70061 (699161), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — універсума.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкритої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єрусалиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.
Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828 рр.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 рр.), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884 рр.), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їх думку, можна найкраще саме за допомогою музики.
Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ. зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін «реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. real - речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображення дійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокими романтичними бунтарями. Це були живі люди, які діяли в реальних типових обставинах, що породжу-вались самою дійсністю.
Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Т. Г. Шевченка.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра» видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 рр.), «Парм-ський монастир» видатного французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, 1783—1842 рр.) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 рр.). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослідженні («Червоне і чорне» Ф. Стендаля», «Батько Горіо» та «Гобсек» О. де Бальзака тощо). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 рр.). У його ліричній «Книзі пісень» змальовані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використовує співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г. Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Г. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». В збірці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до реальних соціальних проблем.
Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808—1879 рр.) та Гюс-тава Курбе (1819—1877 рр.). Останній застосував термін «реалізм» до особливого напряму у малярстві. «Я... цілковитий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди», — писав він. Образ «широкоплечих атлетів з народу» був головним мотивом творчості видатного американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892 рр.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й в машинах, механізмах, залізницях, промислових містах та ін. У. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.
Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О. де Бальзака. Всі його твори просякнуті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій, структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху нагору» молодого честолюбця. Формулюючи ідею своєї серії романів під загальною назвою «Людська комедія», О. де Бальзак зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства,.., мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв».
Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половини XIX ст., знайшло своє втілення і в філософії. На хвилі наукової революції поширюється позитивізм, який стає одним з провідних напрямів філософської думки. Виникнення позитивізму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюс-та Конта (1798—1857 рр.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвітники, О. Конт висловлює віру в безмежні можливості науки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує над собою ніякої метафізичної надбудови. Проте він не заперечує існування теорії, яка б здійснювала синтез наукового знання, і за якою можна було б зберегти назву «філософія». Але зводитись вона може лише до загальних висновків з природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні ставити питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О. Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 рр.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, всі явища пояснюються, виходячи з релігійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуванням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає можливість науково-раціоналістичної організації життя. Особливе місце при цьому О. Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, примиряти консервативні та революційні тенденції в суспільстві. Він дивився на соціологію як на «позитивну мораль» людства, яка своїми принципами повинна сприяти «єднанню умів» і встановленню суспільного порядку.
Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 рр.), був засновником так званої органічної школи в соціології. Структуру суспільства, існуючі соціальні інституції він тлумачив за аналогією з живим організмом, де кожний орган виконує власну функцію. Основним законом соціального розвитку Г. Спенсер вважав закон виживання найпристосованіших суспільств. На революцію філософ дивився як на «хворобу» суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним поглядам і розповсюджувався на культуру. Під останньою в широкому значенні цього слова Г. Спенсер розумів «приготування до наповненого життя». Культура «містить у собі, по-перше, таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримкн та утримання сім'ї... По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод», — писав він.
Позитивізм відіграв значну роль у формуванні науково-світоглядних засад культури другої половини XIX ст. Філософія позитивізму набула поширення не лише серед при-родничників, але й серед письменників, архітекторів, художників тощо. Зокрема, на грунті позитивізму сформувався естетико-художній напрям, який дістав назву «натуралізм».
3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання (від натуралізму до символізму)
Натуралізм ( від лат. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини.
Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О. Конта та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Те-на (1828—1893 рр.), який ввів в естетику принцип «природного детермінізму». Сама ж теорія натуралізму була розробена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840—1902 рр.) в працях «Експериментальний роман», «Романісти-натуралісти» та ін. Е. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопассан (1850—1893 рр.), Едмон Гонкур (1822—1896 рр.), Альфонс Доде (1840—1897 рр.) та ін.), яка проіснувала до кінця 80-х років. В'90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу. Предметом спостереження проголошувалась «вся людина», про яку натуралісти мали намір розповісти «всю правду». Художній твір розглядався як «людський документ», а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-якого роду ідей вели до обмеження можливостей натуралістичної літератури. Проте вторгнення життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму.
Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою більш розумної організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали моїиви фаталізму. Натуралісти відмовились від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику натуралістичних творів, збудити інтерес до «простих» явищ життя. В 60—80-х роках натуралізм відігравав позитивну роль в європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя знедолених і пригнічених, вивчав взаємозв'язок мас і особистості, функціонування соціальних організмів, роль підсвідомого в людському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми і засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що сприяло розвою суспільної думки і художньої творчості.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
