43107 (687284), страница 2
Текст из файла (страница 2)
- відсутність форми пасивного стану
У складі одиниць фразеологізмів - еквівалентів дієслів - провідний компонент (дієслово) також може мати форму пасивного стану; в цьому випадку привід стоїть після всієї одиниці фразеологізму
To take care of - to be taken care of
To lose sight of - to be lost sight of
To put fire to - to be put fire to.
Перехідні дієслова.
Ці дієслова, в протилежність неперехідним, виражають дії, направлені на той або інший об'єкт. Через це вони можуть:
- приймати доповнення;
- мати форму пасивного стану (окрім невеликої групи).
З перехідних дієслів лише декілька дієслів, що мають значення відношення, як, наприклад, “to have”, “to resemble”, “to suit”, “to depend (on)”, to belong(to) і деякі ін., не утворюють форму пасивного стану, оскільки вони не позначають жодної дії. Перехідність дієслова може розкриватися:
а) у сполучуваності з прямим доповненням, наприклад в дієслів “take”, make, “have”, “do”, “touch”, “move”, “build”, “see”, “hear”:
You have а fine library here.
Сюди ж відносяться поєднання з прямим доповненням, вираженим зворотним займенником “myself”, “himself” і т. д., наприклад:
I wanted to please myself, not you.
б) у сполучуваності з прийменниковим доповненням, наприклад в дієслів “wait for”, “look at”, “:talk about” і ін. Привід в цьому випадку є показником перехідності попереднього дієслова:
You will wait for us, won''t you?
У ряді випадків дієслова такого типа можуть приймати різні прийменники залежно від семантики.
Крім власно-перехідних дієслів (іншими словами. дієслів, в яких перехідне значення основне), в перехідному значенні часто вживаються дієслова, основне значення яких є неперехідним. Наприклад, неперехідні дієслова “run”, “fly”, “sail” і деяких інші можуть набувати значення каузативності (“змусити когось або щось виконувати відповідну дію”), в якому вони є перехідними: to run а lathe, to fly а kite, to sail а ship.
Іноді дієслово, неперехідне в основному значенні, стає перехідним в похідному значенні («виразити що-небудь яким-небудь чином»).
Деякі дієслова, зазвичай неперехідні, як “to live”, “to die” і деякі ін., можуть зустрічатися в перехідному вживанні в конструкції з так званим cognate object типа “to live а long life”, “to die the death of а hero” і так далі.
Дієслова, в яких перехідне значення основне, можуть уживатися абсолютно, тобто без доповнення (у дійсній заставі). В цьому випадку жодного переосмислення дієслова немає; дієслово залишається перехідним, оскільки об'єкт дії або ясний з контексту, або ж він неістотний (мається на увазі дія як таке, здібність до здійснення дії):
You will write today, I think you said?
Дієслова типа “wash”, “shave”, “dress” і ін. також часто уживаються абсолютно, коли об'єктом дії є само дійова особа (зворотний займенник опускається):
Now if you will go in and wash, I shall dress.
У тих випадках, коли ні перехідне, ні неперехідне значення не є похідним, тобто обидва є основними, слід говорити про два омонімічні дієслова - перехідному і неперехідному, але тут слід обмовитися, що цю думку розділяють не всі учені:
Перехідний: Turn “поворачивать”
Lanny turned his head (Abrahams)
Неперехідний: Turn “поворачиваться”
She turned and walked back to the house (Abrahams)
Таким чином, в цілому, в англійській мові розмежування між перехідними і неперехідними дієсловами набагато менш чітке, чим в українській; у ряді випадків перехідність або неперехідність відповідного дієслова розкривається лише в контексті, в словосполученні. [6,C.138-141]. Розглянемо тепер детальніше, що ж таке абсолютне вживання перехідних дієслів.
1.2 Абсолютне вживання перехідних дієслів в англійській мові
Абсолютним прийнято рахувати таке вживання перехідних дієслів, при якому описується ситуація з вираженим агенсом і невираженим об'єктом. Як відомо, проблема перехідності в англійській мові пов'язана з цілим рядом спірних загальнолінгвістичних проблем, таких, як багатозначність і омонімія, тотожність і границі слова, рівневий статус доповнення і тому подібне. Трактування абсолютного вживання з необхідністю витікає із загальної концепції перехідності і тому розходиться у дослідників різних напрямів. У словнику лінгвістичних термінів О.С.Ахманової “абсолютивний” визначається як “самодовлеющий, не вимагає поширення і уточнення іншими словами “, напр.”Він палить”, на відміну від “Він палить міцні сигарети”.
Характерний для класичних англійських граматик і словників погляд на перехідність як на категорію переважно синтаксичну, таку, що виражається в наявності при дієслові доповнення, зумовлює тлумачення абсолютного вживання як окремого випадку дієслівної неперехідності. Деякі дослідники, що вивчали цю проблему в англійському і інших мовах, помічають, що перехідні дієслова в абсолютивному вживанні передають дію взагалі, дія більш відвернута, в якому перехідність слабшає в своєму конкретному змісті, і дієслово може розглядатися як наполовину непеехідний.
