143472 (691667), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Мають місце й інші проблеми та диспропорції, що стосуються якісних характеристик населення країни: попри доволі високий загальноосвітній рівень населення (близько половини зайнятого населення має вищу освіту того чи іншого рівня, при цьому кожен п’ятий – повну вищу освіту), кожний четвертий зайнятий в Україні є представником так званих „найпростіших професій”, тобто зайнятий некваліфікованою, часто важкою або ручною працею і частка такої низько кваліфікованої й погано оплачуваної робочої сили у структурі зайнятих вже й протягом поточного десятиріччя зростала.
Підвищення рівня народжуваності в Україні в останнє п’ятиріччя після обвального його падіння протягом 12 років має яскраво виражений „компенсаційний характер” - у цей період було реалізовано народження дітей (причому переважно первістків), які були відкладені у найтяжчі роки соціально-економічної кризи. Збільшенню загального числа народжень почасти сприяла і дія „демографічної хвилі” - вступ у дітородний вік більш численних поколінь жінок народжених на початку – у середині 1980-х років. Для порівняння: з 2007 по липень 2008 року кількість померлих зменшилась на 2,1 тис.осіб, а кількість новонароджених зросла на 4,5 тис.осіб (рис.1.3).
Рис.1.3 Динаміка народжуваності та смертності населення, тис.осіб
Нарешті, зрушення у традиційному „календарі народжень” і реалізації запланованих на більш пізній термін народжень у минулому році зумовила й активізація соціально-демографічної політики – зокрема, введення з 1 квітня 2005 року одноразової допомоги при народженні дитини на рівні 8500 грн.(з 1 січня 2007 р. – фіксована сума, раніше 22,6 прожиткових мінім.).
Середній коефіцієнт народжуваності становить 1.2 дитини (дані за 2006 рік, рис.1.4).
Слід зазначити, що даний захід дав як демографічний (число народжень 2006 р. – 460368), так і соціальний ефект, що виявився у зниженні рівня бідності сімей з дітьми віком до 3 років (з 44,2% у 2004 р. до 36,4% - у 2005-му (за підсумками 9 місяців 2006 року цей показник становив 42,3%). Разом з тим, як показує досвід, марно розраховувати на довгостроковий ефект даного заходу (такі допомоги діють за принципом доза-ефект), а отже очікувати відчутного зростання народжуваності на перспективу. Хоча, очевидно, у вітчизняних умовах можна розраховувати на сприятливий вплив на народжуваність саме поліпшення рівня життя (і, зокрема, на даному етапі не так пільг та допомог, як суттєвого підвищення оплати праці, а також реальних кроків у вирішенні житлової проблеми), однак слід враховувати, що за роки трансформацій відбулися зрушення у репродуктивній поведінці у цілому дітолюбного й матримоніально орієнтованого населення України.
Нині воно більш орієнтоване на західні стандарти рівня життя і буде намагатися підвищити власний рівень життя і умови навчання та виховання дитини (часто єдиної) за рахунок обмеження або відкладання дітонародження. На народжуваність впливатимуть актуалізація цінностей індивідуальної свободи й незалежності, домінування у життєвих планах молоді стратегій досягнення особистого успіху, її більша зацікавленість у цінностях, пов’язаних с освітою й професійною кар’єрою. Тож розраховувати на вагоме й невпинне підвищення народжуваності і підтримання сумарного показника народжуваності на рівні простого відтворення чи ж просто вищому за 1,5 дитини, навіть за сприятливих соціально-економічних умов ми навряд чи можемо. Інша справа, що нині у нашій країні умови дітородної діяльності не є сприятливими для задоволення навіть наявної потреби у дітях, яка (як це показують дані опитувань) для багатьох верств населення, відповідає 2, а подекуди (у сільській місцевості, західних регіонах країни) й 3 дітям. Крім того, економіка, ймовірно, здатна створити умови для реалізації вже сформованих репродуктивних установок, а у їх формуванні (ще з юного віку) велику роль відіграють соціально-психологічні чинники та неформальні інститути – сімейні цінності й традиції, ступінь престижу материнства й батьківства, що підтверджує й досвід західних країн. (Частка позашлюбних народжень (2006) -21,1%, сер.вік народження – 25,4 р., сер. За рівнем Євросоюзу – 29,9).
У українського народу зберігаються основні традицій сімейного способу життя й сім’я продовжує виконувати свої основні функції ― забезпечення фізичного (біологічного) та соціокультурного відтворення поколінь.
Згідно з даними Першого Всеукраїнського перепису населення майже 90% населення країни проживає у складі сім’ї. Більшість дітей (у 2004 р. ― 79,6%, у 2005 р. ― 78,6%) народжується у батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Україна відноситься до країн Європи з доволі високим рівнем шлюбності (2006 рік -7,6‰ (зростаючий в останні роки), однак і рівень розлучуваності, поряд з Росією, один із найвищих у Європі – 3,8% (стабільно високий). За взірцем західноєвропейських країн в Україні зростає частка незареєстрованих, консенсуальних шлюбів (особливо серед молоді і літніх осіб). Спираючись на досвід країн Європи, можна припустити, що й певна частина позашлюбних народжень ― це народження дітей у батьків, які перебувають в офіційно не зареєстрованому у шлюбі. Разом з тим слід зазначити, що консенсуальні шлюби зазвичай є менш репродуктивно орієнтованими, в них народження дітей відкладається надовше або й віддається перевага бездітності, що також впливає на загальний рівень народжуваності.
