142528 (691406), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Перейдемо тепер до культурного аспекту багатоетнічних спільнот. Культурне пограниччя, складовою якого є мовне пограниччя, явище, споріднене з низкою понять мультикультуралізм, інтеркультуралізм, культурна гетерогенічність, полілог культур тощо. Якщо при розгляді проблем багатокультурних регіонів на перший план виходить питання кордону та етнічних відмінностей, то дослідник неодмінно зіткнеться з колективними стереотипами. Проте застосування перелічених понять значно полегшить намагання зрозуміти істоту пограниччя.
Проблема досліджень погранич полягає в тому, що розглядувана інтердисциплінарна категорія є змінною у часі та просторі, а також обумовлена низкою антропологічних і соціологічних чинників. Пограниччя - це стан колективної свідомості, що базується на історичній пам’яті, архетипах та міфів, що формувалися багатьма поколінням в умовах культурної інтерференції та мовної пенетрації. Крім того, в силу історико-географічних обставин пограничні спільноти часто знаходяться в нестабільному просторі, в умовах постійної загрози, як на побутовому, так і соціокультурному рівні. Тому надзвичайно важливим є контекст досліджуваного явища.
Це твердження ілюструє історія багатьох регіонів Європи, у тому числі Буковини. Зважена національна політика Франца Йосифа і династії Габсбургів, зокрема певна автономність провінцій, значно послаблювала конфронтаційність між бінарною опозицією центр-периферія, що сприяло збереженню соціокультурного образу земель у межах імперії.
Мультикультуралізм і етнічна толерантність ставали необхідністю, що забезпечувала функціонування суспільної системи, держави та регіону. На пограничній Буковині між "Своїми" не було "Чужих", толерантне ставлення до "Інших" базувалося на усвідомленні необхідності існування на спільній території, багатокультурність стає свідомим вибором [26, 117].
Поняття кордон складається з трьох взаємозалежних і взаємообумовлених аспектів: географічного (територіального), мовного та культурного. Причому історичні процеси безпосередньо чи опосередковано впливали на мовну ситуацію пограниччя, де співіснують і знаходяться у постійному контакті представники різних національностей, релігій та мовних груп. Культурний і мовний характер кордону дозволяє розрізняти зовнішні та внутрішні кордони. Перші розуміємо як сферу впливів різних етнічних мов чи їх комунікативних варіантів, які найчастіше (проте не завжди, як, наприклад, факт наявності "замкнених" національних культур у багатоетнічних суспільствах) збігаються з державними/політичними кордонами. У свою чергу, внутрішні кордони. це сфера мовних явищ, у якій мовна інтерференція призводить до взаємовпливу та взаємозасвоєння певних категорій.
Виходячи з цих визначень, спробуємо проаналізувати сучасні мовні й культурні пограниччя, що виступають у Польщі та Україні. На сьогодні мовні пограниччя часто не збігаються з історичними чи адміністративними кордонами. На розглядуваних територіях можна виділити два типи погранич: слов’янсько-неслов’янське та слов’янсько-слов’янське. У Польщі перший і другий типи складаються з погранич: польсько-російського, польсько-литовського, польсько-білоруського, польсько-українського, польсько-словацького, польсько-чеського, польсько-лужицького (у минулому) та польсько-німецького.
Українські пограниччя: українсько-словацьке, українсько-польське, українсько-білоруське, українсько-російське, українсько-молдавське, українсько-румунське та українсько-угорське. Проте в Україні існувало значно більше погранич, перелік яких можна було б продовжувати. У цьому нарисі спробуємо представити два типи погранич, а саме слов’янсько-слов’янське на прикладі українсько-польського та польсько-українського, а також слов’янсько-неслов’янське - українсько-румунське. Ці пограниччя характеризуються спільними процесами, що мають місце під час мовних контактів та інтерференції. Дослідження названих погранич ускладнюється наявністю як літературних мов, так і діалектів, обидві ці системи взаємодіють між собою під час міжлюдської комунікації. Особливо помітне це явище у лексиці пограничних регіонів. Е. Смулкова вважає, що контактні пограничні мови по відношенню до себе можуть виконувати функцію фільтра, або посередника, який сприяє прониканню елементів з інших мов сусідніх теренів [26, 127].
Польсько-українське/українсько-польське пограниччя є дуже складним для лінгвістів явищем, що можна пояснити спорідненістю та наявністю спільних елементів у цих мовах/діалектах. У лексиці українські говірки містять багато полонізмів, а польські - мають запозичення з української.
Наведемо декілька прикладів полонізмів, що виступають на бузькому пограниччі: garnu’ok (польськ. garnuszek. невелика циліндрична каструля), groxotka (польськ. grzechotka - іграшка для немовляти), ks’on’ka (польськ. książka - книжка), p’erwjastka (польськ. pierwiastka - корова, що вперше має отелитись), wrytono (польськ. wrzeciono - веретено). У цій лексемі відбувається змішування фонетичних рис польської та української мов).
