125792 (690688), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Тектоніка матеріалу форми
Усі властивості форми і її конструкцій тісно пов'язані з матеріалом, з якого вони виконані, і через нього візуально розкриваються. За зовнішнім виглядом матеріалу часто судять про ступінь міцності, надійності форми. Природний зовнішній вигляд матеріалів - їхній колір, фактура, текстура чітко зв'язані в понятті споживачів із певними фізико-механічними властивостями. Тобто, природний вигляд кожного матеріалу (крім певних, часто особливо яскравих декоративних властивостей, що викликають емоційно-естетичні враження) несе значну інформацію про його конструктивні властивості, і тому, як правило, є найбільше тектонічним. Збереження і виявлення природного вигляду матеріалу, у більшості випадків, є доцільним для створення правдивих і виразних архітектонічних виробів.
Різним матеріалам, як правило, властиві свої характерні види форм і конструкцій, тому що матеріал багато в чому визначає форму. Для твердих матеріалів (волокнистої, зернистої побудови) це форми прямокутні, коробчасті; для пластичних матеріалів - складні, скульптурні, просторові форми.
Відповідність між матеріалом і формою - важлива умова загальної тек-тонічності, естетичності та гармонії предмета. І навпаки, усяка форма, матеріалу якої надано невластиву йому пластику та конструктивно-просторову організацію, викликає відчуття неприродності, атектонічності.
Збереження природного зовнішнього вигляду матеріалів - один із найкращих, але не єдиний спосіб досягнення тектонічності форми.
У силу різних вимог багатофакторного і надзвичайно складного художньо-тектонічного формоутворення, виникає необхідність застосування різноманітних оздоблювальних матеріалів і спеціальних обробок. До таких видів обробки відносять фарбування, лакірування, металізацію, декоративну трансформацію площини. Матеріали, що зазнали такої обробки, стають найважливішим засобом цілеспрямованого художнього трактування архітектоніки форми.
У цілому, застосування оздоблювальних матеріалів у промислових виробах вважається тектонічним, якщо оздоблювальний шар відповідає всім елементам внутрішнього змісту предмета, візуально підсилюючи, підкреслюючи їх, або, якщо він "вдягає" форму в яскраву, святкову, відверто декоративну, але обов'язково доцільну за всіма параметрами, оболонку.
Створення художньо-виразної та привабливої лицевої поверхні предмета, гармонійно відповідній його конструктивній основі - одна зі специфічних професійних задач дизайнера. Для рішення цієї тектонічної задачі використовуються оздоблювальні, захисно-декоративні покриття, декоративні кольорографічні зображення, скульптурні накладки, які виконують різноманітними технологічними способами.
Декорування поверхні форм несучих та несучоогороджуючих, тобто працюючих, конструкцій є тектонічними лише тоді, коли воно є гранично стриманим, поміркованим, супідрядним ролі матеріальної основи.
Для легкових автомобілів, наприклад, є доцільним й архітектонічним однотонне й одноколірне фарбування. Можливо двоколірне рішення, але з більш темним фарбуванням нижньої частини кузова (таке фарбування навіть функціонально доцільніше, тому що нижня частина кузова забруднюється сильніше). Фарбування нижньої частини в більш світлий колір чи нанесення випадкового, не відповідного динамічній формі малюнка, є нелогічним та нетектонічним. В архітектурі класичним прикладом гармонії художнього вигляду лицьової поверхні форми з її конструктивною основою є настінні фрески, мозаїчні панно, вітражі, що доповнюють або видозмінюють форму.
В упаковці, як тектонічне рішення, можна прийняти відповідність кольорографічного декоративного оздоблення тонкостінній коробчасто-пластинчастій структурі, у вигляді площинного і стилізованого зображення, а не натуралістично об'ємного предметного.
Тектонічне художньо-декоративне рішення лицьової поверхні форм, що обгороджують несучі конструкції, допускає, як кращу і домінуючу, їх активну кольорографічну розробку у вигляді соковитих пластичних, лінійних, колірних чи інших зображень. Таке рішення ізолюючої конструкції, яке візуально полегшує та руйнує поверхню форми, доцільно, тому що відповідає тільки функції обгородження чи екранування цієї поверхні. Саме в такому архітектонічному ключі зважуються кращі варіанти архітектурних споруджень (ампірні балюстради, вітражі, колони), мальовничо-декоративне оформлення обгорток, конвертів, упакувань.
Художні властивості матеріалів
Отже, властивості матеріалів багато в чому визначають тектоніку зовнішньої форми виробу.
Розглядаючи одяг як об'ємну форму, необхідно знати властивості матеріалів, із яких його виконано. Основними матеріалами, з яких виготовляється одяг, є тканини, трикотажні полотна, неткані матеріали, хутро, натуральна і штучна шкіра, плівки, неткані і клейові прокладкові матеріали й ін. Асортимент тканин надзвичайно різноманітний і постійно оновлюється.
