64689 (695870), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Південно-західного відділу Російського географічного товариства.
Великими перешкодами на шляху розвитку української етнографії були відомі ганебні акти царизму — валуєвський циркуляр 1863 р. з його зухвалим запереченням права на існування української мови («не было, нет и быть не может») та Енський імператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українською мовою, українська преса, театральні вистави, санкціонувалося широке переслідування «українського руху» та інші реакційні заходи.
Однак українська народознавча робота не припинялася і, незважаючи на несприятливі умови та перешкоди, рухалася вперед завдяки патріотичній цілеспрямованості й подвижництву відданих цій справі діячів.
У 70—80-х роках з'являються цінні народознавчі розвідки Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Потебні, Петра Єфименка, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Павла Житецького, Миколи Сумцова, галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, Івана Верхратського, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця Григорія Купчанка та ін.
Якісно новий етап розвитку українського народознавства пов'язаний з діяльністю Івана Франка та очолюваної ним і Михайлом Грушевським наукової інтелігенції. У 1873 р. зусиллями українських громадських діячів у Львові було засновано Літературне товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередків української науки. 1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), що в тогочасних умовах фактично виконувало функції національної академії наук. Фундатором народознавчих досліджень стає етнографічна комісія Товариства, ядро якої складали видатні українські етнографи і фольклористи: Іван Франко, Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський.
З ініціативи етнографічної комісії здійснювалися наукові експедиції, була налагоджена робота численних збирачів на місцях, систематично публікувалися дослідницькі матеріали з усієї України. Визначними віхами української народознавчої науки стали, зокрема, серійні видання «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до української етнології» (22 томи). Праці з української етнографії друкувалися також у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 р.). Численні дослідження з української етнографії з'являлися у російськомовному журналі «Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львівських часописах «Зоря» (1880—1897 рр.), «Житіє і слово» (1894—1897 рр.) та інших виданнях.
В останні десятиріччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографія сягнула рівня кращих зразків європейської етнографічної науки (праці Миколи Сумцова, Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, Володимира Шухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелі). Помітний внесок у справу вивчення побуту і культури українського народу зробили й чужоземні дослідники: польські (Оскар Кольберг, Едуард Руліковський, Ізидор Коперніцький), російські (Орест Міллер, Олександр Пипін), австрійські (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль), чеські (Франтіїиек Ржегорж, Людвік Куба) та ін. Було створено передумови для подальшого розвитку українського народознавства, що намітився після революційного перевороту 1917 р. в Росії і розвалу Австро-Угорщини 1918 р. У період тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української держави була створена Всеукраїнська Академія наук (1918 р.). У 20-х роках навіть в умовах більшовицького режиму розгорнулася плідна народознавча збиральницька і дослідницька робота. Її очолили етнографічна комісія Академії та краєзнавчі осередки в різних місцевостях України. З'явилися такі спеціальні видання, як «Етнографічний вісник», «Краєзнавство», «Побут», у результаті інтенсивних польових досліджень значно поповнилися збірки етнографічних матеріалів. Але цей період тривав недовго. Уже наприкінці 20-х років почалася «рішуча перебудова» методології етнографічної науки і переведення її на марксистську основу. Вона супроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського націоналізму», хвилями масових репресій, що звели нанівець усі позитивні здобутки і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.
На західноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупаційні буржуазні режими Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехо-Словаччини (Закарпаття), помітно занепало Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Але у той час виникли регіональні краєзнавчі осередки (товариство і музей «Бойківщина» в м. Самборі на Львівщині, етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому на Закарпатті, музеї «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию, «Лемківщина» в Саноці та ін.), з діяльністю яких пов'язане значне пожвавлення народознавчої роботи на місцях. Самбірське товариство мало навіть неперіодичне видання — «Літопис Бойківщини» (у 1931—1939 рр. вийшло друком 11 книжок).
Після другої світової війни головними осередками етнографічної науки в Україні стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України в м. Києві та Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у м. Львові. Останній є найстарішою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Науково-дослідна робота музею значно пожвавилася після створення на його базі у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору і вивчення пам'яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім створені за останні десятиліття музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.
Поряд з іншими українознавчими дисциплінами етнографія зазнала згубного впливу більшовицького тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останнього часу методично нівечили її, полишали найздібніших та найактивніших сил, збочували на бездоріжжя ненаукових пошуків і розробок. Було закрито багато тем з української етнографії, зазнавали заборон і переслідувань кращі науковці та їх праці. Так і не змогла побачити світ підготовлена в 60-х роках історико-етнографічна монографія «Українці».
Та навіть у той складний час українські етнографи в міру своїх сил і можливостей зробили чимало корисного, потрібного. Внаслідок проведення систематичних наукових експедицій зібрано багату інформацію з історичної етнографії українського народу та його сучасного буття, численними цінними експонатами поповнено етнографічні музейні колекції, опубліковано наукові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційного побуту і культури українського народу, питанням його етнічної історії, культурно-побутовим взаєминам з іншими народами, історико-етнографічній характеристиці різних регіонів України тощо. Імена і праці українських етнографів новітнього часу наведено у списках рекомендованої літератури до вивчення окремих тем цього посібника. Найвизначнішим сучасним періодичним виданням етнографічного профілю є часопис «Народна творчість та етнографія», що виходить друком з 1957 р. Останнім часом цікаві матеріали, дослідження, наукові розвідки з української історії етнографії публікуються в різних журналах, збірниках, газетах.
У 1989 р. відновило свою наукову та видавничу діяльність Товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі. Плідні дослідження в галузі української етнографії здійснюються і поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свиднику (Словаччина), цінні публікації з українського народознавства з'явилися у Польщі, Румунії, Югославії, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.
Отже, навіть цей побіжний огляд переконує, що етнографічне вивчення України має свою історію і чималий доробок. Саме все найкраще, достовірне з цього доробку — результат праці багатьох поколінь збирачів і дослідників традиційно-побутової культури нашого народу — покладено в основу цього навчального посібника. Засвоєння пропонованої інформації дозволить розширити знання про український народ, багатство, розмаїття і високу гуманістичну наповненість його традиційної культури, глибше усвідомити і збагнути те, що у винятково складних і несприятливих умовах свого історичного буття цей народ упродовж віків зберігав самобутність і невичерпну творчу силу, був активним учасником і повноцінним суб'єктом розвитку загальнолюдської цивілізації. Без таких знань неможливе і відповідне самоусвідомлення приналежності до свого народу — те визначальне і неодмінно притаманне людині, що називається національною свідомістю і гідністю.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
