41717 (686908), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Відповідно до специфіки об’єкту дослідження у наукових працях активно дискутуються також питання існування специфічних часів – соціального або історичного, космічного, хімічного, біологічного, психічного, музичного та інших.

Соціальний час вираховується поколіннями, століттями, тисячоліттями. Його особливістю є те, що історичні події зберігаються у пам'яті людства. У ньому за точку відліку можуть бути взяті ті чи інші суспільні події і навіть легенди. Свою особливу структуру має час історичних подій, суб'єкти яких освоюють простір і час, організуючи ці події, переживаючи їх. Коли ми говоримо, що час прискорює свій біг, то маємо на увазі, що події проходять швидше, тобто зростає інтенсивність усіх форм соціальної життєдіяльності.

Фізичний час, на думку дослідників, включає у себе проблеми співвідношення часу і матерії, реально існуючих незалежно від свідомості людини. Категорія часу у філософському та фізичному розумінні є двома сторонами одного цілого.

Значний інтерес становить тлумачення категорії часу в психологічній науці. Імперичні дослідження часу в цій галузі налічують вже більше ста років. До перших розробок можна віднести вивчення А. Гьорінгом та Е. Махом здатності розрізняти на слух часові інтервали. Сьогодні у психології розглядаються питання психологічного значення та змісту самого часу; простежуються закономірності переживання психологічного часу в різних умовах, його суть та механізм сприйняття; досліджуються сталі параметри в індивідуальному переживанні часу, тобто йде мова про сприйняття і переживання часу різними людьми. Дослідники вважають, що індивідуум має здатність трансформувати об’єктивно існуючий фізичний час у психологічний, перцептивний, і в такий спосіб у суб’єктивному сприйнятті виявляються часові властивості.

Аналіз досліджень питань психології часу дає аргументовані підстави дійти висновку про якісні зміни у розумінні психологічного змісту категорії часу. Саме перехід від загального уявлення про переживання часу до індивідуального його сприйняття і осмислення заслуговує, на нашу думку, належної уваги.

У своєму трактуванні проблеми часу ми виходимо з того, що час – це ключ до розуміння природи, а також і мови. На цьому вперше наголосив Ф. де Сосюр. Проте мовознавець обмежив вплив реального часу на мову лише сферою звукової форми, вважаючи, що такій залежності не піддається зміст чи семантика мови. Теоретичний аналіз показує, що час впливає на мову перш за все на рівні граматичної семантики, тобто найбільш загальної смислової суті речень і слів, а лише звукова форма цієї суті виразити не може. Все ще залишаються до кінця не вивченими та не розкритими незліченні наслідки впливу реального часу на мову. Тому перед лінгвістикою стоїть завдання показати, як взаємопов’язані на осі реального часу семантична і формальна структури природної людської мови. Деякі аспекти цієї проблеми ми намагаємося розкрити у представленій роботі.

Реальний час характеризується двома фундаментальними фізичними властивостями: одновимірністю та однонаправленістю. Ці дві властивості справляють визначальний вплив на будову людської мови. На лінійній однонаправленій осі реального часу можуть бути побудовані два види структур: двочленна структура з асиметричним відношенням і тричленна структура з транзитивним відношенням. В основі першої лежать часове відношення раніше-пізніше: якщо із двох можливих подій одна відбулася раніше, то друга може відбутися лише пізніше. Тим самим між цими двома подіями встановлюються асиметричні відносини: попередня подія – наступна подія. Проте Дж. Уітроу, Ю.Б. Молчанов, О.А. Івін, Д.П. Горський вводять у часовий ряд раніше – пізніше поняття одночасності і розглядають уже тричленний часовий порядок раніше – одночасно – пізніше. Основу другої структури складає часове відношення минуле – теперішнє – майбутнє. У цьому випадку базисне значення абсолютних часів розглядається як розміщення ситуації у момент, попередній до теперішнього – теперішній – наступний до теперішнього, тобто за точку відліку часу береться поточний момент мовлення. Якщо три події послідовно відбулися одна за одною, то перша і третя події можуть бути пов’язані, співвіднесені лише через проміжну другу подію. Тим самим між цими трьома подіями встановлюється транзитивне відношення: початкова подія – проміжна подія – кінцева подія. За основу цього відношення береться принцип часового проміжку: минуле пов’язане з майбутнім через теперішнє. Транзитивне відношення скрито містить у собі два бінарних асиметричних відношення: перша подія асиметрично пов’язана з другою, а друга – з третьою. У мові подіями, що розташовані на лінійній однонаправленій осі реального часу, є: імпліцитно – взаємозв’язки та діяльність суб’єкта; експліцитно – слова. Слід відзначити, що часові порядки раніше – одночасно – пізніше та минуле – теперішнє – майбутнє нерівноцінні, вони є двома різними способами опису подій чи явищ, які доповнюють один одного. Перший ряд застосовується переважно в природничих науках, тоді як другий – у гуманітарних. Ми вважаємо, що часовий ряд раніше – одночасно – пізніше також надзвичайно важливий для гуманітарних, зокрема, філологічних наук.

