42606 (687180), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.
Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи [4]. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість та силу.
Неоднорідною була ця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мова просочувалася в різні жанри актової мови [11].
Наскільки можна судити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, в XIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. і окремі їхні масиви.
Північні говори української мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власне їх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і в XVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [4].
Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєрідний варіант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.
У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті.
Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови [4]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [5].
Міста на Україні, особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовах національного гніту, при розчленованості території між сусідніми державами, підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадьяризації і частково румунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українська літературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевих говорів.
Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури).
Отже, нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.
Ця нова Українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький.
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми. Діалектизм (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостататнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літературири, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Від власне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання норм літературної мови.
Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхý, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів, парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, кóби, гéйби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми — найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників (лéґінь — парубок, тáйстра — торба, пéрун — грім, фудýльний, бýтний — гордий, мéва — чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голíнний ‘охочий до чого-небудь’, єретувáтися ‘сердитися’, наобíсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:
а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) — у північних говорах кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсет (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східних говорах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани), сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіряний пояс) — у південно-західних говорах;
б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; балабухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва з житнього борошна) — у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у південно-західних говорах;
в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) — у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах;
г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).
Семантичні діалектизми відрізняються від нормативно вживаних у літературній мові слів лише своїм значенням (чýдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбивають фонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому в літературних джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у так звані поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів). Усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих діалектів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.
Українська діалектична мова являє собою складну ієрархію діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою.
У сучасній українській діалектології розрізняють три наріччя, або діалектні групи: 1) поліську, або північноукраїнську, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ця класифікація підтверджується даними численних монографічних, а також лінгвогеографічних досліджень.
При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.
Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.
Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
