142913 (691501), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Тож етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротилися найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилася кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1%, в Україні можна виділити три групи регіонів:

До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.

До другої групи належать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5% (Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька, поліські області (Житомирська, Київська) та області Центральної України (Кіровоградська, Полтавська, Черкаська).

До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8% (Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області Західного регіону (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу (Чернівецька, Сумська).

Тож Україна є суспільством переважно двох домінуючих етносів – українського і російського. Найбільшою етнічною спільнотою є етнічні українці (37,5 млн. чол.). Вони являють собою титульний етнос, народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю. Інші етнічні спільноти відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце в силу своєї чисельності і в силу своєї особливої ролі в українській історії посідають серед національних меншин етнічні росіяни - 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних не українців [7].

З позиції етносоціологічних підходів чисельність представників різних груп, що утворюють етнонаціональну структуру суспільства, цікавить не сама по собі, а передусім з точки зору обсягу тих людських ресурсів, якими група володіє. Адже в демократичній державі, де найбільш сутнісні питання життєдіяльності вирішуються волевиявленням, кількісні характеристики перетворюються на відносно різну можливість впливати на прийняття рішень. Саме при аналізі з боку цього підходу нас цікавить кількість представників різних меншин у регіонах, адже при аналізі сучасних подій, що відбуваються в Україні, ми можемо зрозуміти, що найбільш інтенсивно питання, що направлені на захист прав національних меншин, щодо мови, культури, виникають там, де населення регіону є неоднорідним.

Аналізуючи етнонаціональну ситуацію в Україні, не можна не врахувати тенденції змін, що відбуваються в складі її населення. Статистика фіксує, як найбільш виразні 3 тенденції.

По-перше, помітне зменшення чисельності тих етнічних груп, які мають багатовікову історію проживання на теренах України й глибоко вкорінені в її історію, культуру традиції.. Крім зниження частки етнічних росіян, стрімкими темпами відбувається зменшення питомої вага євреїв, німців, греків, чехів, словаків, майже на межі зникнення такі народи як кримчаки та караїми. Натомість зростає чисельність тих народів, які не були історично пов’язані з територією України (вірмени, грузини, азербайджанці) , або є вихідцями із ще найбільш віддалених країн світу (в’єтнамці, афганці, китайці).

По-друге поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною само ідентифікацією, про що буде розповідатися далі.

По-третє сучасні етносоціальні процеси в Україні відбуваються за наявності умов для трансформації української нації з моноетнічної у поліетнічну категорію. В Україні тим самим зародилася тенденція для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації, приналежність до якої визначається винятково українським громадянством.

Позитивною є тенденція зростання громадської активності етнічних спільнот, у т.ч. меншин, яка проявляється у збільшенні кількості їхніх громадських організацій, яка зараз за приблизними оцінками становить понад 700 [1, с. 259].

Тож, як вже підкреслювалося, етнічно однорідна структура поселення скоріше — виключення, ніж характерна риса територіального розміщення етнонаціональних груп України. Враховуючи цей аспект, держава повинна забезпечувати потреби етнокультурного розвитку на індивідуальних підставах, тобто ідеї, коли самі громадяни об’єднуються для реалізації своїх культурних інтересів.

Ще одним фактором диференціації українського населення є його лінгвістична структура. Цей фактор безпосередньо пов'язаний з наявністю великої кількості представників російського етносу в Україні, адже зараз в Україні існує білінгвізм, тобто існує дві мови на яких розмовляє більшість населення – це російська та українська. Специфічною особливістю етнонаціональної ситуації в Україні є розбіжність етнічної та етнолінгвістичної структур її населення. Тобто самовизначення етнічної приналежності не завжди збігається з ідентифікацією за мовною ознакою. Основним джерелом інформації з цих питань є перепис населення та соціологічні опитування, що стосувалися мовної ідентифікації. Так українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9% [20].

Також буде доречним зазначити, найбільш мовно-патріотичні національні меншини України. За даними перепису такими виявилися поляки, німці, цигані, що має позначати здатність до асиміляції цих народів, але якщо асиміляція поляків та німців дійсно пройшла і зараз вони живуть як частина українського соціуму, то про здатність до асиміляції циган можна посперечатися, можливо вони й сприймають мовну асиміляцію, але у більшості випадків це не стосується способу життя, що виокремлює їх з українського суспільства і робить ціллю негативних оцінок .

Натомість, мовна асиміляція в найбільших національних меншинах проходить навпаки слабо, що можна побачити на прикладі росіян, євреїв і кримських татар, що можна вважати фактором, що гальмує консолідацію української нації.

Відповідаючи на питання щодо рідної мови, найчастіше респонденти мали на увазі мову етносу до якого належать, що дає можливість багатозначного трактування отриманих результатів в процесі перепису і деформує уявлення щодо реального стану етномовної ситуації в Україні та структури її населення за мовною ознакою.

Найбільш наближене до реальності уявлення щодо існуючих мовних практик надає з’ясування мови, що застосовується у повсякденному спілкуванні, у родинному колі. Адже у цій ситуації людина обирає ту мову, яка є найбільш звичною, саме тому ця мова має підстави вважатися «рідною».