У вітчизняній лінгвістиці переважає інша концепція перехідності, що враховує синтаксичні, лексико-семантичні і семантіко-синтаксичні характеристики дієслів. Розглянемо їх тепер по порядку.
Проблема синтаксичних характеристик дієслів тісним чином пов'язана з вітчизняним вченням про факультативну і обов'язкову сполучуваність. Згідно з цим ученням мовні елементи здатні мати два види сполучуваності: обов'язкову і факультативну. Обов'язкова сполучуваність властива тим залежним елементам, які потрібні як смисловим змістом, так і формою мовних одиниць. Обов'язкова сполучуваність характеризує ті одиниці, які мають “сильне управління”. Цей термін був використаний А.М. Пешковським для позначення зв'язку дієслова з відмінковими фoрмами іменника, необхідними для завершеності, сенс якого передається дієсловом.
Теорія факультативної і обов'язкової сполучуваності отримала остаточне визнання після її розвитку в працях провідних вітчизняних учених (В.В. Винограду, В.Г. Адмоні) і знайшла свій подальший розвиток в роботах цілого ряду дослідників.
Як доказ того, що обов'язкова сполучуваність дійсно існує, часто приводять як приклад дієслово “бути” в українській мові і його аналоги в інших мовах. Передбачається, що дієслово бути або “to be” являє собою приклад мовного елементу, який не здібний до абсолютного функціонування і вимагає обов'язкового заповнення. Якщо розглядати дієслово “to be” ізольовано, поза певною синтаксичною структурою, то це твердження може здатися справедливим. При розгляді певних слів як словарні одиниці поняття факультативної і обов'язкової сполучуваності виявляється сповна обгрунтованим. Наприклад, англійське дієслово “to lie - lay – lain”, узятий ізольовано, як словарна одиниця, вимагає вказівки місця, і це його властивість виявляється у ряді синтаксичних побудов: The dog was lying on the ground/at the feet of the boy. Обов'язковість придієслівного елементу легко доказова за допомогою вживання методу опущення, оскільки синтаксичні оскільки синтаксичні побудови типа “The dog was lying” мають незавершений сенс і не можуть розцінюватися як правильні. На думку вченних факультативної/обов'язкової сполучуваності, у дієслова “to lie - lay – lain”є обов'язкова валентність на обставину місця, якщо розглянути його функціонування в синтаксичних структурах, то виявляється, що, якщо це дієслово потрапляє в побудову, схемою якої не передбачені позиції для потрібних по сенсу обставинних елементів, він може вільно функціонувати без цих залежних одиниць. Для прикладу можна скористатися загальновідомим прислів'ям “Let sleeping dogs lie”. Для приведеної синтаксичної моделі побудови потрібне абсолютне вживання дієслова “to lie”, оскільки необхідно передати ідею самого процесу «лежання» безвідносно до того, де і як він протікає. У подібних випадках поява обставини не лише не потрібна, але і неможлива, оскільки поява залежного при дієслові позбавить дієслово здатності передавати значення “загальності” дії. Аналогічно і з дієсловом “to be”: потрапляючи в модель типа “she is...”, дієслово “to be” виступає як одиниця, що обов'язково вимагає заповнення: She is young/happy/clever/pretty і тому подібне. Проте, якщо звернутися до тексту монологу Гамлета і розглянути добре відома побудова “to be or not to be” і його російське переведення “бути або не бути”, то у вказаній структурі ні в англійському, ні в російському варіанті дієслово “to be/бути” не лише не володіє обов'язковою сполучуваністю, але і характеризується обов'язковою несполучуваністю. Подібне абсолютне використання дієслова “to be”, що викликається вимогами моделі, спостерігається не лише відносно дієслова “to be” як буттєвого, але і як зв'язкового. Наприклад: She has shown herself the pleasant, witty Judith she knows I like her to be, with а touch of coquetry thrown in on her own account (W. Locke). Існування структурної схеми, що вимагає абсолютного функціонування дієслів типа “to be” і “to lie”, говорить про те, що наявність або відсутність одиниці комплементу обумовлена не лише значенням самого дієслова, але і тією позицією, яку він займає в кожній із структур, що допускають його. Навіть особиста форма дієслова в наказовому способі може функціонувати без залежних, хоча особисті форми характеризуються найбільш розгорнутою сполучуваністю.
