143061 (691539), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Такі дослідники, як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., на перше місце ставлять економічний (дохід, багатство, власність) фактор, ґрунтуючись на показниках середньо-осібного грошового доходу в системі «багатий – бідний». [30], [33], [16] Наприклад, в дослідженні Серьогіної І.І. вказується, що в 2004р. доходи 10% найбільш забезпечених були в 12.8 разів вище, ніж в 10% найменш забезпечених, тоді як у розвинених західних країнах це співвідношення не перевищує 4-5, і навряд чи це співвідношення різко знизилося до 2008 року. [33, 80]
Іншою стороною майнової диференціації є посадовий статус, особлива наявність розпорядницьких фінансових функцій; уже досить оформлена група людей, що завдяки своєму положенню в системі владних відносин стає пануючою й привілейованою.
В уявленнях населення багатство також є основним чинником, що визначає відносини нерівності. Так, за даними З.Т. Голенкової, основними факторами, що визначають соціальне розшарування суспільства, більшість респондентів (91,3% і 91,2% відповідно) назвали владу й дохід, тоді як освіта й професія займають лише п'яте (35, 6%) і сьоме (30,1%) місця. [9, 80]
Таким чином, в українському суспільстві весь простір соціальної стратифікації визначається практично одним показником, а саме матеріальним (багатство) при різкому зниженні значимості інших критеріїв диференціації, які перестають відігравати роль, яка врівноважує.
Таке положення речей веде до посилення дезінтеграційних процесів, поляризації й соціальної нерівності, обмеженню висхідної мобільності й, в остаточному підсумку, до замкнутості верхніх верств, тобто до того, від чого суспільство намагається піти.
1.3 Маргинальність як стан освічених верств українського суспільства
Інша, не менш важлива сторона процесу трансформації української соціальної структури — маргиналізація значної частини населення.
Маргинальність це — проміжне становище людини, групи між іншими людьми, групами, яке виникає внаслідок втрати органічного звязку зі сталою системою відносин, з споконвічно природнім соціокультурним середовищем.
Відмітною рисою стану маргинальності в Українії є, по-перше, те, що вона викликана масовою спадаючою мобільністю в умовах загальної кризи й радикальних реформ, і по-друге, вона носить переважно змушений характер під впливом зовнішніх факторів, пов'язаних із соціально-економічною й соціокультурною трансформацією суспільства в цілому, яка, в свою чергу, змусила соціальні групи, що мали раніше високий статус, змінити або повністю втратити його й пов'язане з ним соціальне середовище, соціальні зв'язки й систему ціннісних орієнтацій.
Стан маргинальності характерний, у першу чергу, для більшості груп, що відрізняються досить високим рівнем освіти й високим соціально-професійним статусом, який мали в минулому. Цими «новими маргіналами», як вказує Попова І.П. є, по-перше, працівники «бюджетної сфери»: учителі, лікарі, викладачі вузів і працівники академічних й галузевих НДІ; по-друге, більшу групу становить частина управлінського персоналу підприємств військово-промислового комплексу (ВПК); і по-третє – мігранти з колишніх союзних республік, які стали незалежними національними державами. [30, 65] Із всіх цих груп найбільш уразливими виявилися працівники ВПК і конверсійних підприємств, оскільки «особливості функціонування підприємств у радянський період (закритість, опіка з боку держави, соціальні, економічні привілеї й т.д.) звели до мінімуму варіативність поводження працівників оборонного комплексу, знизили гнучкість реагування на мінливі обставини в соціальному середовищі».[30, 66]
У цілому можна сказати, що українське суспільство «втратило» верству інтелектуалів і інтелігенції, які виконують у рамках культурно-нормативної системи основну функцію передачі базових цінностей і культурних стандартів і які є інтегруючою силою сучасного суспільства.
Таким чином, маргінальна позиція освічених верств українського суспільства, більшою мірою нав'язана новою економічною ситуацією, не може не впливати на статус освіти в системі цінностей українців. Оскільки вища освіта, головним чином технічна, у даній ситуації стає більшою мірою фактором спадаючої соціальної мобільності, отже, знижується цінність самої освіти.
1.4 Освіта в системі цінностей українців
На думку Ковальової А, одна зі сторін проблеми виражається в протиріччі між збереженою установкою на освіту, яка залишилася від радянських часів, і падінням цінності розумової праці в суспільній свідомості. [16, 82] Освіта все більше втрачає цінність сама по собі й усе більше стає метою для одержання високого доходу в майбутньому. Так, за даними опитування в 2001 р. студентів-випускників КПІ (Київський політехнічний інститут), результати якого наведені у статті Ковальової А.І. «Криза системи освіти» на перше місце по значимості вийшов розмір зарплати (76% респондентів), а при вивченні власних планів поводження київської молоді на ринку праці з'ясувалося, що, з одного боку, для більшості респондентів цінністю гарної роботи є гроші (67%), а з іншого боку — освіта й професія мають інструментальну цінність як засіб досягнення матеріального благополуччя, тому що, на думку випускників, чим вище професійна підготовка й рівень кваліфікації, тим більше ресурсів не тільки для відносно стабільного положення на ринку праці, але й для підвищення рівня споживання. [16, 83] Таким чином, важливими засобами одержання високого статусу є досягнення матеріального благополуччя. Саме цей фактор стратифікації визначає значимість поведінкових пріоритетів молоді на ринку праці.