Польські дослідники особливу увагу приділяють дослідженням щодо польсько-українських запозичень, між іншим, на Підляшшю, Замощизні тощо. Е. Вольнич-Павловська виділяє наступні контакти на польсько-українському пограниччі:
1. літературна польська мова - літературна українська мова;
2. літературна польська мова - українські діалекти;
3. польські діалекти - українська літературна мова;
4. польські діалекти - українські діалекти;
5. говірки польські - говірки українські;
6. польська та українська мови й діалекти цих мов - інші мови, що функціонують на колишніх польських Кресах, наприклад, російська, німецька, їдиш, певною мірою румунська, угорська, вірменська, а також турецька мова та її діалекти [26, 133].
На українсько-румунському пограниччі, на історично-географічній території Буковини виникає така ж само проблема - наявність значної кількості лексичних запозичень у румунській та українській мовах. Крім цього, на зазначених теренах можна відзначити контакти з іншими мовами, мовами деяких національних меншин, що проживають на Буковині: українсько - німецьке мовне пограниччя, українсько-польське чи, скажімо, українсько-словацьке й українсько-румунське.
Вважаємо за потрібне дещо затриматись на розгляді українсько-румунсько-словацьких мовних контактах. Йдеться тут про групу буковинських горян (польськ. górali), які у 1803 році оселилися на цих теренах. Етнічні польські горяни, що проживали на землі Чадецькій, яка сьогодні належить Словацькій Республіці, у сфері безпосередніх мовних/діалектних контактів, у силу суспільно-економічних процесів змушені були залишити свої домівки і пройшовши складний міграційний шлях, оселилися на Буковині. Цікаво, що зараз сліди буковинських горян можна знайти не тільки на Буковині, але також у Боснії, в Словаччині, на Західних Територіях у Польщі, а також у Північній Америці. Протягом своєї довгої мандрівки, що мала багато напрямків, вони намагалися зберегти мовну та культурну відмінність.
Буковинські горяни становлять меншість, тому іншомовне оточення посилює асиміляційні процеси. Наприклад, незначна кількість буковинських горян у Боснії має у мові чимало сербських запозичень, у Америці вони майже зовсім асимільовані. У місцях компактного проживання, у Пояні Мікулі, Новому Солонці і Плеші, а також у Старій Гуті, Нижніх Петрівцях і Тереблечу, їхня мова зберігається у первинному стані. Після другої світової війни демографічні та суспільні перетворення спричинили зміни в суспільному та географічному аспекті, а також в ієрархії та функціональній дистрибуції мови буковинських поляків, у тому числі її діалектній формі.
Мови, якими володіють горяни, знаходяться у взаємній функціональній залежності. У всіх згаданих селах у побутовій сфері, на приватному та неофіційному рівні, горяни вживають переважно польську говірку. У Плеші всі сусіди (ціле село) в розмові користуються польською говіркою. У Новому Солонці поляки живуть по сусідству з українцями, що проживають в українській частині села, тому тут часто з’являються польсько-українські мовні контакти. У Пояні Мікулі сусідами є румуни, а перед другою світовою війною були німці. У Старій Красношорі зі своїми сусідами поляки розмовляють польським говором, навіть у випадку, коли це румуни чи українці. У Тереблечі вживання польського говору в місцевому середовищі відбувається по-різному. Це виникає з характеру розташування домівок поляків, які проживають некомпактно. У Нижніх Петрівцях міжетнічна мовна комунікація здійснюється румунською, а часом і українською, що пояснюється чисельною перевагою румунів і українців.
У мішаних селах часто відбуваються зміни мовних кодів на польську, румунську або українську, в залежності від співрозмовника чи теми розмови. У релігійному спілкуванні, тобто в офіційній сфері, переважає польська мова, яка у віруючих має статус "престижної". Римо-католицька церква на Буковині для поляків є церквою "польською", пов’язаною з ідеологічною батьківщиною. Іноді відбувається так, що в розташованих у Румунії місцевостях меса відбувається румунською, а в тих селищах, що знаходяться в Україні, відповідно на українською.
У школах навчання здійснюється переважно державними мовами: румунською в Румунії та українською в Україні. Польська мова учнями вивчається на різних рівнях та у різних обсягах у всіх досліджуваних селах, окрім Тереблечі. Польська мова, згідно з мовними традиціями південно-східних Кресів, була і до сьогодні залишається для буковинських горян символом ідентичності, своєрідним sacrum.
Повертаючись до мовних контактів, слід зазначити, що на сьогодні трудно встановити в якому ступені польські прибульці з північної сторони гір опанували словацьку мову, яким був рівень білінгвізму. Про інтенсивність словацько-польських контактів на терені північної Словаччини свідчать чисельні лексичні запозичення, що виступають у діалекті буковинських горян: klobuk (польськ. Kapelusz - капелюх), cesta (польськ. droga - дорога), taniurek (польськ. talerz - тарілка), opraty (польськ. lejce - віжки, gumbik (польськ. guzik - ґудзик), poriez (польськ. nóż z dwoma uchwytami do strugania drzewa - ніж для обробки деревини). Після поселення у гірських районах Буковини польські горяни увійшли у сферу мовних впливів інших народів, зокрема німецького, румунського, російського, українського. Особливо виразні впливи відбувались у лексиці та фонетиці. Мова горян Буковини містить багато румунізмів, наприклад: primar (польськ. burmistrz - бургомістр), gata (польськ. gotowe - готове), saraku (польськ. biedak - бідолаха) [26, 129].