Властивості матеріалів, що визначають їх зовнішній вигляд і здатність до формоутворення, можна розділити на два види: фізико-механічні та естетичні. Основні показники фізико-механічних властивостей матеріалів - це вага, щільність, товщина, пружність, незминаємість, розтяжність і багато інших.
У залежності від перерахованих вище фізико-механічних властивостей, тканини мають можливість утворювати різні форми одягу. Так, м'які еластичні тканини добре драпіруються, є пластичними, а тверді, щільні - утворюють складки, що стирчать, геометрізовані форми, тобто визначають ступінь пластичності форми.
Властивості матеріалів, що визначають їх естетичні якості - це пластика, фактура, текстура, колір і малюнок на поверхні матеріалу.
Під фактурою матеріалу розуміють характер побудови його поверхні і структурних елементів. Тканини за фактурою можуть бути гладкими, матовими, блискучими чи прозорими, шорсткуватими, ворсистими, ребристими, опуклими, з ефектом букле, зернистими та ін. Фактура матеріалу знаходиться в залежності від кількості та величини опуклих елементів у відношенні до площини поверхні матеріалу, тобто кількості виступаючих на поверхню перекриттів чи ниток волокон.
Якщо число елементів (ворс, вузлики, непе) є великим, а величина їх малою, поверхня матеріалу візуально сприймається як гладка. Фактура матеріалу має велике значення для виявлення ступеня об'ємності одягу, його маси, щільності. Посилення фактурної поверхні збільшує об'ємність, щільність, вагу одягу. Прозора, гладка поверхня додає легкість, візуально зменшуючи масу форми.
Текстура матеріалу - характер його побудови в зрізі чи на зламі. Вона має декоративне значення (наприклад, текстура дерева, напівкоштовних каменів) у тектоніці формоутворення оздоблювальних елементів одягу.
Малюнок і декор тканини розрізняється в залежності від способу вироблення тканини та її обробки. За способом виробництва розрізняють малюнки ткані, набивні, витравні. За характером елементів, що складають малюнок на поверхні тканини, розрізняють безпредметний (абстрактний), геометричний, рослинний, тематичний, стилізований малюнки. За величиною рапорта малюнки на тканинах поділяються на такі, що мають дрібний, середній, великий розмір. За частотою заповнення тла розрізняють тканини із суцільним заповненням тла (гладкофарбовані), з рідким, частим, рівномірними, а також каймовим і купонним заповненням тла.
Колір і орнаментація матеріалів мають велике значення в моделюванні одягу, впливають на зовнішній вигляд форми, її виразність, декоративність, образність, вибір основних тектонічних характеристик формоутворення костюма (величину і масу форми, ступінь її статичності та динамічності).
Класичне мистецтвознавство протягом ряду століть у виявленні сутності побудови форми (у теорії просторових мистецтв) обходилося без категорії кольору. Колір домінував у живописі, в основному у великих колористів минулого, в архаїчному чи народному мистецтві, тому що в академічному живописі він служив для ілюмінювання малюнка, що був основою основ. Для всіх інших видів мистецтва й галузей художньої культури колір вважався додатковим засобом художньої виразності.
Теорія архітектури припускала існування кольору в архітектурі (як колір матеріалу поряд з фактурою), відводячи головну роль простору, обсягу, масштабності, тектонічності. Так, А. Гільдебранд обґрунтовував необхідність кольоровості скульптури тим, що в природному барвистому оточенні вона "не повинна являти якийсь прорив, а повинна існувати також як барвисте враження", (застерігаючи водночас від розфарбованості скульптури, допускаючи лише тонування каменю і патинування бронзи). Це є природним для представників аналітичного мистецтвознавства, що знаходять опору своїм судженням головним чином у мистецтві ренесансу, що вважає колір "спеціальною часткою мальовничого досвіду" та й самому живопису відводить службову роль "стосовно просторового уявлення".
Народження художньої культури новітнього часу визначило колір уже на рубежі ХІХ-ХХ століть як одну з могутніх реалій культури, протиставивши його величезні виразні можливості в побудові художнього образу вихолощенності академічного ілюмінування малюнка в живописі, монохромності академічної архітектури та скульптури. Вперше колір одержує своє теоретичне обґрунтування як найважливіша для просторових видів мистецтва категорія форми, що володіє самостійною образною емоційною виразністю, у доповіді В. Кандинського "Про духовне в мистецтві", на Всеросійському з'їзді художників у 1911 році. Кандинський узагальнив не тільки свій власний досвід, але і колективний досвід бачення художників рубіжної епохи початку XX століття, не скованих академічними забобонами, що успадкували, серед найближчих попередників, імпресіонізм і постімпресіонізм, а також все докласичне, архаїчне та народне мистецтво.
Багаторічні дослідження взаємодії просторових мистецтв показали, що змістовно-функціональне поєднання тектонічних засобів формально реалізується в триаспектній їх єдності: просторовому, пластичному і колористичному аспектах. Подальші дослідження показали, що неможливо розглядати поза закономірностями розвитку кольору не тільки безпосередню композиційну єдність різних видів мистецтва, але і їх стильові й історичні зміни в культурі.