У свою чергу прагматизація освіти приводить до орієнтації вузів винятково на професійну підготовку й відмову від таких важливих аспектів змісту освіти, як виховання й соціалізація. Це виносить за рамки освіти такі актуальні для суспільства, яке трансформується, процеси, як вироблення прийнятної для більшості українців нової системи цінностей, формування соціальних норм, спрямованих на затвердження цих цінностей, і в першу чергу соціального партнерства різних статусних груп.
Іншою стороною, що визначає падіння значення освіти як фактору висхідної мобільності, стає нерівність в одержанні освітніх можливостей для низькодоходних груп. Соціальна диференціація відбувається вже на рівні середньої школи, коли збільшення обсягу платних послуг з одного боку, і ріст числа ліцеїв і коледжів, які надають освітні послуги на комерційній основі, з іншої, виводять за рамки змагання за якісну освіту молодь із малозабезпечених родин технічної інтелігенції, традиційно орієнтованих на вищу освіту. Дослідження Вишневського Ю.Р. і Шапко В.О. відзначають, що скоротився приплив у вузи випускників загальноосвітніх шкіл і виріс – випускників спецкласів і гімназій, у такий спосіб вибір вузу, а, отже, і майбутньої спеціальності, визначені типом середньої загальноосвітньої установи. [7, 57]
У світлі вищесказаного, звичайний для розвинених західних країн ланцюжок Освіта-Професія-Дохід в Україні усе більше здобуває вид Дохід-Освіта-Професія, у якому освіта втрачає роль фактору висхідної мобільності.
З іншого боку, ґрунтуючись на дослідженнях Г.А. Чередниченко, можна стверджувати, що практично сформувалася тришарова система в області загальної середньої освіти. [39, 18] Так, у цей час співіснують три типи навчальних закладів: по-перше, елітні гімназії, ліцеї й спецшколи, як правило платні; по-друге, школи із частково оплачуваними послугами або окремими привілеями в освіті; по-третє, масові загальноосвітні школи, що забезпечують мінімальний освітній стандарт. У свою чергу, різні типи шкіл надають різну можливість доступу до вищої освіти: перші забезпечують підготовку для вступу в «престижні» вузи, які дають гарантії досягнення високої соціальної позиції, роботи й швидкої кар'єри в секторах економіки, які перебувають на підйомі в умовах ринку, що розвивається; другі надають шанси на вступу в «непрестижні» вузи, як правило, це технічні інститути, позбавлені широкої популярності й високого конкурсу абітурієнтів, які забезпечують місця «другого сорту» у вищих верствах суспільства, оскільки є безперспективними в плані соціального просування в умовах стагнації виробничого сектора економіки і як слідство цього — і відсутність попиту на інженерні кадри; треті практично не дають можливості для вступу у вуз без додаткової підготовки.
Такий розподіл загальноосвітніх навчальних закладів і освітніх траєкторій, які стоять за ним, визначає тип соціальної мобільності, при якому представники різних соціальних верств виявляються нерівномірно розподілені по навчальних закладах, що забезпечує різні соціальні перспективи, коли вихідці із привілейованих соціальних груп одержують переваги в освіті, а для дітей з масових верств населення доступ до якісної освіти стає усе більш закритим.
