141438 (691161), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У сучасній теоретичній соціології намітилася тенденція до створення синтезованої моделі соціальної реальності, яка сполучає «об'єктивістські» (макросоціологічні) і «суб'єктивістські» (мікросоціологічні) погляди. У цьому зв'язку представляється важливим розгляд інтегративних соціологічних концепцій особистісної ідентифікації.
Відповідно до загальсоціологічної теорії П. Бурдьє, структуроване соціальне відношення – Habitus («система властивих індивіду диспозицій мислення й дії, які результують його знання і досвід»), визначаючи соціальні правила життєдіяльності різних соціальних груп і суспільств, визначає коло тих, з ким солідаризується індивід, який володіє аналогічним «символічним капіталом», у своєму прагненні розширити «поле» свого впливу. У рамках теорії П. Бурдьє стверджується, що «структура соціального простору гомологічна структурі практик». Функціонуюче як матриця сприйняття, мислення практик – хабітус являє собою найважливіший елемент у формуванні соціальних ідентифікацій. Подібні умови існування й соціальні позиції агентів визначають виникнення гомологічних хабітусів, на базі яких утворюються соціальні спільності: групи, класи. Кожний індивідуальний хабітус являє собою специфічний варіант відповідного класового хабітуса.
Соціальна ідентичність виступає як сугубо індивідуальний комплекс глибоко інтерналізованих соціальних рис широкого спектра як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Кожний хабітус має здатність до самозбереження, що обгороджує даний хабітус від несприятливих умов зовнішнього середовища, від можливих його порушень – криз, але в той же час хабітус здатний оновлятися з метою соціальної адаптації особистості.
У цілому можна відзначити, що П. Бурдьє виражає залежність соціальної ідентифікації від оцінки індивідом свого соціального стану як «інтуїції практичного почуття».
Концепція балансу ідентичності Ю. Хабермаса розглядає особистісну й соціальну ідентичності як виміри, у балансі яких реалізується «Я-Ідентифікація». Наочно даний вид ідентифікації можна представити як систему координат, у якій вертикальна вісь являє собою персональну, або особистісну ідентифікацію індивіда, а горизонтальна – здатність суб'єкта виконувати різні вимоги безлічі рольових систем, до яких він належить.
Підтримка балансу ідентифікації особистості можлива за допомогою комунікації, особлива роль у якій Ю. Хабермасом приділяється мові. [28, 129]
К. Дюбар усуває однобічність традиційних підходів до розгляду ідентифікації через інтегративну модель соціальної ідентифікації особистості. Автор представляє, що функціонування ідентифікаційних форм визначається впливом двох паралельних механізмів: індивідуально-біографічних – за допомогою, яких індивіди вишиковують ідентичності для себе, (внутрішня ідентифікація); і соціоструктурних, які легітимізують «ідентичності для іншого» (зовнішня ідентифікація).
Свою теоретичну модель К. Дюбар апробував при дослідженні процесів соціальної ідентифікації особистості в трудовій сфері в рамках французького суспільства періоду 70–90 р. ХХ століття. На основі даного дослідження був зроблений висновок про те, що в умовах соціальної нестабільності формування в індивіда тієї або іншої ідентифікаційної форми визначається більшою мірою суб'єктивними факторами (особистий досвід, соціальні переживання й ін.), ніж об'єктивними умовами.
У традиції класичного марксизму, який зводить мотиваційно-поведінкову структуру особистості до її соціальної сутності, соціальна ідентифікація визначається як похідна від зовнішніх масштабних соціально-економічних, політичних факторів розвитку. Теорія соціальної солідарності К. Маркса складається в детермінованості рівня як самого усвідомлення, так і його ролі процесом розвитку самих спільнот і соціальних груп, їхньою суспільною функцією. У радянській соціологічній науці зміст явища соціальної ідентифікації, запропоноване марксистською теорією, значно спрощувалася, зводилося, у найкращому разі, до питання про самосвідомість індивіда, впливу на нього економічних соціоструктурних механізмів соціалізації, розглянутому в аспекті адаптації особистості до форм соціального буття. При цьому саме поняття «соціальна ідентифікація» ввійшло в науковий обіг, лише більше десятиліття назад. [28, 134]
У рамках російської соціологічної школи зложився своєрідний погляд на проблему соціальної ідентифікації. Найбільш значимими роботами з даної проблематики є розробки І.С. Кона й В.А. Ядова, які досліджують соціальні установки, які сприяють процесу самопізнання. Соціальні установки складаються в систему диспозицій: елементарні установки, соціальні установки, базові соціальні установки, система ціннісних орієнтацій. [20, 38], [41, 160]
Диспозиційна концепція особистості розглядає соціальну ідентифікацію в аспекті сприйняття індивідом узагальнених соціальних установок (ціннісних структур), процесу типізації в його свідомості позитивно-негативних об'єктів стосовно груп і спільнот солідаризації. За словами В.А. Ядова, «соціальне поводження особистості пояснюється рівнем активованих диспозицій, іншими словами – переживанням, осмисленням своєї приналежності до даної спільності в ситуації, яка передбачає вибір соціальної дії». Можна сказати, що саме соціальна ідентифікація, багато в чому, визначає ту «вибірковість, певну спрямованість у сприйнятті й відповідно реагуванні на зовнішні стимули, джерела якої криються в соціальних умовах існування, у соціальному й індивідуальному досвіді даного суб'єкта», що відрізняють «одного соціального індивіда від іншого».