Психологічна колірна характерність стилю не вичерпує всієї історії колірної культури, але є її найважливішою структурною складовою, як і кожен конкретний стиль не вичерпує складності художньої культури епохи, але характеризує її ядро чи одну з найважливіших складових у багатостильовій системі.
Колір як засіб композиції
Весь простір, що оточує людину, має відповідні кольори. Людина живе в різноманітному кольоровому світі та бачить тільки ті предмети, що пофарбовані у певний колір.
З давніх часів людина постійно використовує кольори і насолоджується грою фарб. Крім того, колір впливає на організм людини в емоційному та психофізіологічному відношенні.
Поняття кольору та його сприйняття надзвичайно складні. Кольорознавство охоплює питання, тісно пов'язані з фізикою, фізіологією, психологією, медициною, технікою і мистецтвом.
Колір - це властивість тіл викликати певні зорові відчуття у відповідності зі спектральним складом і інтенсивністю видимого випромінювання, що відбивається чи випускається.
Кожен спектральний колір характеризується відповідною йому довжиною хвилі. Кольори спектру чергуються в послідовності: червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий. Усі кольори поділяються на дві групи: ахроматичні та хроматичні.
До першої групи відносяться білі, чорні і усі відтінки сірих кольорів. До другого - усі спектральні кольори, із усіма переходами і відтінками між ними. Хроматичних кольорів - незліченна безліч, однак людське око здатне відрізняти одне від іншого лише обмежену їх кількість - близько 300.
Ахроматичні кольори відрізняються один від одного тільки світлотою. Тіла, що мають ахроматичний колір, характеризуються невиборчим поглинанням, тобто їх коефіцієнт відбиття однаковий для всіх довжин хвиль.
Тіла, що мають хроматичний колір, характеризуються виборчим поглинанням, коефіцієнт відбиття їх різний для різних довжин хвиль. Кожен хроматичний колір володіє трьома основними властивостями: певним колірним тоном, більшою чи меншою світлотою, певною насиченістю.
Колірний тон - основна характерна властивість хроматичного кольору, завдяки якій ми сприймаємо різні кольори як червоні, жовті, зелені.., тобто за їх спектральною характеристикою. Основним природним рядом колірних тонів є спектр. Червоні, жовтогарячі, жовті кольори та їхні відтінки називають теплими, а блакитні і фіолетові - холодними.
Світлотою чи яскравістю хроматичних кольоьмянішеНасиченістю певного колірного тону є ступінь відмінності цього кольору від ахроматичного, рівного йому за світлотою. Насиченість визначають у відсотках, причому 100% відповідає спектральному кольору, а за 0 приймається білий чи інший ахроматичний колір.
Таким чином, спектральні кольори мають насиченість, рівну одиниці, а ахроматичні - насиченість, рівну нулю.
Ґрунтуючись на трьох властивостях кольору - тоні, світлоті та насиченості, можна побудувати колірне тіло, що зображується в тривимірному просторі
? Центральною віссю просторової схеми є ахроматична шкала від чорного кольору внизу до білого кольору вгорі.
На великому колі в протилежній площині розташовані всі спектральні кольори найбільшої насиченості. В міру наближення до центральної осі насиченість кольору падає. По вертикалі змінюється яскравість тих же тонів, від розбілених до затемнених, при зміщенні кола від білого до чорного.
У дизайні, архітектурі, образотворчому мистецтві й інших галузях людської діяльності використовуються не тільки чисті колірні тони, але і змішання кольорів.
Змішання хроматичних кольорів у певних пропорціях дає нові кольори чи ахроматичний колір. На цьому засновані три закони змішання кольорів.
Перший закон встановлює, що для кожного хроматичного кольору можна знайти інший хроматичний, котрий при змішанні у визначеній пропорції з першим дає ахроматичний колір.
Такі два хроматичних кольори називають контрастними - додатковими: червоні та блакитнувато-зелені, жовтогарячі та блакитні, жовті та сині, жовто-зелені та фіолетові, зелені та пурпурні... У колірному колі додаткові кольори лежать на кінцях одного діаметра.
Другий закон встановлює, що змішання двох недоповнюючих хроматичних кольорів різних колірних тонів дає завжди новий колірний тон, що лежить у колірному колі між тонами кольорів, що змішуються. Наприклад, змішуючи червоний і жовтий, одержуємо жовтогарячий, змішуючи червоний і синій, одержуємо фіолетовий...
Третій закон встановлює, що результат змішання залежить від характеристик кольорів, що змішуються, а не від спектрального складу тих світлових потоків, якими ці кольори викликаються. Завжди можна замінити колір спектрального жовтогарячого сумішшю червоного і жовтого. Промені, що йдуть від різних джерел, ніби складаються один з одним. Цей вид змішання кольорів, при накладанні один на одного світлових потоків, називається додатковим, чи аддитивним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