Таким чином, за словами Чередниченко Г., тенденція до формування тришарової системи в області загальної середньої освіти «…закріплює диференціацію учнів, сприяє соціальній детермінації освітніх шляхів і, тим самим, стає інструментом відтворення існуючої соціальної структури». [39, 19]
На думку Голенкової З., для України наслідком формування такої системи може стати збереження «перехідного» характеру суспільства на невиразно тривалий строк. [9, 80]
Третьою стороною позначеної проблеми є те, що зберігається тенденція, при якій освіта має формальний характер. Це зв'язано й з об'єктивними причинами, коли в новій економічній ситуації незатребуваними виявилися інженерно-технічні спеціальності, що мали найбільшу питому вагу в системі радянської вищої освіти; і зі збереженням у суспільній свідомості думки, що наявність диплома про вищу освіту автоматично забезпечує гарну посаду, яка звільняє від важкої фізичної праці. На думку Голенкової З., найбільш характерне таке положення було на початковому етапі реформ, пов'язаним із зупинкою або закриттям більшості промислових підприємств і, як слідство цього, переходу освічених і кваліфікованих працівників до заняття важкою й непрестижною працею: торгівля на ринку, «човниковий бізнес», підсобні роботи. [9, 82] За результатами соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціально-політичних досліджень УАН в 2000 р., результати якого наводить Ковалева А. І. В дослідженні «Криза системи освіти» — «…з рівнем освіти зв'язують можливість підвищення своєї кваліфікації лише 25%, а зі службовою кар'єрою – 10% молодих людей». [16, 84]
Надалі ця тенденція щодо інженерно-технічних спеціальностей зберігалася: за даними опитування серед студентів-випускників КПІ в 2004 р., працювати за спеціальністю виявили бажання 61% респондентів, причому бажання піти в інші галузі пояснюється не тим, що випускник не зміг знайти роботу по спеціальності, а з тим, що він і не планував працювати за нею. У цілому, збиралися працювати за спеціальністю випускники економічного факультету – 79%, юридичного – 90%, а фізико-математичного всього 17%, причому 32% указали, що за фахом точно працювати не будуть. [16, 84] Зиятдинова Ф. Г. відзначає, що опитування серед випускників елітарних спеціальностей провідних вузів країни (КПІ, НаУКМА, НаУ ім..Т.Г.Шевченка) показав, що в жодному з них навіть половина студентів не збирається працювати за спеціальністю. [13, 70]
Крім того, зберігається установка роботодавців на наймання працівників з вищою освітою незалежно від сфери застосування й виду праці, з одного боку, і думка, що вища освіта, отримана на платній основі, є завуальованою покупкою диплома, з іншої. Так Шаталова І. Н. відзначає, що: «Інтерв'ю з керівниками кадрових служб системи МВС і банків показало, що існує негласне правило не приймати на роботу, яка вимагає вищої освіти, випускників недержавних вузів. Більше того, для роботодавця має значення, як випускник вступив у державний вуз: на платній основі або безкоштовно (перевага віддається тому, хто вступив, пройшовши конкурсний відбір)». [38, 37]
Таким чином, на підставі сказаного видно, що освіта не тільки перестає бути чинником висхідної мобільності, але й поступово виключається із сукупності стратифікуючих факторів.
1.5 Жіноча освіта та соціальна й мобільність
Проблема жіночої соціальної мобільності, пов'язаної з освітою, в умовах суспільства, що трансформується, здобуває досить велике значення для будь-якої соціальної структури. Однак, для України характерною рисою є серйозний вплив на можливість «сходження» жінки «радянського гендерного порядку» (Ашвин С.). [2, 64] Показовим є те, що хоча жінки становлять більше половини населення України, чисельність їх в органах як представницької, так і законодавчої влади вкрай мала, а жінка в ролі політичного лідера являє собою рідкісний виняток.
Як відмітна риса більшості українок зберігається нав'язане гендерним порядком радянського суспільства прийняття ролі працівника другого сорту на ринку праці. Домашнє господарство, що було сферою відповідальності жінки, підтримувало уявлення про те, що підлегле положення на роботі є частиною природного порядку речей. Наприклад, у дослідженні Болотина І.С. Козлової О.Н. відзначається, що більшість серед жінок, які працювали на конверсійних підприємствах, — фахівців з вищою освітою згодні з тим, що основною сферою діяльності жінки повинні бути дім і родина. [5, 93] Крім того, респондентки не вважають, що скорочення в першу чергу жінок є дискримінаційним заходом по відношенню до них.
На думку Гончарової Н.В., у наявності протиріччя між високим освітнім рівнем українок і зниженням їхніх шансів на ринку праці. Безсумнівно, що три хвилі спадаючої мобільності, викликані економічною кризою, більшою мірою торкнулися жінок. [11, 111] Так в 1991 р. серед фахівців підприємств ВПК з вищою освітою, які втратили роботу, більше половини становили жінки; в 1998 р. різке зниження доходів, а значить соціального статусу, торкнулося сфери освіти й медицини — традиційно жіночих професій; нарешті криза 2000-2002 рр. зачепила благополучну раніше банківську сферу – серед звільнених у першу чергу знову були жінки. Крім того, після 2002 р. підсилилася конкуренція з боку чоловіків у таких традиційно жіночих галузях, як банківська справа, сфера послуг і адміністративна робота (від секретаря до офіс-менеджера): як тільки в них істотно підвищилися доходи працівників, відразу збільшився приплив чоловіків. Іншою стороною цього процесу є те, що середня зарплата жінок приблизно в 1,5 рази менше, ніж у чоловіків. Фактором, що утрудняє висхідну мобільність жінок, на думку Гончарової Н.В., є й те, що самі жінки не вважають дискримінацією менші шанси на ринку праці. [11, 111]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