Час тісно пов'язаний з рухом, а у соціальному плані – з розвитком. Відповідно, об'єктивно існуючий зв'язок між часом і рухом знаходить своє відображення у мові, власне, у розвитку темпоральної лексики та видо-часових форм.

Проблемами становлення дієслівних форм та темпоральної лексики займались В.Д. Аракін, В.М. Ярцева, Ж. Вандрієс, О.В. Василенко, Н.Л. Жабицька, Р.Г. Зятківська, Т.І. Лаптєва, С.Є. Олейник, Т.О. Расторгуєва, М.І. Рудометкіна, В.Н. Сердюк, М.Б. Телін, І.Л. Яковлєва, Є.С. Яковлєва, A. Akerlund, J. Nesfield, A. Schopf, H. Uldall.

М.Б. Телін розглядає діахронний аспект категорії темпоральності і пропонує реконструкцію початкових етапів формування часу і виду з когнітивно-прагматичної точки зору. У відповідності до неї, спільним джерелом двох категорій є здатність репрезентувати дію як одне ціле. Т.О. Расторгуєва розрізняє два процеси еволюції дієслівних сполучень: граматизацію – перетворення вільного синтаксичного сполучення в аналітичну дієслівну форму, і парадигматизацію – прийняття нової одиниці у систему як члена дієслівної парадигми. Т.І. Лаптєва вивчає мовні засоби ранньої новоанглійської мови, які виражають поняття часу. Р.Г. Зятківська досліджує розвиток часової форми Present Simple та становлення її граматичних значень в діахронії.

Таким чином, оскільки час – складне полікатегоріальне поняття, співвідносне з категоріями філософського, фізичного, психологічного, біологічного, соціального, історичного та лінгвістичного змісту, у дослідженні лінгвістичного аспекту цієї категорії необхідно опиратися на різні трактування поняття часу, представлені у природничих та гуманітарних науках. Зокрема, вивчення семантичної категорії теперішності та мовних засобів її реалізації вимагає не лише осягнення глибинного змісту поняття час, а також і взаємозв’язку реального перебігу подій чи стану речей з періодом їх відображення у мові, взаємовіднесеності подій та станів у часі, їх послідовності, проміжків часу між ними, так само як і ситуативно-змістових нюансів часу в індивідуальному сприйнятті та вираженні їх людиною.

Враховуючи міркування, наведені у представленому розділі, вважаємо, що для осмислення та вираження часу мовними засобами важливо:

• концентрувати увагу на особливостях індивідуального сприйняття, осмислення та вираження часу об’єктивної дійсності;

• усвідомлювати, що на осі реального часу семантична і формальна структури природної мови людини є взаємопов’язаними;

• вважати за точку відліку часу момент мовлення або співвідносити події через транзитивне відношення між ними;

• враховувати, що об’єктивно існуючий зв’язок між часом і рухом у мові відображається видо-часовими формами дієслова та іншими засобами, що містять часові семи;

• брати до уваги вплив особистісного фактору в мовному вираженні темпоральності.

2. Концептуальні засади темпоральності

Вивчення особливостей сприйняття і усвідомлення людиною об’єктивного часу ускладнюється тим, що не існує спеціального виду відчуття, окремого органу, призначеного для цього, на відміну від простору, який матеріалізується зором, слухом чи дотиком. Сприйняття часу та позначення його, а також визначення послідовності подій у часі, часових проміжків між двома подіями і тривалості самих подій зумовлює необхідність володіння мовною системою.

Для вираження часу у мові важливе значення має взаємовіднесеність реальних подій, порядок слідування, збіг/розбіжність з моментом мовлення тощо. Весь цей комплекс часової оцінки подій у наукових роботах розглядається як об’єктивна темпоральна ситуація. Особливої ваги при цьому набуває здатність часу ділитися на сегменти, вони включають як загальноприйняті природні періоди, що мають фіксовану традиційними термінами тривалість, так і сегменти, тривалість яких може неоднаково сприйматися індивідуумами у різних ситуаціях минулому, у даний момент, зараз тощо). До основних факторів, які найбільше впливають на повноту і точність мовного вираження об’єктивної темпоральної ситуації, належать:

– суб’єктивне сприйняття темпоральної ситуації;

– формування мовними засобами цього суб’єктивного сприйняття.

