43358 (687368), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Відношення означуваного до означення, без сумніву, є одним із найбільш розповсюджених синтагматичних відношень. Більшість мов мають єдиний спосіб вираження відношення між означуваним словом та означенням, і у більшості мов цей спосіб не розповсюджуються на відношення між суб’єктом і предикатом.

Поняття визначеного артикля добре відоме в світі європейської культури. Але досвідчені лінгвісти знають, що „ті ж відтінки значення, які в грецькій, німецькій та англійській мовах передаються додаванням визначеного артикля, в інших мовах передаються іншими засобами” [22, 39]. Доречно, таким чином, використовувати термін „визначена форма” (термін М. Трубецького) [22, 39] для всіх іменників, які набувають того відтінку значення, який мають іменники у поєднанні з визначеним артиклем, і не важливо, у результаті чого утворилася ця „визначена форма” – додаванням артикля чи за допомогою якогось іншого морфологічного способу.

Поняття визначеності може виражатися трьома способами:

а) синтагмою (детермінативною), утвореною даним іменником та визначеним артиклем, який розуміємо як слово;

b) спеціальною формою аналізованого іменника (тобто сполученням основи іменника й спеціального афікса);

с) спеціальною формою іншого слова (іменника, прикметника, дієслова), що відноситься до аналізованого іменника, тобто утворену з ним синтагму (детермінативну чи предикативну).

Іноді важко розрізнити способи А та В.Сполучення з двох слів повинно розглядатися в якості такого, якщо його члени розділені вставкою, що складається з інших слів, тоді як афікси можуть відокремлені від основи лише іншими афіксами з формальним значенням. У тих мовах Європи, де визначений артикль існує як відокремлюване слово, він завжди знаходиться в препозиції. Про це говорилося в розділі І даного дослідження. Вивчаючи неєвропейські мови, лінгвісти-європейці проявляють схильність до „тлумачення усіх зовнішніх маркерів категорії визначеності в якості артиклів, якщо вони знаходяться в препозиції, і в якості афіксів, якщо вони в постпозиції” [22, 39]. Очевидно, що це помилкове твердження, якого слід остерігатися.

Що ж до випадку С, то слід підкреслити, що він часто об’єднується з одним із попередніх випадків.

Як і будь-яка граматична категорія, поняття категорії визначеності реально існує лише в опозиції з протилежним поняттям. В усіх мовах, які нею володіють, опозиція визначеності – невизначеності нейтралізується або усувається в деяких позиціях або за деяких умов, які є різними в різних мовах. Не буде, на думку М. Трубецького, перебільшенням стверджувати, що більшість випадків нейтралізації опозиції визначеності – невизначеності пов’язана з функціонуванням системи синтагм – предикативних або детермінативних” [22, 40].

Предикативні синтагми відображають вельми зрозумілі відношення. Для більшості мов опозиція визначеності / невизначеності залишається в повній силі для всіх членів названої синтагми. Але в деяких мовах ця опозиція усувається в іменниках у предикативній функції. Зворотне явище, тобто скасування опозиції визначеності – невизначеності іменників у функції суб’єкта (і її збереження в іменниках у функції предиката), не зафіксоване в жодній із мов світу.

У межах детермінативної синтагми відношення складні й видозмінюються від мови до мови. Дуже часто опозиція визначеності / невизначеності виявляється усуненою в означуваного, а саме в двох групах випадків: коли означення є демонстративом або коли воно є посесивом. Іменник, що уточнюється демонстративами, знаходяться поза опозицією визначеності – невизначеності майже в усіх мовах. Але у старослов’янській мові, риси якої збереглися в сучасній українській мові, де поняття визначеності виражалося спеціальними формами прикметника – випадок С, визначеність могла відрізнятися від невизначеності навіть у сполученні із вказівним займенником (цей випадок детальніше розглянемо трохи нижче). У більшості інших мов те саме має місце для субстантивів, які уточнюються присвійними займенниками, будь-якими посесивами (наприклад, у старослов’янській мові) або деякими типами посесивів (в англійській мові – присвійні займенники й генетиви на –s, що стоять перед позначуваним словом). Але у більшості мов опозиція визначеності – невизначеності існує навіть для субстантивів, що уточнюються присвійними займенниками.

Якщо означення виражене якісним прикметником, означуване слово зберігає опозицію визначеності – невизначеності в усіх відомих мовах. Більше того, у деяких мовах опозицію визначеності – невизначеності мають лише іменники, які уточнюються якісними прикметниками. Цей випадок стосується старослов’янської мови, де опозиція визначеності – невизначеності виражалася спеціальними формами прикметника.

