142507 (691401), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У 1928 р. на VIII з’їзді профспілок було порушене питання про поширення страхування у зв’язку зі старістю ще на три категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. Це було здійснено постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 травня 1929 р. “Про забезпечення в порядку соціального страхування на випадок старості”. СРСС при НКП СРСР було надане право поширювати страхування у зв’язку зі старістю на інші галузі промисловості. За постановами СРСС у 1932 р. забезпеченням у зв’язку зі старістю були охоплені вже всі робітники всіх галузей народного господарства, інженерно-технічні працівники й окремі категорії службовців, учні курсів підвищення кваліфікації за умови, що вони безпосередньо перед вступом на курси працювали робітниками і службовцями. Відповідно до постанови ВЦРПС, затвердженої РНК СРСР 31 липня 1937 р. “Про поліпшення державного соціального страхування для службовців”, забезпечення у зв’язку зі старістю було поширене на всіх службовців.

14 березня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили Положення про забезпечення в порядку соціального страхування у зв’язку з втратою годувальника, що замінило ряд нормативних актів, у тому числі Положення від 28 серпня 1925 р. Цим Положенням встановлювалися умови призначення і розміри пенсій залежно від групи і причини інвалідності, стажу роботи, розміру заробітку. На підставі Положення від 14 березня 1928 р. СРСС видала “Зведені правила забезпечення в порядку соціального страхування у зв’язку з інвалідністю і в зв’язку з втратою годувальника”. Вони замінили собою більше 40 нормативних актів і передбачали пенсії у зв’язку з інвалідністю, пенсії у зв’язку з втратою годувальника; пенсії у зв’язку зі старістю; допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю; допомоги у зв’язку з народженням дитини; допомога на поховання; допомога в разі безробіття; порядок призначення, видачі і позбавлення пенсій і допомог.

У 1930 р. законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службовців було систематизоване в Положення про пенсії і допомоги з соціального страхування, що було затверджене ЦВК і РНК СРСР 13 лютого 1930 р. Воно передбачало переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сім’ями. Робітникам пенсія у зв’язку з інвалідністю від загальних причин призначалася при трудовому стажі від 1 до 8 років, а службовцям – від 1 до 12 років залежно від віку особи, яка звернулася щодо призначення пенсії. У такому ж порядку призначалася пенсія у разі втрати годувальника.

СРСС при НКП СРСР 21 лютого 1929 р. прийняла постанову “Про позбавлення права на пенсію і допомогу у зв’язку з безробіттям колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контрреволюційних банд та інших”. Названі особи отримали право на відповідні види соціального забезпечення тільки після поновлення їх у виборчих правах, тобто з моменту вступу в дію Конституції СРСР 1936 р.

ЦВК і РНК СРСР 3 липня 1929 р. прийняли нову постанову про пенсійне забезпечення вчителів та інших працівників освіти за вислугу років, що розширила коло осіб, які підлягали забезпеченню, і поліпшувала умови виплати пенсії. У 1929 р. було введене пенсійне забезпечення за вислугу років для медичних і ветеринарних працівників, трудова діяльність яких проходила в селі і в робітничих селищах. У 1930 р. встановлена пенсія за вислугу років і для агрономів, які працювали в сільській місцевості.

ЦВК і РНК СРСР 23 квітня 1930 р. затвердили Кодекс про пільги для військовослужбовців і військовозобов’язаних та їхніх сімей.

ЦВК СРСР 23 червня 1931 р. прийняв постанову “Про соціальне страхування ”, якою змінено умови і норми забезпечення пенсіями і допомога ми з урахуванням галузей виробництва, стажу роботи та наданням переваг ударникам праці. На виконання її з метою конкретизації деяких положень СРСС при НКП видала 29 лютого 1932 р. за № 47 свою постанову “Про поліпшення пенсійного забезпечення по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника і по старості”. Пенсії були підвищені, особливо у зв’язку з інвалідністю від загального захворювання та зі старістю. Розміри пенсій визначалися залежно від галузі народного господарства, у зв’язку з чим робітники поділялися на три категорії, а службовців (крім зайнятих на виробництві) виділяли в окрему категорію. За роботу понад встановлений мінімум виплачувалася надбавка до пенсії. За кожний рік ударної праці ударнику належала надбавка в розмірі 3% пенсії. Було знижено стаж при виході на пенсію у зв’язку з інвалідністю. Право на пенсію з настанням старості за цією постановою поширювалося на всіх робітників, де б вони не працювали, і на частину службовців, віднесених до третьої категорії. Пільгові умови виходу на пенсію встановлювалися спеціальними постановами.

Відповідно до постанови ЦВК СРСР і ВЦРПС від 10вересня 1933 р. “Про порядок злиття НКП СРСР і ВЦРПС” відбулася передача функцій з управління соціальним страхуванням від НКП СРСР, що ліквідовувався, до ВЦРПС. На ВЦРПС покладалися такі функції: контроль і керівництво роботою всіх профспілкових органів з соціального страхування; складання і подання на затвердження РНК СРСР зведеного бюджету соціального страхування СРСР, а також законів про соціальне страхування і тарифів страхових внесків; видання інструкцій, правил і роз’яснень щодо застосування законів про соціальне страхування. Таким чином, за профспілками було закріплене право на прийняття правових нормативних актів з питань соціального страхування. До компетенції профспілкових органів перейшли призначення і виплата пенсій робітникам, службовцям та членам їхніх сімей.