Організація широкого спектру часових значень та відношень як у мисленні, так і в мові знаходить своє відображення у системі мовного вираження темпоральності, тобто мовна темпоральність – це функціонально-семантична категорія, що передає часовий зміст засобами мови, відображаючи об’єктивну дійсність. Складність темпоральності знаходить своє вираження у польовій структурі. Водночас дослідження взаємопроникнення мікрополів теперішнього, минулого і майбутнього у складі поля темпоральності дає можливість глибше проникнути у суть цього явища. З іншого боку, сприйняттю та вираженню часу людиною притаманна своєрідність, породжена когнітивними, перцептивними та комунікативними особливостями індивідуума. І.Г. Кошова підкреслює, що об’єктивний час сприймається через суб’єктивне – він психологічно та логічно усвідомлюється і знаходить своє відтворення у мовній категорії часу. О.В. Тарасова відзначає, що час, відображений у свідомості особистості, відомий як перцептуальний, і наголошує, що «визначення перцептуального часу включає інтерпретацію його як системи понять, що адекватно відображають як властивості об’єктивного часу, так і їх суб’єктивне переломлення у свідомості».

Розглядаючи зв’язок між об’єктивною темпоральною ситуацією і її відтворенням у комунікативному акті, доцільно розрізняти події, що є внутрішніми або зовнішніми для людини. Внутрішні події – це, передусім, відчуття, пов’язані з особистою реакцією, внутрішніми імпульсами, які переживає мовець, тоді як зовнішні події є спільними як для мовця, так і для реципієнта. У процесі мовленнєвого спілкування здатність зовнішніх подій сприйматися як мовцем, так і слухачем забезпечує учасників комунікації спільною віссю темпоральної орієнтації. Крім цього, виражаючи засобами мови внутрішні події, мовець водночас пропонує реципієнту своє суб’єктивне сприйняття об’єктивної темпоральної ситуації.

Встановлюючи зв’язок між реальною і мовною темпоральностями, необхідно наголосити, що час протікання подій і процесів та час існування явищ і станів передається у мові насамперед дієсловом. Але воно все ж не є єдиним носієм предикативності, незважаючи на те, що дієслівні часові форми займають центральне місце серед інших засобів вираження часу. Мається на увазі, що за змістом та складністю сприйняття і трактування об’єктивний час і граматичний час, виражений дієслівними часовими формами, – це не одне і те ж саме. Різниця між ними підтверджується уже наявністю двох термінів Time і Tense, які, за словами Н.О. Слюсарєвої, англійська граматика традиційно закріпила як назви мисленнєвої та мовної категорій.

Хоч деякі лінгвісти і стверджують, що дієслівна категорія часу є дзеркальним відображенням часових відношень реальної дійсності, ми дотримуємося думки тих мовознавців, які вважають, що відображення темпоральної ситуації не є зразком її мовної копії. Різний обсяг значень категорій Time i Tense підтверджує положення, що крім дієслівних часових форм темпоральні ознаки можуть також передаватися завдяки потенціалу лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів мови.

Отже, дослідження проблем часових значень і часових відношень та мовних засобів їх вираження вимагає чіткого розрізнення не лише понять темпоральність і час, а також таких, як: лінгвістичний час, мовний час, граматичний час, лексичний час, контекстуальний час та художній час.

Ми поділяємо думку О.В. Тарасової про те, що мовний час недопустимо змішувати з часом лінгвістичним. Якщо мовний час – це система засобів різних рівнів мови, різноманітні одиниці та структури, що передають часові значення та часові відношення об’єктивної дійсності, то лінгвістичний час виражає наукове уявлення про характер мовного часу і включає систему поглядів, оцінок, припускаючи при цьому різні підходи та тлумачення. Словом, лінгвістичний час – це теоретичне обґрунтування мовного часу.

Проблеми лінгвістичного часу на матеріалі різних мов досліджували мовознавці різних шкіл І.П. Іванова, А.К. Корсаков, В.В. Виноградов, В.Я. Плоткін, М.Я. Блох, Б.О. Ільїш, О.І. Дородних, Е.Я. Мороховська, В.М. Русанівський, К.Г. Городенська, О.К. Безпояско, М.С. Веденькова, В.Д. Гогошидзе, К. Brunner, W. Bull, R. Аllen, B. Righter, H. Brinkmann, І. Michael, А. Prior, Р. Roberts, L. Vendler та інші.

Серед різноманіття концепцій і думок щодо мовного часу можна виділити наступні лінгвістичні концепції:

Концепція 1, прихильниками якої є О. Єсперсен, Г. Рейхенбах, Дж. Хук, І. Метьюз та інші, – найбільш традиційна і опирається на логіко-фізичне розуміння часу, відповідно до якого дієслівні видо-часові форми розміщені на єдиній осі орієнтації. Деякі лінгвісти називають її «стрілою часу» або «стрічкою часу».

Концепцію 2, представляє У.І. Булл, який в результаті вивчення мовного матеріалу кількох десятків мов пропонує універсальну типологічну схему часових форм. В її основі лежить введення додаткових осей орієнтації для концептуального бачення часу, тобто окремої осі для минулого, теперішнього та майбутнього часів і ще однієї осі для майбутнього в минулому. У.І. Булл також запровадив вектор часу – спрямований відрізок, що вказує напрямок розвитку події щодо точки відліку на відповідній осі орієнтації. Цю концепцію використовували у своїх дослідженнях З.Я. Тураєва, Г. Калужа та інші.

Характеристики

Список файлов курсовой работы