У сучасній українській, а може і в деяких інших слов’янських мовах, присвійні прикметники, похідні від власних імен, завжди вказують на наявність визначеної особи, тоді як обороти із генетивом імені особи не містять такого відтінку. Наприклад, сполучення викладачева дочка завжди має значення „дочка цього викладача”, тоді як дочка викладача може з таким же успіхом мати й значення „дочка цього викладача”, й „дочка будь-якого викладача”. Це єдиний випадок, коли українська мова виявляє задатки опозиції між поняттями визначеності та невизначеності. При цьому варто зауважити, що мова в даному випадку йдеться про означення в детермінативній синтагмі.

Як бачимо, таким чином, що опозиція визначеності – невизначеності може бути усунена в означуваного або в означенні, але вона може бути обмеженою лише означуваним або тільки визначенням. На думку лінгвістів, було б корисним дослідити ці можливості в контексті усієї граматичної системи кожної з мов [22, 43].

2. Вказівні та неозначені займенники як показник визначеності та невизначеності в українській мові

Відсутність формального невизначеного артикля, рівно як і визначеного артикля, не заважає скритій граматиці української мови виражати, причому досить експліцитно, універсальну категорію визначеності / невизначеності. Основне питання, скоріш за все полягає, в принципах класифікації граматичних засобів: які з них вважати власне граматичними, а які ні. Деякі дослідники говорять про наявність „супрасегментного” артикля в українській мові [12, 345].

Можна виділити кілька шляхів вираження визначеності / невизначеності в українській мові:

1. вираження визначеності / невизначеності за допомогою займенників;

2. вираження визначеності / невизначеності за допомогою членних прикметників.

Виразниками визначеності / невизначеності в українській мові є займенники, а саме, вказівні та неозначені групи займенників, які здатні безпосередньо виражати категорію визначеності та невизначеності. Так, вказівні займенники той, цей, такий тощо виділяють предмет, особу явище з-поміж інших споріднених. У цьому плані українська мова близька до неспорідненої англійської мови, де категорія визначеності виражається визначеним артиклем the, що в свою чергу походить від вказівного займенника that, що перекладається як „той”. У цьому випадку простежуємо спорідненість неспоріднених генеалогічно мов. При перекладі українською мовою англійському іменнику із визначеним артиклем відповідатиме іменник із вказівним займенником цей, той. Наприклад:

I remember the girl. – Я пам’ятаю цю дівчину.

You are the man we are looking for. – Ви та людина, яку ми шукаємо.

Неозначені займенник дехто, дещо, хтось, якийсь, чийсь, будь-який тощо в українській мові вказують на існуючі, але невідомі, неозначені особи чи предмети та їх якості, властивості, ознаки. Тому вони є виразниками невизначеності, що в англійській мові позначається неозначеним артиклем або його відсутністю – нульовим артиклем. Значення неозначеного займенника у контексті не конкретизується, не розкривається. Але під час перекладу, особливо з української мови, слід враховувати той факт, що не завжди неозначеному займеннику в українській мові відповідатиме іменник із невизначеним артиклем в англійській. Невизначені займенники можуть перекладатися як невизначені англійські відповідники. У цьому випадку бачимо тотожність значення, але різне морфологічне оформлення категорії визначеності / невизначеності. Наприклад: Я не нездужаю, нівроку, а щось такеє бачить око, і серце жде чогось (Тарас Шевченко).

Між українськими мовознавцями немає єдиного погляду щодо віднесення згаданих слів до морфологічного класу. Так, Доленко М.Г., Пацюк І.І., Жовтобрюх М.А. відносять їх до певних розрядів займенників. Це традиційний погляд на природу займенника. Інші лінгвісти – Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. мають дещо іншу думку з цього приводу. На їхню думку, за синтаксичною функцією займенникові слова хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, дехто та ін. відносяться до класу іменників [4, 17]. Їх роль у мовному вжиткові своєрідна. Займенникові іменники не містять конкретної назви предмета, а тільки в контексті мають споріднену з власне іменниками категоріальну предметність, поза контекстом вони не зрозумілі мовцеві. У граматичній системі мови займенники становлять підклас слів узагальнено вказівної семантики. Тому можна зробити висновок, що, якщо неозначені займенники навіть не виділяють в окремий граматичний клас, вони все одно є показником категорії невизначеності, адже ці слова передають неконкретизоване, узагальнене значення, що мають в англійській мові іменники з невизначеним артиклем.

Вказівні ж займенники цей, той, такий, якийсь, деякий тощо, Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М., які є прихильниками вчення І. Вихованця, відносять до категорії прикметників. На їхню думку, ці слова, однак позбавлені семантичної конкретності, бо змістову ознаку можуть передавати лише в контексті. Вони виявляють відповідний ступінь семантичної співвіднесеності з прикметниками, оскільки здатні певною мірою відтворити особливості предмета, названого супроводжувальним іменником [4, 99].