На розглядуваному пограниччі румунізми виступають також в українських говірках. Деякі дослідники вважають, що румунсько-українські мовні контакти посилились у наслідок інтенсивної й насильницької румунізаці місцевого населення у 1918-1940 i 1941-1944 роках, коли вся Буковина була інтегральною частиною Великої Румунії. Мова титульної нації королівства була обов’язковою для вивчення, незалежно від етнічної приналежності, мала статус державної, тобто обслуговувала всю суспільну систему з центром у Бухаресті. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. На німецьких, угорських та інших національних школах, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, цей процес не позначився.
Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалась методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Щодо польських горян, то треба згадати, що їхня лексика збагачувалась румунізмами під час волоської колонізації Карпат за рахунок понять і термінів пастухів. На підставі аналізу запозичень можна говорити про наступні мовні контакти говірок польських горян на Буковині:
1. загальнопольська мова - говірки буковинських горян;
2. говірки буковинських горян - словацька мова;
3. говірки буковинських горян - румунська мова/діалект;
4. говірки буковинських горян - німецька мова;
5. говірки буковинських горян i українська мова/діалект;
6. говірки буковинських горян - російська мова, можливо, суржик;
7. говірки буковинських горян - угорська мова, а також, з певними обмеженнями, турецько-татарські впливи [26, 133].
Наведені приклади погранич доводять складність і неоднозначність досліджуваного явища. На Буковині виступають також пограниччя, де мають місце багатомовні контакти, передусім у місцях компактного проживання кількох етнічних груп: німці, євреї, роми, українці, росіяни, старообрядці тощо. Також виникає проблема вибору методів дослідження та опису явища мовного пограниччя. Певні незручності та неточності під час аналізу виникають через появу нових понять і термінів, а також різних трактувань польськими та українськими мовознавцями.
На нашу думку, дуже цінні результати можна було б отримати завдяки спільним міжнародним науково-дослідницьким експедиціям. Якісно нові результати вдалося б досягти, розвиваючи та застосовуючи синкретичний підхід, поєднавши методологію культурознавства, діалектології, етнології, а особливо соціолінгвістики. Такого типу дослідження вже проводяться польськими вченими, зокрема Казимиром Фелешком, Збіґнєвом Ґренем, Ельжбетою Смулковою, Янушом Реґером, Анною Зелинською тощо.
Поєднання теорії мовних контактів і досліджень етнічних і національних меншин відкриває нові перспективи та дозволяє глибше зрозуміти та витлумачити процеси інтерференції.
3. Спосіб буття людей в спільноті пограниччя
3.1 Соціокультурна форма прояву і здійснення життєдіяльності людей пограниччя
Однією із специфічних соціокультурних рис пограниччя є особливий спосіб відношення до "чужого". Якщо для культурно однорідних територій Чужий є периферійним явищем, не присутнім в повсякденних соціокультурних практиках, то для соціокультурних спільностей і пограниччя Чужий є чинник, що постійно діє, незалежно від того чи конфліктна взаємодія з ним. У прикордонній культурі "чужий" з "зовнішнього іншого" перетворюється на "внутрішнього іншого". Проте, в результаті адаптації він не втрачає своїй чужості, а набуває менш абстрактного характеру. Він наділяється детальнішими та індивідуалізованими рисами, заявляючи про себе як маргінальна особа з певною мірою орієнтації на здійснення спеціальної ідентичності.
Іншою соціокультурною характеристикою пограниччя є більше, в порівнянні з культурно однорідними територіями, число різних субкультурних груп, високий ступінь субкультурності. Такий розклад обумовлений, як соціокультурними відмінностями в порівнянні з центральними регіонами території, так і в результаті різного роду взаємозв'язку і взаємодії соціокультурних практик, а також міграційних потоків.
Субкультурність пограниччя виражається в соціальних і культурних ознаках, які відносяться як до сфери матеріального і духовного виробництва, так і до соціальної організації. Субкультурність пограниччя зв'язана і з соціально-антропологічною специфікою його населення, яке відрізняється підвищеною активністю в спілкуванні, рішучістю, більшою мірою відвертості, орієнтиром на контакт з іншим (інакшим). Останнє забезпечується не ворожістю і протистоянням, а прагненням до діалогу, компромісу і толерантності [17, 171].
Соціокультурна форма прояву життєдіяльності людей в прикордонному суспільстві виявляється, в першу чергу, в характері соціодинаміки. Соціодинаміку пограниччя можна розглядати в двох вимірюваннях. Перше вимірювання припускає зміни ролі і значущості пограниччя в соціокультурних процесах, а друге бере до уваги внутрішні соціокультурні трансформації того або іншого пограниччя. Перше вимірювання забезпечує можливість аналізу зміни ролі і якісних характеристик пограниччя в ході людської історії. У межах цього процесу можна виділити чотири етапи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
