71186 (685538), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу. У 1672 р., коли Київ мав перейти під ПОЛЬСЬКУ Владу, 3 Друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити те історико-політичне тло, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на московську монархічну концепцію державного устрою.
Козацькі літописи
Тризначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори, негативно ставлячись до виступів "черні", були виразниками старшинських станових інтересів. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом.
Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки і щоденники, а й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відомі й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, а й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій від початку Визвольної війни і до 1702 р., які описав живо, ясно і об'єктивно. Цей твір має не лише історіографічну, а й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти, але виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.
Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший від Літопису Самовидця, бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною й ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П. Полуботка їздив до Переяслава. Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судді, 1708 р. усунутий з посади І. Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв. Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листуванню Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С. Величку належить також велика праця "КОСМОГРАФІЯ" з нарисом описів іших, у тому числі й екзотичних країн, яку Величко вже сліпий диктував протягом 1728 р. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесенні нальної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії" невідомого автора. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846р. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Під його впливом писали українські й російські поети, прозаїки; Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь ("Тарас Бульба"), К. Рилєєв (поема "Войнаровський"), О. Пушкін (поема "Полтава") та ін.
У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка випливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Цицерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, а й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтана". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.
5. Розквіт стилю "козацького бароко" в архітектурі
В архітектурі XVII-ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати наочним втіленням її культурної програми. Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщині. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва друго: половини XVII - початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині.
Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди - найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини. Разом з тим продовжували зводитися і дерев'яні козацькі церкви. На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві є рівна п'яти, семи або дев'яти) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Внутрішня напруга задуму проявляється в зовнішній експресії архітектурної пластики козацького собору. Він чимось нагадує живу й рухливу хмару, що опустилася на землю й не встигла застигнути. Стіни українських барокових церков втрачають властивості колишньої чіткої окресленості, розчленовуючись, подрібнюючись, вигинаючись під різними кутами. Значна кількість виступаючих колонок, картушів, лиштви та інших декоративних прикрас теж беруть участь у цій грі. Одні з них виступають вперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуету споруди. Стіни охайно білилися. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у синій чи зелений колір. Хоча інколи, особливо в києві покривалися позолотою. Цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.
Упродовж 90-х років XVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва. Мистецтвознавець, історик, Д.В.Антонович (1877-1954) назвав часи гетьманування Мазепи "другою золотою добою українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Значну частину своїх багатств мазепа витрачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу Господньому в Єрусалимі – пишно орнаментовану срібну дошку. Вона зберігалася там ще в 20 столітті. Мазепа – меценат та засновник низки храмів у стилі врочистому, пишному він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 храмів, які збудував у 1690-1705 рр. І.Мазепа. До того ж нараховується до 20 храмів, які Мазепа від реставрував. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Успенський Собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир. Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будівництва. В дусі козацького бароко зводилися також світські кам'яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина (у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові), оскільки козацьке бароко було затавроване як "мазепинський стиль" і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватись і далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.
Заможні міщани та купці українських міст також вели активне кам'яне будівництво, в якому елементи бароко поєднувалися з іншими стильовими напрямками залежно від смаку та запитів замовників. У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, що, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731- 1745рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовану 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В. Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац. Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиції Свято-Юрського собору у Львові (1744—1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи його. Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра. Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний "фонтан Самсона", церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам'ятка дерев'яної української церковної архітектури XVIII ст. - запорізький Троїцький собор в Ново-богородицьку (тепер - Новомосковськ), 65 м у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу. Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина і різьба вкривали - церкви і дзвіниці суцільним "килимовим" орнаментом.
Органічним елементом архітектури Гетьманщини у цей час стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов -автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). На Західній Україні, де традиції побутування скульптури були значно розвиненішими, автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор і скульптор Пінзель. Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині XVIII ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Рум'янцева-Задунайського 70-х років XVIII ст. в с. Качанівка Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