Конституція СРСР, а пізніше Конституція УРСР закріпили право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у разі непрацездатності, у випадку хвороби. На підставі рівності прав громадян у сфері пенсійного забезпечення пенсії з настанням старості й інвалідності службовцям, відповідно до постанови ВЦРПС, що була затверджена РНК СРСР 31 липня 1937 р., стали призначатися на тих самих умовах, що й робітникам. Були скасовані обмеження в пенсійному забезпеченні осіб, які раніше позбавлялися виборчих прав через соціальне походження.

28 грудня 1938 р. РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли спільну постанову “Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі”. Нею замість надбавки до пенсії за загальний стаж роботи, що не враховував тривалості роботи на одному підприємстві, встановлювалися надбавки для інвалідів (І та ІІ груп) за стаж безперервної роботи на одному підприємстві, в установі перед зверненням по пенсію. Стаж як необхідна умова для призначення пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі втрати годувальника мав тепер важливе значення.

У зв’язку з загостренням міжнародної обстановки більше уваги почали приділяти військовослужбовцям. 16 липня 1940 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби і їхнім сім’ям”. Розмір пенсії військовослужбовцям строкової служби, які стали інвалідами (незалежно від причин інвалідності) і членам сімей, що втратили годувальника, були значно збільшені. Мінімальні пенсії інвалідам збільшилися приблизно в 2,5 раза, а максимальні – в 4,5 рази. Одночасно збільшувались на 50% і розміри пенсій інвалідам громадянської війни, військової служби в РСЧА, колишнім червоногвардійцям і червоним партизанам, інвалідам імперіалістичної війни, а також членам їхніх сімей. Розміри пенсій диференціювалися залежно від причини інвалідності і від заробітку до призову в армію (робота робітником чи службовцем). Більш високі розміри пенсій встановлювалися для тих, хто втратив працездатність, захищаючи СРСР або виконуючи інші обов’язки військової служби, чи внаслідок захворювання на фронті. Пенсійному забезпеченню підлягали й інваліди ІІІ групи.

Уже під час Другої світової війни, участь у якій СРСР була неминучою, 5 червня 1941 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії й допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби і їхнім сім’ям, у якій збільшилися розміри пенсійного забезпечення зазначених осіб за вислугу років, у зв’язку з інвалідністю і в разі втрати годувальника. Іншою постановою від 5 червня 1941р. №1475 РНК затвердила Перелік спеціалістів рядового складу надстрокової служби Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних і внутрішніх військ, які мають право на пенсії та допомоги згідно з постановою РНК СРСР “Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого й середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім’ям”. До цього переліку ввійшли: 1) аероакустики; 2) візирними всіх найменувань; 3) водолази всіх найменувань; 4) повітряні стрільці всіх найменувань; 5) гідроакустики; 6) далекомірники; 7) комендори всіх найменувань; 8) майстри всіх найменувань; 9) машиністи всіх найменувань; 10) мінери всіх найменувань; 11) мотористи всіх найменувань; 12) музиканти; 13) обристи; 14) кухарі; 15) підводники берегової оборони; 16) прожектористи; 17) радисти всіх найменувань; 18) стернові; 19) сигнальники; 20) телеграфісти; 21) торпедисті всіх найменувань; 22) хіміки; 23) електрики всіх найменувань.

Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система соціального забезпечення радянського типу, що охоплювала робітників, службовців, інтелігенцію і членів їхніх сімей у всіх випадках втрати заробітку, але повного відшкодування заробітку не вдалося досягнути, розміри соціальних виплат залишилися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися населенню безплатно за рахунок державного бюджету.

Під час війни було встановлено особливий інститут забезпечення державними допомога ми військовослужбовців, які перебували в лавах армії. Система допомог була заново регламентована указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. “Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу у воєнний час”. Пізніше цей указ був змінений указом від 19 липня 1942 р. Право на допомогу мали сім’ї військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу, які були мобілізовані, за виключенням військовослужбовців надстрокової служби. Допомога призначалась щомісячно у таких випадках і розмірах: 1) якщо в сім’ї немає працездатних, то допомога виплачувалась на одного непрацездатного – 100 руб., на двох – 150 руб., трьох і чотирьох – 200 руб., п’яти і більше непрацездатних – 250 руб.; 2) якщо в сім’ї був один працездатний, допомога виплачувалась: на трьох і чотирьох непрацездатних – 150 руб., на п’ять і більше непрацездатних – 200 руб.; 3) якщо в сім’ї був один працездатний і двоє дітей, які не досягли 16 років, а стосовно учнів – 18 років – 100 руб.; 4) якщо сім’я налічувала двох працездатних при наявності п’яти і більше непрацездатних – 150 руб. Сім’ї, що мешкали у сільській місцевості, отримували допомогу у половинному розмірі.

