142841 (685355), страница 12
Текст из файла (страница 12)
Формування засад громадянської культури забезпечується перш за все якісною за змістом і формою системою освіти, яка реформується сьогодні з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Трансформаційні перетворення національної освітньо-виховної системи передбачають формування соціально-активної самодостатньої особистості з гуманістичними цінностями, громадянською свідомістю та цілісною системою знань шляхом пізнання і самопізнання, розвитку і саморозвитку, творення і самотворення, визначення і самовизначення, реалізації і самореалізації. Нова змістова наповненість блоку дисциплін гуманітарного циклу, що склалася за роки незалежності України, сприяє становленню кожної людини як особистості нового типу, формуванню її духовної культури, вихованню громадянина в кращому розумінні цього слова, дозволяє долучитися до важливих компонентів громадянської культури. Українські та і європейські реалії, де перевага надається вивченню фундаментальних дисциплін, вимагають змін у ставленні до дисциплін гуманітарного циклу, бо, як свідчить історичний досвід людської цивілізації, помилки у соціальній сфері людського буття коштували їй куди дорожче, ніж технологічні прорахунки.
Нині Україна проводить активну адаптацію системи освіти згідно Болонських принципів з тим, щоб разом з європейськими країнами до 2010 року завершити узгодження структурно-змістових складових та створити єдиний освітній європейський простір. Європейський вибір України – це орієнтація на базові цінності західної культури – парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізація, свобода пересування, свобода отримання освіти будь-якого рівня тощо. Все це є невід’ємні атрибути громадянського суспільства.
При всій різноманітності цього процесу Україна йде до громадянського суспільства через націотворення, національне самоусвідомлення та саморозуміння, морально-етичний підйом нації, формуванням модерних політичної нації та української національної еліти, а вже звідси - до розуміння громадянського суспільства як загальнолюдської цінності.
На відміну від Західної Європи, де громадянське суспільство формувалося внаслідок тривалої перманентної еволюції і знаходиться в процесі модернізації сьогодні, в Україні на різних етапах історичного розвитку існували лише його окремі елементи, які так і не стали завершеною системною структурою. Цим зумовлюється ще одна особливість становлення громадянського суспільства в сучасній Україні – першорядна роль держави та ініціювання цього процесу, як правило, революційним шляхом зверху. Розбудова української держави та громадянського суспільства співпадає у часі на противагу постсоціалістичним країнам Східної Європи (Польща, Угорщина), які на момент розпаду існуючої системи мали всі атрибути державності. Тому нам, як ніколи, важливим є розбудова міцної суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з прозорою державною політикою та цивілізованими механізмами взаємодії з громадянським суспільством, бо, на думку Томаса Каротерса, ніщо не приносить більшої шкоди його розвитку як слабка летаргічна держава.
3.3 Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства
Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншої - на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.
Паростки громадянського суспільства, що пробиваються, можуть бути віднесені до самих головних позитивних результатів української трансформації. Роль третього сектора, чи некомерційних організацій у збереженні можливостей суспільства впливати на владу - незаперечна. У цьому контексті розвиток неурядових організаційній і можна розглядати як один з ідеологічних стрижнів громадянського суспільства.
В посланні Президента України до Верховної Ради відмічається, що одним з приоритетних завдань політичної реформи має стати сприяння розвитку саме неурядових організацій як однією із головних складових громадянського суспільства, важливого чинника демократизації суспільних відносин.
В 2008 р. стан громадської думки в Україні, а також череда скандалів, що увійшли в хронічну стадію і, що ще гірше, перетворилися на засіб здійснення державної політики, дозволяють говорити про латентну кризу нової влади. Криза носить не тільки політичний, але й соціально-економічний характер, причому в регіональному виконанні. Ця проблема швидко не розв’яжеться, і розкол, у ситуації якого опинилася зараз Україна, навіть у випадку його непоглиблення ще довго буде накладати відбиток на стиль і методи політичного керівництва.
Криза виявила жорстку поляризацію України, що розділилася на Захід і Схід, та досить впевнену тенденцію до формування двопартійної системи. Колапс влади, що демонстративно постав протягом виборів, є не тільки результатом виборчої кампанії, але й продуктом історико-культурного та політичного розвитку України. До того ж, специфіка президентських виборів у нашій країні полягає в тому, що вони виступають причиною і наслідком не стільки зміни влади, скільки чергового міжелітарного перерозподілу власності як усередині країни, так і між закордонними зацікавленими особами. Призови до поглиблення демократизації в таких умовах стають лише ширмою для подібного перерозподілу.
У зв’язку з цим значно підвищується можливість росту розчарування в новій владі серед тих українських громадян, хто буде чекати від неї швидких і помітних соціально значимих здобутків. Адже голосування, а тим більше - вулична підтримка кожного з кандидатів, є обумовленими не стільки їхньою власною популярністю, скільки одіозністю представників старого керівництва, а також вибором певного вектора розвитку України або запереченням того, що пропонують опоненти.
