтві, літературі, культурі у цілому запозичувало свої починання із Заходу, під впливом польської барокової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції.
Українське бароко ввібрало в себе найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й “одноцілості культури” (Вадим Щербаківський), яка допомагала консолідувати націю. Поняття “бароко” охоплює не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви, літописання, театр, музику, образотворче мистецтво.
Багато барокових рис позначилося на творах українців, що навчалися у закордонних університетах і повернулися до Київської академії, щоб викладати у ній. Петро I поставив їх на чолі церковних та освітніх установ Росії. Між 1700 та 1762 рр. понад 70 українців очолювали найвищі церковні посади імперії, між тим росіян було майже вдвічі менше (47).
Виходили з Київської академії й письменники, що цікавилися історією рідної землі, писали козацькі літописи. Це Самійло Величко та Григорій Грабянка. Вони прагнули довести, що “українці є рівні з іншими” (Грабянка).
Яку б галузь української культури не зачепили, всюди основополягаючою виступає Київська академія. Гетьмани завжди підтримували цей заклад, особливо значна допомога І. Мазепи. Проте після Полтавських подій становище змінилося. Справжній наступ на українську культуру розгорнула Катерина II. Однак Академія вистояла. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно готувати її упадок. У 1783 р. було введено навчання російською мовою. На той час Академія вже не могла повністю задовольнити зростаючі культурні потреби населення.
В Київській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Разом з тим від’їзд освічених людей негативно відбивався на рівні культури самої України.
Хоча Академія поступово занепадала, здобутки її значні. Серед її випускників росіяни Порфірій Зеркальников – відомий дипломат, Каріон Істомін – автор російського “Букваря” і “Малой граматики”, Борис Шереметєв – фельмаршал, Костянтин Щепін – перший російський доктор медицини, Михайло Ломоносов – видатний вчений XVIII ст. Серед “спудеїв” були поляки, серби, чорногорці, болгари, греки, молдовани. В свою чергу студенти і випускники Академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції й інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.
Плідними здобутками в цей період збагатилась архітектура, в якій переплетаються багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Перяслав, Харків.
Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає будівництво православних храмів. Для багатьох з них типові витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармонійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир (1682) біля Лубен. Всім їм притаманне поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.
Відомими майстрами архітектури України були в ті часи кияни С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Величний корпус на території Києво-Печерської лаври носить ім’я “Ковнірського” (1745). Григорович-Барський прославив своє ім’я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря (1760), Покровської (1772) та Набережно-Миколаївської (1775) церков, фонтану “Самсон” (1749) у Києві.
Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Він провів життя затворником в Афоні (Греція), обстоюючи православ’я в полеміці з уніатськими і католицькими авторами. Підставою віднести твори Вишенського до бароко є особлива поетика його стилю. Вона сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і в той самий час до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених.
З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників. Він притаманний поезії Лазаря Барановича, Івана Величківського, Стефана Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються збірки проповідей “Меч духовний” Лазаря Барановича, “Вінець Христов” Антонія Радивиловського.
Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1734-1753). У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання “придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій “Сад божественных песней” (1753-1785), а також численних музичних творів.
Десять років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрованого філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках.
Філософське вчення Сковороди виходить з ідеї “трьох світів”: макрокосма (Всесвіту), мікрокосма (людини) та “символічної” реальності, що зв’язує великий і малий світ – Біблії.
Найвищою цінністю людських відносин Сковорода вважав дружбу між людьми: “Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим”, – писав він у листі до свого учня і друга М. Ковалинського.
Гуманістичний характер творчості Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст., зокрема в творчості Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка.
Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед в живопису (Левицький, Боровиковський, Лосенко), музиці (Бортнянський, Березовський, Ведель), архітектурі (Григорович-Барський).
Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво.
До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній (Тарасевич). Навчання продовжувалося і за кордоном.
Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору, який був одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте вся ця краса була зруйнована 3 листопада 1941 року, коли собор підірвали агенти НКВС, що залишалися в окупованому Києві.
Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, або портрет. Це в основному зображення козацької старшини – гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін.
Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишається такими іменами як Лосенко, Левицький, Боровиковський, чиї твори служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей.
Антон Павлович Лосенко (1737-1773). Перший твір з історичного живопису – “Володимир перед Рогнідою”. Тема картини типова для епохи національного піднесення: засудження усякого призволяща.
Дмитро Григорович Левицький (1735-1822). Основоположник парадного портрету, що “списав” весь “катеринин вік”, а також майстер портрету камерного.
Портрет архітектора А.Ф. Кокорінова (1770). Традиційним для парадного портрета жестом модель указує на креслення Академії. Одягнутий у парадні шати, що коштували йому річної платні. Образ не одіозно-парадний. Модель за характером – особа складна. В обличчі проступають риси простоти зі скепсисом, втомою, розчаруванням. І все це – у поєднанні з багатством костюму, його детальною промальовкою.
Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825). Портрет Є.Н. Арсеньєвої (1796). Модель зображена у простих шатах, у солом’яному брилі, з яблуком у руці. Напів-Флора, напів-пастушка, напів-Афродіта.
Протягом історії музична творчість завжди займала вагоме місце в Україні. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а згодом у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів під назвою “київський” поширився і в Москві, і в інших містах Імперії. Теоретичні основи партесного співу виклав український композитор Микола Ділецький (1650-1723) у "Граматиці мусікійській" (1677). Це був найкращий музичний посібник того часу.
Музичною столицею в Україні став Глухів – резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут було засновано (1738) спеціальну школу, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, гуслях, флейті.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