В цілому, аналіз наведених даних свідчить, що Україна є фактично двомовною країною, адже іншими мовами, окрім української та російської, у родинному спілкуванні використовують менше 1% населення [20]. При цьому досить поширеним є білінгвізм, коли мова змінюється в залежності від ситуації. Щодо розповсюдженості мови у приватній сфері встановлені наступні закономірності [20]:

• З підвищенням віку зростає кількість тих, хто говорить вдома українською мовою. І, навпаки, чим молодше люди, тим більше серед них представлені ті, хто спілкуються із близькими російською. Останню використовують 54% у віковій групі до 30 років, 51,5% - у групі від 30 до 54 років, 39,6% - у старшій віковій групі (понад 55 років)

• Із зростанням рівня освіти підвищується кількість людей, для яких основною мовою спілкування є російська. Якщо серед респондентів з початковою та неповною середньою освітою її використовує 36,3 %, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4 %. При цьому освіта, а разом з нею і знання мов, збільшують можливість вибору мови спілкування в залежності від ситуації.

• Мова побутового спілкування сільських жителів, жителів середніх і великих міст помітно відрізняється. Українське село у більшості випадків є україномовним: 83 % сільських жителів у родині використовують тільки українську мову. Мешканці міст у своїй більшості (64%) віддають перевагу російській мові родинного спілкування. Проміжне положення займають мешканці невеликих міст, адже там у рівних пропорціях представлені ті хто спілкуються російською(32%), українською(32%) і ті хто переходять на потрібну мову (33%).

Застосування методики, при якій аналізується під час інтерв’ю мовна поведінка респондента дозволила виокремити у складі населення України 5 лінгво-етнічних груп: україномовні українці (38,5%); двомовні українці (ті, хто вживає суміш української та російської мов 10,7 %); російськомовні українці (28%); російськомовні росіяни (16,9 %); інші лінгво-етнічні групи (6,0 %) [20].

Наведені дані є суттєво відмінними від тієї спрощеної картини, яка замальовується із результатів перепису. Згідно з її результатами 85,2 % тих, хто ідентифікував себе як українці, визначили як рідну мову своєї національності і саме на цих даних базується у своїй діяльності усі офіційні інститути суспільства, культурно – мовна і етнонаціональна політика держави. За даними КМІСу та інших соціологічних організацій етномовна структура населення України є набагато складнішою. Зокрема етнічні українці, які складають домінуючу за своєю чисельністю групу за однією із суттєвіших культурних ознак — за використовуваною мовою — виявляються помітно неоднорідним етнокультурним угрупованням. У цілому співвідношенні україномовного та російськомовного населення виглядає таким чином: 47,2% належить до першої та 52,8% до другої групи [7]. Наведені дані показують, наскільки суттєво відмінною є мовна ситуація у різних регіонах України. Якщо на Заході абсолютно домінує (95%) українська мова, о на сході – російська (92,3%) [7].

Така ситуація могла би спрацювати на остаточний розрив соціокультурного простору України, якби не існувало специфічної для українського суспільства ситуації, а саме — поширеності українсько-російської двомовності: за результатами перепису населення 2001 року більше половини етнічних українців (58,1%) вільно володіють російською мовою й приблизно стільки же росіян (58,7) володіють українською [7]. Україно - російськомовними є і більша частка представників інших етнічних груп України. Вже багато років обговорюється 3 можливі моделі взаємодії української та російської мови в офіційній сфері:

1)утвердження на всій території України української мови як єдиної державної мови;

2) офіційне утвердження українсько-російської двомовності на території всієї України;

3) збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови при визнанні й інших мов, як офіційних у окремих областях і містах.

Моніторингові дослідження ставлення населення до доцільності надання російській мові статусу офіційної свідчить, що при деяких коливаннях у окремі роки, що цілком характерно для громадської думки, ця ідея постійно одержує підтримку майже кожного другого з опитаних. Але позиції з цього питання по регіонах є дуже відмінними і навіть прямо протилежні: якщо на Сході та Півдні України цю вимогу підтримує переважна більшість населення (73,3% та 64,1% відповідно), то на Заході майже 80 % є категоричними супротивниками цього. Проміжну позицію займає центральний регіон де голоси «за» та «проти» розподілилися у пропорції 48% до 39% [20].

Таким чином, мовна проблема помітна диференціює населення України не тільки за регіонами, але й за етнічною приналежністю та мовою, яку вони використовують. Закріплення за російською мовою статусу офіційної вважають за необхідне 81%, рідною мовою яких є російська, і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську. На завершення зазначимо, що саме різномовна практика і різні позиції з мовних питань виступають сьогодні одним із значущих факторів, що затруднюють процес консолідації української нації, розриваючи її не стільки за етнічними, скільки за лінгвістичними лініями.

Сучасна Україна характеризується досить суттєвими регіональними відмінностями, і це, мабуть, найбільшою мірою обумовлює складність протікання націєтворчих процесів, формування загальнонаціональної ідентичності. Попередні етапи розвитку сприяли тому, що у різних частинах країни склалися соціокультурні спільноти, що помітно відрізняються за своїм етнонаціональним складом, етнокультурними і політико - ідеологічними орієнтаціями, ступенем готовності інтегруватися в українську націю, що формується. Тому будь-яка проблема, що вивчається у соціологічному вимірі, потребує врахування регіональної специфіки.

Характеристики

Список файлов курсовой работы