В.В. Бурлакова, вивчаючи вживання перехідних дієслів в сучасній англійській мові, пише: “…якщо розглядати перехідне дієслово як словарну одиницю мови на рівні лексичного значення, то в цьому випадку дійсно всяке перехідне дієслово, взяте ізольовано, завжди володіє обов'язковою лексичною сполучуваністю. Проте якщо проводити аналіз на рівні синтаксису, тобто розглядати функціонування перехідних дієслів в певних структурах, то положення різко міняється, бо в цьому випадку сполучуваність перехідного дієслова регулюється вимогами моделі”.
Встановлюючи перехідність дієслів, лінгвісти часто звертаються не до фраз, а до пропозицій, тобто до синтаксичних одиниць, в рамках яких реалізуються фрази (“будівельний матеріал для пропозицій”). Ж. Вандрієс приходить до наступного висновку: ‘Спожитий без доповнення, дієслово дійсно неперехідне, оскільки дія, ним виражена, не переходить ні на який предмет” [8, C.52]. Проте чи правомірно ставити питання про перехідність-неперехідність дієслів в залежності від того, чи реалізується доповнення в реченні чи ні? Про неперехідність дієслів можна судити лише по тому, чи управляють вони доповненням у фразах, тобто чи здатні вони утворювати фрази на основі лексичного зв'язку управління. У реченні ж перехідне дієслово може вживатися і без доповнення, і від цього він не перестає бути перехідним. Щоб переконатися в цьому, можна вдатися до експерименту, що полягає в тому, що замість одиночного перехідного дієслова в реченні використовується перехідне дієслово з доповненням. Отже, рішення питання про таку специфічну змістовну особливість дієслівної лексеми, як перехідність або неперехідність, не можна пов'язувати з вживанням або невживанням доповнення в тому або іншому конкретному реченні, що є одиницею-конструкції іншого, синтаксичного рівня мови [13, C.111-134].
1.3 Абсолютне вживання перехідних дієслів з позицій семантичного синтаксису
Розвиток лінгвістики, зокрема, семантичного синтаксису дозволило абсолютно по-новому поглянути на багато проблем, у тому числі на абсолютне вживання перехідних дієслів.
Ю.Д. Апресян вважає, що: “необхідно розрізняти семантичне і синтаксичне управління. Всі слова з однаковим значенням мають одну і ту ж семантичну модель управління, незалежно від того, в якій формі вони вжиті і до якої частини мови відносяться” [2, C.78-80]. Так, слово “лікувати” вимагає по смислу максимум п'ять “актантов”: хто лікує (лікарка), кого лікує (пацієнт), від чого лікує (хвороба), чим лікує (ліки) і в чому лікує (лікарня). У тому випадку, коли цей смисл реалізується у дієслівній формі, досягається максимальна відповідність моделей семантичного і синтаксичного управління і синтаксично виявляється можливою реалізація всіх п'яти “актантов” (місць предиката, валентностей, залежностей), ср.: Він лікував дитину від грипу пеніциліном в стаціонарі.
Для подальшого вивчення цього питання необхідно мати на увазі, що:
а) в принципі між семантичним і синтаксичним управлінням немає необхідного логічного зв'язку;
б) семантичне управління, так само як і синтаксичне, може бути сильним і слабким;
в) тому, як справедливо вважає І.А. Мельчук, можливі чотири семантіко-синтаксичні типи управління.
Перший тип - це сильне семантичне і сильне синтаксичне управління; ср, любити (хто, кого), давати (хто, що, кому), бити (хто, що, чим), веліти (хто, кому, що робити) і так далі.
Другий тип - це сильне семантичне і слабке або нульове синтаксичне управління. Як приклад можна привести будь-який випадок недієслівного вираження смислу, який за природою є дієслівним. Так, в дієслова експортувати є три досить сильних смислових і синтаксичних валентності: хто, що, кому/в що, ср. Росія експортує газ до Європи. Віддієслівний іменник експорт”, при тій же самій моделі семантичного управління, має декілька відмінну синтаксичну модель управління: синтаксично сильною є для нього лише друга валентність (експорт газу), а перша і третя валентності - слабкі (ср. російський експорт газу до Європи).
Третій семантіко-синтаксичній тип управління - це слабке або нульове семантичне і сильне синтаксичне управління. Прикладами можуть служити дієслова типа “голити” (кому-л. бороду), “вирізувати” (кому-л. пухлина), тримати (кому-л. руки), “зав'язувати” (кому-л. очі), “випробовувати” (мотор на міцність), “бити” (хто-л. по спині), “простріляти” (кому-л. кашкет), дивитися (кому-л. у очі), “трясти” (хто-л. за руку) і таке інше. Всі ці дієслова семантично двомісні, проте підпорядковують комплекс і синтаксично здатні, мабуть, до так званого подвійного управління, тобто можть реалізувати відразу три валентності.
Нарешті, четвертий семантико-синтаксичній тип управління - слабке семантичне і слабке синтаксичне управління - можна ілюструвати прикладами “лікувати” (від чого, чим, в чому), “йти” (по чому), “махати” (кому) і тому подібне.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