Зауважимо, що схожа картина «розколу» держави на Схід і Захід, але не настільки інтенсивна, спостерігалася в ході всіх президентських виборів в Україні. У 1991 р. можна було говорити про підтримку Заходом В’ячеслава Чорновола, Сходом - Леоніда Кравчука. У 1994 р. із «східними» гаслами на вибори йшов уже Леонід Кучма, а в 1999 р. мало місце пролонгування його влади., в 2004 році Схід країни підтримує В.Януковича, а Захід – В.Ющенко. Під час проведення теперішніх президентських виборів ситуація може стати безпрецедентною, бо історично обумовлений і штучно підтримуваний розкол країни, громадської думки та політикуму в контексті очікуваних результатів політичного реформування стає козирною картою у боротьбі за парламентські місця на виборах 2006 р. У кінцевому підсумку, політична криза, окрім політичних, висвітлила цілий ряд соціально-економічних протиріч регіонального характеру, поглиблених проросійськістю критичної частини населення, котрі замовчувалися і не вирішувалися в дійсності. І в першу чергу це стосується націєбудівництва.
Процес формування національної ідентичності, як правило, збігається зі становленням національної державності. Треба від значити, що процес «націєбудівництва» (nation building) в Україні на сьогодні є соціально-економічним явищем, що знаходиться в процесі становлення. Зокрема, політична криза показала, що формування національної ідентичності в Україні зараз відбувається суперечливо і неоднозначно. Національна ідентичність не стільки відроджується, скільки створюється знову.
У цьому процесі присутні елементи формування етнонації і одночасно елементів громадських ініціатив, що створюють передумови для розвитку громадської нації (civic nation). Складність формування цілісної соціальної свідомості стосовно цих питань обумовила й певну непослідовність рішень політичного керівництва країни у сфері етнонаціональної політики.
Так, на початку незалежності державою був узятий політичний курс, спрямований на формування моноетнічної нації.
Треба відзначити, що найбільш яскраво ця політика знайшла свій прояв в області освіти. За період 1999-2009 рр. кількість учнів у загальноосвітніх школах з російською мовою навчання в цілому по Україні скоротилося на 18% (із 50% до 32%). Кількість студентів вищих навчальних закладів (ІІІ-го і IV-го рівнів акредитації) із російською мовою навчання зменшилася з 1995-1996 до 2009 р. у середньому по Україні - на 18% (49-31%). Така форсована політика, можливо, була реакцією на зміну ситуації в тих регіонах, у яких, у силу історичних причин, переважало російськомовне населення.
Соціологічні дослідження показували, що політика формування моноетнічної нації за темпами реалізації не знайшла широкої підтримки в соціальній практиці різних регіонів України (крім західних). Етнічний націоналізм ставав якоюсь захисною формою ідентичності для україномовних українців. Слід також підкреслити, що він і став у свій час практикою просування до влади тих, хто використовував його як інструментальний, навіть тоді, коли головні діючи особи процесу не розділяли поглядів етнонаціоналізму.
В той же час, останній живився і за рахунок повернення в Україну етнічнихукраїнців з різноманітних соціальних прошарків і різноманітних територій колишнього СРСР та закордонних діаспор, насамперед тих, хто на попередньому місці проживання не мали провладних перспектив або матеріального покриття власних амбіцій.
Внаслідок подібного розшарування сталося так, що національна ідея, що втілюється у політиці моноетнічної нації, сприймається населенням різних регіонів України неоднаково. На жаль, етнічна гармонія є скоріше ідеальною уявою, ніж реальним конструктом. Тому, з одного боку, вибухи етнічного радикалізму, а з іншого - необхідність відповідати європейським стандартам в області прав людини, призвели до того, що лідери і політичні діячі в Україні стали шукати засоби корекції соціальної політики. Це знайшло відображення в розвитку ідеї полікультуралізму. Стали відчинятися освітянські заклади з навчанням на мовах етнічних груп (болгарські, молдавські/румунські, польські).
Так, за станом на 2008 р. в Україні діяла 181 румунська школа, 65 мадярських, 10 кримськотатарських, 3 польських).
Це можна розглядати і як спробу впровадження європейських стандартів щодо прав людини. Поєднання у соціальній політиці елементів етнонаціоналізму та полікультуралізму створило протиріччя в цілісності сприйняття загальнонаціональної державності. Це знайшло відбиток і в Конституції України, що була прийнята в 1996 р., де присутні обидві моделі націєбудівництва. Тут використовуються поняття, що знаходяться на перехресті, наприклад, «народ України», «українська нація», «корінні народи», «національні меншини». При чому категорія «українська нація» подана в різноманітних змістовних значеннях. І, незважаючи на те, що права національних меншин декларуються Конституцією, тут відсутні механізми їхньої реалізації в інструментальному й процедурному відношеннях.