Вказівні займенники той, цей, такий, маючи високий ступінь абстрактності, заміщують прикметникові форми широкого семантичного діапазону, безвідносно до їх змісту. Наприклад: „Ой, лишенько! Як той бідний Василько проб’ється додому в таку негоду” (М. Коцюбинський). У даному випадку хочемо дещо не погодитися із таким твердженням дослідників, оскільки вказівні займенники, на нашу думку, виділяють певний об’єкт з ряду подібних, вказуючи на певну, характерну лише для нього, рису, особливість. Про це говорить уже сама назва „вказівні займенники”, тобто займенники цього класу вказують на конкретну особу, предмет. Коли ми говоримо „ та дівчина”, „ця книга”, „такий приклад”, то маємо на увазі конкретну дівчину, книгу або приклад і розраховуємо на те, що співрозмовник теж володіє цією інформацією і розумію, про кого або про що саме йдеться мова.

До класу граматичних засобів, які виражають невизначеність, можемо віднести й числівник один, який може вживатися в контексті в значенні якийсь. Наприклад: В свитині латаній дрижала одна людина (Тараса Шевченко) (мається на увазі – дрижала якась людина). У цьому випадку теж бачимо схожість із англійською мовою, у якій неозначений займенник розвинувся з числівника один – one. І в наведеному прикладі під час перекладу англійською мовою словосполучення „одна людина” слід перекладати „a person”, хоча вище зазначалося, що в англійській мові не завжди невизначений займенник можна замінити числівником one, бо це може призвести до неправильного трактування тексту.

Виходячи з вище наведених фактів, можна розглядати числівник один як слабкий артикль або протоартикль на різних етапах драматизації.

3. Форми прикметників із значенням визначеності

Визначеність / невизначеність у деяких мовах може виражатися специфічними формами прикметників. У мовах, що походять від балтослов’янської групи, наприклад, у старослов’янській мові, що пізніше розвинулася в українську, існує таке явище, як займенникові прикметники (визначені, членні прикметники). Такі прикметники утворюються шляхом додавання до звичайних простих прикметників особових займенників третьої особи, що складають з цими прикметниками єдине слово. При цьому при відмінюванні відмінювалися обидві частини, як сам прикметник, так і займенник. Такі прикметники вживалися для того, щоб виділити предмет із ряду подібних, підкреслити визначеність даного предмету, таким чином, вживання таких форм прикметників аналогічно вживанню визначеного артикля. Тому, можемо говорити про те, що категорія визначеності / невизначеності існувала на ранніх етапах формування мови і на сучасному етапі залишилася у вигляді відтінків у лексичному значенні певних слів.

Так, погляньмо на займенникові прикметники в старо- та церковнослов’янських мовах:

• высокъ домъ — высокій (высок+и) домъ

• глубока рька — глубокая (глубока+я) рька

У подібних прикладах „И” та „Я” – давні старослов’янські займенники, які відповідають сучасним „він”, „вона”.

Подібним було й використання прикметників. Зокрема, при перекладі на слов’янську мову з грецької Біблії та богослужебних книг грецькі обороти, де прикметники вживалися з артиклем, передавалися, зазвичай, займенниковими прикметниками. Однак, уже в церковнослов’янській мові цього співвідношення не завжди дотримувалися. У сучасній українській мові подібні форми хоча й збереглися (повні й короткі прикметники), однак значною мірою втратили значення визначеності / невизначеності й різняться більшою мірою в стилістичному відношенні.

Хоча прикметники й втратили певною мірою здатність виражати визначеність / невизначеність, усе ж деякі форми прикметників зберігають значення визначеності, тому питання походження повної та неповної форм прикметників у сучасній мові заслуговує на увагу.

У старослов’янській мові розмежовували іменні (не членні) та займенникові (членні) прикметники.

Іменні прикметники закінчувалися в жіночому роді на –а, -ја, у чоловічому роді – на –о, -јо. Наприклад: НОВЪ, СИНЬ, НОВА, СИН [ЈА].

Іменні (нечленні) прикметники повністю втрачають відмінювання, і в сучасній українській мові зберігається лише неповна форма називного відмінку однини чоловічого роду присвійних та небагатьох якісних прикметників: сестрин, братів. Слід зазначити, що присвійні прикметники в більшості випадків мають значення визначеності.

Частина іменних форм якісних прикметників, набувши в народнопісенному жанрі образно-поетичного забарвлення (ясен місяць, дрібен дощик), увійшла до арсеналу художніх засобів і сучасної української поезії.

Характеристики

Список файлов курсовой работы