В.А. Ядов дає визначення соціальної ідентифікації як способа співвіднесення себе із групами й спільнотами, які індивід сприймає своїми, близькими, здатний сказати й відчути: «це – ми». [41, 164]
У роботах Є.М. Авраамової дається більше розгорнуте визначення соціальної ідентифікації, яка представлена як «механізм ототожнення особистості з певною соціально-значимою цілісністю, сприйманою на емоційному й свідомому рівні в загальних символах і категоріях». [1, 20]
Таке розуміння ідентифікації можна взяти за основу визначення категорії «ідентифікації особистості». Тим більше що в сучасній російській соціологічній науці дається коротке визначення «соціальної ідентифікації» з урахуванням того змісту, яке подане В.А. Ядовим. Наприклад, «соціальна ідентифікація – це процес визначення себе через членство в соціальній групі». [26, 75]
Однак дані теоретичні позиції не послужили початком серйозних практичних досліджень або розробок теорій соціальної ідентифікації особистості. Проте, проблема прямого й непрямого впливу самосвідомості індивіда, його приналежності до тих або інших груп, викликала інтерес більшості соціологів кінця XIX – початку XІX століть.
Трохи з інших позицій представлений механізм формування соціальної ідентифікації особистості в біхевіористичній парадигмі. Відповідно до даної парадигми, зміст ідентифікації – процес побудови загальних для суб'єкта й об'єкта цінностей і їхнє засвоєння суб'єктом. Позитивним внеском біхевіоризму є включення в зміст поняття «ідентифікація» не тільки біолого-психологічної складової, але й соціальної. Соціальна ідентифікація особистості розуміється представниками даного напрямку як процес, за допомогою якого досягається «баланс» устремлінь і інтересів, стан соціальної рівноваги між групою в цілому, і її окремим членом. Усвідомлення членами конкретної соціальної групи своїх загальних, групових потреб, тут є слідством, але не вирішальним фактором соціальної ідентифікації, якими являються, наприклад, міжгрупові конфлікти. Таке бачення досліджуваного феномена обумовлене тим, що при біхевіористичному підході групова ідентифікація розглядається в поведінковому контексті.
Діяльнісний підхід представлений, головним чином, психологічною школою А.Н. Леонтьєва, розглядає потребу індивіда в соціальній ідентифікації не з погляду «вродженої» потреби особистості, що істотно відрізняє його від інших концепцій, але в якості обумовленого зовнішніми факторами властивості, наприклад, факторами міжгрупової взаємодії.
Цікавим представляється дослідження проблем ідентифікації особистості в рамках діяльнісного підходу. Так, В.С. Агєєв визначив, що ідентифікація особистості – це не спонтанно функціонуючий механізм, а залежна змінна, обумовлена рядом об'єктивних факторів. [2, 49]
Однак даний підхід, акцентування уваги на «групових» факторах ідентифікаційних процесів, не враховує індивідуально-особистісні особливості, пріоритетне значення яких приділялося прихильниками психоаналітичної концепції й теорії соціальних уявлень; крім того, не розглядаються соціальні процеси й особливості соціокультурної ситуації.
Соціальна ідентифікація як спосіб пізнання набуває дедалі більшого значення у філософських дискусіях та емпіричних соціальних дослідженнях. Всебічного аналізу ця проблема зазнала у працях українських дослідників Є.І. Головахи, О.Г. Злобіної, С.А. Макеєва, В.Л. Оссовського, А.О. Ручки, М.О. Шульги.