У воєнний час вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів війни і членів сімей військовослужбовців. Серед основних нормативних актів можна назвати постанови РНК СРСР від 6 травня 1942 р. “Про трудове влаштування інвалідів Вітчизняної війни ”; від 20 січня 1943 р. “Про заходи щодо трудового влаштування інвалідів Великої Вітчизняної війни”.

8 липня 1944 р. виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення вищого ступеня відзнаки – звання “Мати-героїня” і встановлення ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”. Цим Указом значно розширене коло матерів, які отримують допомоги, збільшено їх розміри, встановлено державні допомоги одиноким матерям на утримання і виховання дітей, передбачалося розширення мережі установ охорони материнства і дитинства.

У період війни багато категорій робітників і службовців працювали безпосередньо в районах бойових дій. З огляду на специфіку умов їхньої роботи Раднарком СРСР у 1942-1944 рр. поширив на них пенсійне забезпечення, яке було встановлено для військовослужбовців. Таким забезпеченням користувалися, зокрема, моряки суден морського флоту, які плавали в районах воєнно-морських дій, річкових суден річкового флоту, які плавали в районах військових дій та ін.

З 1947 до 1956 р. Урядом СРСР було прийнято низку постанов, згідно з якими періодично збільшувалися розміри соціальних виплат.

Рада Міністрів УРСР 9 квітня 1948 р. затвердила Положення про Міністерство соціального забезпечення Української РСР і місцеві органи соціального забезпечення. Відповідно до п. 10 цього Положення в складі МСЗ УРСР було утворено: 1) пенсійне управління; 2) відділ персональних пенсій; 3) управління трудового та побутового влаштування; 4) управління установ соціального забезпечення; 5) відділ лікарсько-трудової експертизи; 6) відділ протезування; 7) плановий відділ; 8) фінансовий відділ; 9) відділ статистики; 10) відділ кадрів; 11) центральна бухгалтерія; 12) відділ постачання; 13) секретаріат; 14) управління справами. У підпорядкуванні МСЗ також були: 1) редакція інформаційного бюлетеня; 2) вчена рада з протезування, трудового влаштування інвалідів і експертизи працездатності; 3) центральний евакоприйомник; 4) Київська центральна база матеріально-технічного постачання; 5) Одеська школа-інтернат з навчання гри на баяні незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 6) Ніжинська школа-інтернат з підготовки до вузів незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 7) Одеський санаторій для інвалідів Вітчизняної війни; 8) постійно діючі курси; 9) відомчий арбітраж.

На МСЗ покладалися такі основні завдання:

• керівництво соціальним забезпеченням, контроль за впровадженням у життя законів, а також постанов і розпоряджень РМ СРСР і РМ УРСР про соціальне забезпечення та внесення на розгляд РМ УРСР проектів законів, постанов і розпоряджень з цих питань;

• відання питаннями пенсійного забезпечення робітників, службовців, військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби, осіб, прирівняних до військовослужбовців, робітників і службовців, а також членів їхніх сімей і питаннями забезпечення допомога ми сімей військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби;

• здійснення заходів щодо трудового влаштування та матеріально-побутового обслуговування інвалідів, членів сімей загиблих воїнів і пенсіонерів інших категорій, а також членів сімей військовослужбовців;

• здійснення заходів щодо організації в колгоспах громадської взаємодопомоги та матеріально-побутової допомоги колгоспникам;

• здійснення керівництва установами соціального забезпечення (інтернатами для інвалідів Вітчизняної війни, будинками інвалідів та ін.);

• керівництво лікарсько-трудовою експертизою працездатності робітників, службовців і військовослужбовців та членів їхніх сімей;

• здійснення загального керівництва Українською спілкою кас взаємного страхування членів артілей кооперації інвалідів, Українським товариством глухонімих, Українським товариством сліпих і контроль за їхньою діяльністю;

• здійснення загального керівництва кооперацією інвалідів відповідно до ст. 34 і 35 Положення про кооперацію інвалідів, затвердженого постановою РМ УРСР від 16 жовтня 1946 р. №1819.

У 50-ті роки ХХ ст. завершилося створення системи соціального забезпечення робітників і службовців. 5 лютого 1955 р. Президія ВЦРПС затвердила Положення про порядок призначення і виплати допомог за державним соціальним страхуванням.

14 липня 1956 р. Верховною Радою СРСР прийнято Закон СРСР “Про державні пенсії”, який вступив у силу з 1 жовтня 1956 р. Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 4 серпня 1956 р. затвердила Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій. Після прийняття їх були визнані як такі, що повністю або частково втратили чинність, близько 1000 попередніх нормативних актів СРСР і союзних республік про пенсійне забезпечення. Закон 1956 р. об’єднав усі основні види пенсій і встановив єдині правила і порядок призначення й виплати їх.

Характеристики

Список файлов курсовой работы