Природно, що існування двох моделей націєбудівництва і протиріччя, які вони породжують, можна пояснити самою суттю перехідного періоду. Пригадаємо, що дискусії початку 90-х рр. концентрувалися навколо ідеї федеративного устрою України. І ця ідеябула однозначно заперечена, насамперед, прихильниками моноетнічної моделі нації, котрі бачили в ній загрозу ще не сформованій державності.
Проте ідеї полікультуралізму поступово входять у суспільну свідомість, стверджуючись і як нормативне уявлення про мовну компетентність, і в розвитку громадських організацій, зокрема етнокультурних співтовариств. Якщо оцінювати їхню діяльність з погляду цілеспрямованого формування громадянської нації, можна говорити, що етап становлення культурно-етнічних співтовариств відображає скоріше стратегію самоорганізації на регіональному рівні, ніж цілісність розвитку усього національнодержавного утворення. На сьогодні ідея полікультуралізму не знайшла свого концептуального відбитку в рамках державної політики і не оформлена інституційно.
В той же час, про амбівалентність України говорять навіть західні аналітики. Так, С. Гантінгтон підкреслює, що «Україна є розщепленою країною з двома різноманітними культурами». С. Гантінгтон підтверджує свої висновки результатами президентських виборів 2004 р., коли західна Україна голосувала
за В.Ющенко, а східна за В.Януковича. І посилаючись на одного з американських оглядачів, С. Гантінгтон підводить підсумок: «дані вибори відбивають, навіть кристалізують розрив між європеїзованими слов’янами Сходу і західної Україною, а також дозволяють припустити, що Україна може стати російсько-слов’янською. Це не стільки етнічна поляризація, скільки розходження культур».
З думкою С. Гантінгтона погоджується інший британський аналітик А. Вільсон. Він вважає, що важливою характерною властивістю України є «реально існуюча серединна основа (mid-dle ground) між українською і російською ідентичностями, що суперечить логіці державності, котра повинна консолідувати». Західні аналітики наголошують на проблемі «двох Україн», котру, як вони вважають, вітчизняні політологи намагаються не торкатися.
Підкреслимо, що мова не пов’язана з ідентичністю. У будьякому випадку, на Сході країни одержав поширення діалогічний російсько-український білінгвізм, що є проявом реально існуючого, щонайменше, бікультуралізму. Хоча і там за 13 років відношення населення до вивчення української мови змінилося.
А взагалі, дослідження показують, що сьогодні нормою є знання трьох мов. Це варіанти: української державної, російської як мови міжнаціональної комунікації та іноземної, як мови, що забезпечує зв’язок із західним світом. Або інший варіант - української, російської і мови національної групи. Ці ж дослідження показують, що у південних та східних регіонах, серед переважної маси населення немає прихильників радикальних методів вирішення мовної проблеми.
Проте ті етнічні спільноти, що мають тісні зв’язки з державами - історичними батьківщинами, котрі пропонують більш привабливі і фінансово забезпечені креативні програми, перекривають по силі регіонального впливу слабку українську державну політику. Це призводить до відтоку частини трудових ресурсів і може мати неприємні наслідки для України. І саме це необхідно було враховувати не тільки в процесі будівництва етнонаціоної політики, але й на етапі виборів, оскільки співвідношення шансів кандидатів у будь-яких виборах на Заході і Сході залишаються традиційними для України і відбивають різні, доволі суперечливі переваги електорату. До того ж, в ході теперішньої політичної кризи в Україні протистояння Сходу і Заходу країни викликано не тільки культурними і національними особливостями, але і розходженнями в економічному розвитку регіонів. Об’єктивні показники дозволяють перекласти політичний конфлікт між прихильниками двох кандидатів у президенти в іншу площину – протистояння промислово розвинутих східних областей, що виступають економічними донорами, і слабко розвинутих західних регіонів. В економічно потужних регіонах перевагу мають соціально-економічні потреби, у слабких же дефіцит промислового потенціалу
компенсується культивуванням національних почуттів.
Таким чином, якщо підсумовувати зазначене поняттям «ідентичність», то останнє відображає собою процес і результат співвідношенняіндивіда та групи з певним узагальнюючим соціумом - суспільством або певними спільнотами. У зв’язку з цим, специфіка національної ідентичності українців визначається низкою чинників:
1. Процеси глобалізації та міграції змушують рахуватися не стільки з національно-культурною самобутністю, скільки з позанаціональними цінностями - демократичними, ліберальними, економічними, соціальними і політичними.
2. Громадянське суспільство в Україні тільки починає складатися, а становлення української нації як політичної йде дуже повільно і болісно. Помилка українського політикуму та багатьох суспільствознавців полягає у тому, що вони у своїх проектах і програмах часто апелюють не до громадянськості, а до етнічності українців. А це гальмує процес перетворення культурної української нації в націю політичну. США свого часу пішли іншим, як виявилося, більш продуктивним шляхом - від культивування громадянськості з її правовим та соціально-економічним наповненням до усвідомлення єдності, територіальної цілісності та загальнонаціональної гідності однієї політичної нації.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