Серед проблемних моментів у шлюбно-сімейній сфері можна виділити доволі високу частку неповних сімей в Україні, що формується на тлі власне позашлюбної народжуваності, раннього овдовіння, але більшою мірою – розлучень: : 27,5% сімейних осередків, де є діти у віці до 18 років ― це неповні сім’ї (у тому числі 25,4% ― неповні сім’ї у складі матері з дітьми; 2,1% ― батька з дітьми). (У ряді східних і південних регіонів країни ця частка перевищує 1/3).
Зростання кількості неповних сімей з дітьми навіть в економічно благополучних розвинених країнах оцінюється негативно, адже виховна функція сім’ї в цьому випадку деформована і діти, які зростають в них, більш схильні до асоціальної поведінки, їм важче у майбутньому орієнтуватись у гендерних відносинах соціуму, створити повну життєздатну сім’ю. В умовах сучасної України, коли витрати на утримання дітей не закладені в повному обсязі у заробітну плату і навіть сім’ям, де працюють і батько, і мати, важко матеріально забезпечити життєдіяльність і розвиток дітей на рівні сучасних вимог і потреб, неповні сім’ї є особливо вразливими в економічному й соціальному відношенні.
Щорічно близько 130-135 тисяч дітей в Україні переживають розлучення батьків, частка пар, які при розірванні шлюбу мають спільних неповнолітніх дітей нині становить близько 3/5 (або 59% , на початку 1990-х – це було 63%) від загальної кількості розлучень.
Нестабільність сім’ї в умовах, коли відбувається маргіналізація частини населення внаслідок таких соціальних патологій, як алкоголізм, наркоманія, насильство, породжує такі небезпечні явища, як соціальне сирітство, безпритульність та бездоглядність дітей. В Україні зростає кількість дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав: у 2004 р. їх було 7,8 тисяч, у 2005 р. ― 8,6 тисяч. Нехтування батьками своїми родинними обов’язками призвело до появи особливої маргінальної групи ― «діти вулиці», які займаються бродяжництвом та жебрацтвом. Поширення дитячої безпритульності й бездоглядності є однією з найгостріших соціальних проблем сучасної України, яка впливає насамперед на майбутню якість населення України. Практично за будь-яких (принаймні передбачуваних) умов народжуваності й смертності Україна в осяжній перспективі житиме в умовах звуженого відтворення поколінь. Згідно з найбільш імовірним середнім варіантом демографічного прогнозу, розробленого фахівцями ІДСД НАНУ, загальна чисельність населення у нашій країні до 2010 року зменшиться до 45,5 млн. осіб, у 2020 році ― до 42,8 млн., до 2030 ― становитиме 40,7 млн. осіб, а у 2050-му ― близько 36,3 млн. осіб, тобто скоротиться, порівняно з нинішньою його чисельністю, майже на десять з половиною мільйонів або на 22%.
Комбінація відповідних гіпотез природного та механічного руху населення дає три основних варіантів прогнозу чисельності та статево-вікової структури населення України. Так, за „середнім” варіантом кількість постійних мешканців України на початок 2051 р. становитиме 36,0 млн. осіб. Рівень старіння (частка населення у віці 60 років і старше) складе 32,5%. Частка осіб у працездатному віці 49,4%. Частка осіб до 19 років 17,2%.
2.2 Механічний рух населення
Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася кількість мігруючого населення (таблиця 1.5), змінилася його структура. Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним. [8]
Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині реґіонів України і близько третини - між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2007 р. - 16,8 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м.Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.
Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається реґіон СНД, передусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з "гарячих точок", змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя. [15]
Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від'їзд за межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є "відплив мізків" - майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. - лише 18,1%, натомість 49,2% - українці, 16,8% - росіяни.
Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США. Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис. осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ізраїлю і загального зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5 тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в'їзду, така ситуація обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило можливість досягти основної мети еміграції - підвищення доходів через тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.
Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується приблизно 5 тис. осіб на рік. у 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з'явилися біженці - 3 тис. осіб переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії.
Територія країни активно використовувалася для незаконного переправлення людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим заходам забезпечення охорони кордону, передусім на його північно-східній ділянці, удосконаленню візового контролю цей негативний процес вдалося припинити.
Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль країни-донора.
2.3 Фінансово-економічне забезпечення охорони здоров’я
Система охорони здоров’я є однією з важливих систем державної гуманітарної політики і має особливу суспільну значимість, що визнано «Основами законодавства України про охорону здоров’я», введеними в дію Постановою Верховної Ради від 19.11.1992.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