Проведений аналіз дозволяє визначити ідентифікацію особистості як процес зіставлення одного об'єкта з іншим на підставі якоїсь однієї ознаки або комплексу властивостей, у результаті чого відбувається встановлення їхньої подібності. Соціальна ідентифікація особистості в умовах українського суспільства, що трансформується, є складним багатогранним процесом і являє собою об'єкт міждисциплінарного характеру. Детальне концептуальне оформлення поняття соціальної ідентифікації особистості повинно здійснюватися за допомогою синтезу макросоціологічних, мікросоціологічних і соціопсихологічних пізнань про особистість, включену в соціокультурний контекст. Саме на перетинанні зазначених площин аналізу особистісна ідентифікація з'являється як динамічний процес, а соціальна ідентифікація – як соціологічна категорія, здобуває методологічну обґрунтованість.
2.3 Соціальні ідентифікації населення України
У рамках дослідницького проекту «Соціальні й соціально-психологічні механізми формування соціальної ідентифікації особистості» використовувався метод повторного опитування по загальноукраїнській вибірці населення. Обсяг вибірки – 2000 чоловік, середня помилка – 3%. З березня 2003 р. по червень 2004 р. проведені чотири опитування. У ході інтерв'ю респондентів запитували: «Зустрічаючи у своєму житті різних людей, з одними ми легко знаходимо спільну мову, духовну близькість, розуміємо їх. Інші ж, хоч і живуть поруч, завжди залишаються чужими. Якщо говорити про Вас, як часто Ви відчуваєте близькість із різними групами людей – з тими, про кого Ви могли б сказати: «Це – ми»?» Варіанти відповідей: «часто»; «іноді»; «практично ніколи»; «важко сказати». [5, 45]
Об'єкти ідентифікації були попередньо розподілені по наступних категоріях: (а) ідентифікація зі співтовариствами різного масштабу – від первинних до самих великих: родиною й близькими друзями, жителями даного міста (селища), людьми тієї ж національності, всіма людьми на планеті; (б) вікова ідентифікація; (в) ідентифікація по професійному, виробничо-організаційному й матеріально-майновому критеріях: з людьми тієї ж професії, товаришами по роботі (навчанню), з тими, хто має такий же статок; (г) цивільна ідентичність: відчуття близькості з українцями, громадянами СНД, спільністю «радянський народ»; (д) політико-ідеологічні ціннісні ідентифікації: з поділяючою переконання людиною і її поглядами на життя; із близькими по політичних позиціях; з тими, хто не цікавиться політикою; (е) ідентифікації, формовані на основі поведінкових стратегій: з тими, хто не любить «висовуватися», бажає жити «як більшість інших»; з тими, хто впевнений, що від його дій мало що залежить; з тими, хто не чекає манни небесної, сам робить свою долю й життя; з тими, хто не зневірився в майбутньому.
Прийнята класифікація груп ідентифікацій досить умовна й може бути побудована на інших підставах. При аналізі результатів ми будемо оперувати поняттями «позитивна ідентифікація» і «негативна ідентифікація». Якщо на питання про ототожнення себе з тією або іншою групою респондент вибирав відповіді «часто» або «іноді» – його ідентифікація кваліфікувалася як позитивна. Відповіді «практично ніколи не почуваю спільності», «важко сказати» інтерпретувалися як негативна ідентифікація.
Зміни ідентифікацій з березня 2003 р. по травень 2004 р. Ранжирування позитивних ідентифікацій по ступені їх «чинності» (табл. 1) показує, що порядок переваг практично не змінився: дві третини опитаних респондентів ідентифікують себе із групами найближчого повсякденного оточення (родина, близькі, однолітки, товариші по роботі), утворюють безпосереднє поле соціальної ідентифікації особистості. Великі спільності («радянський народ», «громадяни СНД» і т. п.) – розміщаються наприкінці переліку. Такого роду групи породжують значною мірою символічні ідентифікації, що формуються під впливом телебачення й друкованих видань. Проте, і вони є значимими елементами соціального простору. [5, 48]
Другий блок параметрів ідентичності пов'язаний з факторами соціальної диференціації: професією, місцем проживання, рівнем матеріального статку. Ідентифікації за цим критерієм мають високу інтенсивність (до 70% – табл. 2) і конкурують із ідентифікаціями по національній приналежності й світогляді («ті ж погляди на життя»).
Третій блок утворюють ідентифікації по поведінкових стратегіях і політико-ідеологічних поглядах (до 50%). Як і у випадку з менш популярними «символічними», ідентифікації цього типу є, швидше за все, продукт категоризації соціального простору й атрибутивних пояснень власного поводження в термінах цього простору. [5, 49]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
