141440 (685234), страница 14
Текст из файла (страница 14)
Ці протилежні і суперечливі тенденції знаходяться в стані хиткої рівноваги, при цьому час від часу спостерігається ескалація соціальної напруженості [14].
Описані тенденції в сучасному українському соціумі можна пояснити за допомогою наступної характерної риси перехідного суспільства. Однією з найбільш драматичних загальних рис, яких поєднують практичні моделі трансформації всіх посттоталітарних соціумів, є те, що вони реалізуються в умовах перманентної кризи цих систем. Корені цієї кризи, що деякі дослідники називають “кризою перетворень” [13, с. 22], інші “перехідною кризою”, криються в кризі старої тоталітарної системи і проростають з визрілих в її надрах соціальних суперечностей. Масштаби цієї кризи тоталітаризму уможливлюють відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала, але саме ці обставини – найбільша перешкода на шляху перетворень.
Крах тоталітарного режиму, проведення відносно вільних демократичних виборів лише частково усунули проблеми в суспільній сфері і створили передумови для проведення реформ. Однак багато труднощів залишилися, тому що криза охопила не тільки колишню політичну систему, але і все суспільство в цілому, а в сфері економіки посткомуністична криза, пов’язана з транзитом закритої командної системи у відкрите ринкове господарство і з кризою системи керування, не тільки не послабшала, але навіть поглибилася.
Серед особливостей прояву трансформаційної кризи в країнах, що знаходяться в перехідних умовах, дослідники виокремлюють: 1) поглиблення суперечностей між виконавчою і законодавчою гілками влади, відсутність в обох реалістичної концепцій виходу з кризи; 2) банкрутство в ряді країн обраного курсу реформ; 3) критичне зниження граничних рівнів суспільної моральності; 4) зубожіння і політична апатія населення; 5) зростання місницьких інтересів, що загрожує цілісності країни; 6) зростання частки тіньової економіки, зростання злочинності, криміналізація суспільства [16, с. 3-5]. На жаль, фактично всі ці особливості прояву трансформаційної кризи більш-менш притаманні сучасній Україні.
Важливою рисою транзитивного соціуму є особлива роль державних органів у здійсненні перехідних реформ. Необхідність державного втручання в громадське життя, у тому числі й у формування інформаційного суспільства, у сучасному суспільствознавстві – аксіома. За відсутності вільної ринкової економіки, що запускає саморегулюючі механізми, а це часто характерно для країн, що знаходяться в перехідних умовах, не існує іншого способу керування перехідними процесами як за допомогою державного регулювання. Як справедливо відзначає С. Сулакшин, “спроба прибрати в перехідний період державний контроль і керування призводить до різко нестаціонарних, вибухових процесів, у кінцевому підсумку – до руйнування системи” [16,с.63]. Ступінь же державного регулювання, його оптимальність повинна визначатися багатьма факторами: рівнем розвитку ринкової економіки, зрілістю громадянського суспільства, укоріненням демократії і т. ін.
Відзначимо, що проблема державного контролю, у тому числі й інформаційної сфери, в Україні і багатьох інших перехідних суспільствах ускладнюється кризою системи керування, а саме спробою впровадження інноваційних змін засобами старих форм керування. Необхідно створити в суспільстві інституціональну можливість здійснювати політику засобами сучасних управлінських технологій, і тоді можна буде зробити реальний крок до побудови інформаційного суспільства.
Наступною особливістю перехідних країн, у тому числі й України, є їхній комунікативний характер. Так, основою соціальної структури посттоталітаризму, на думку дослідників транзитивних соціумів Ю. Хабермаса, Н. Лумана і їхніх послідовників [12; 19; 20], є безпосередня комунікація суб’єктів, що і відрізняє перехідні системи (суспільства постмодерну) від традиційних, структурованих соціумів (суспільств модерну), де така комунікація опосередковується інстутиційно і структурно.
Слід зазначити, що поширена комунікація є необхідною складовою демократичного інформаційного суспільства завдяки можливості побудови взаємного зв’язку між народом і владою. Інформаційна демократія передбачає вільний обмін інформацією, що є основою широкого залучення громадськості до політичних процесів. Рівень участі громадян у політичному житті зростає в міру зміни політики уряду від простого надання інформації населенню до зваженої політики з оцінкою виконавчої діяльності, забезпечення зворотного зв’язку, до структурних консультацій і широкого публічного діалогу (на основі адекватного сприйняття, пошуку загальних позицій, досягнення згоди), до партнерства й обопільної відповідальності під час прийняття рішень [47; 76].
Процес трансформації українського суспільства – складний і довгостроковий процес, але в України не так вже і багато часу, щоб посісти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин. Необхідно використовувати весь накопичений світовий досвід щодо формування інформаційного суспільства і державного врегулювання національних інформаційних процесів, адаптуючи його до українських реалій, насамперед, менталітету українського народу і нинішнього становища нашої економіки. Безумовно, український шлях до інформаційного суспільства визначається сьогоднішніми політичними, соціально-економічними і соціально-культурними умовами, які багато в чому мають суперечливий характер через перехідність суспільства. Серед них таких умов можна назвати: нестабільність політичного й економічного становища країни, що не дозволяє державі швидко й ефективно вирішити економічні й організаційні проблеми забезпечення переходу до інформаційного суспільства; економічні умови, характерні для перехідної економіки: відсутність вільних інвестицій для фінансування програм і проектів, що реалізують стратегію переходу до інформаційного суспільства, суттєве падіння обсягів виробництва, насамперед, у високотехнологічних галузях, економічній діяльності і значне зниження рівня життя населення; мляве проведення ринкових реформ в економіці країни в цілому і динамічний розвиток українського ринку інформаційних і телекомунікаційних засобів, технологій, продуктів і послуг; зниження потреби в інформації державного сектора економіки і зростає інформаційних потреб населення і суспільства в цілому в суспільно значущій політичній, економічній і соціальній інформації, у тому числі породжуваною державними і недержавними організаціями; недостатньо високий (порівняно з розвинутими країнами) рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури і промислового виробництва інформаційних засобів, продуктів і послуг, відсутність у держави засобів для їхньої модернізації і розширення; випереджальне, порівнянне за темпами зростання в розвинутих країнах, створення різних систем зв’язку й індустрії надання інформаційних послуг; високий рівень монополізації засобів масової інформації, слабка підконтрольність суспільству системи формування громадської свідомості; наявність високонаукового, освітнього і культурного потенціалу, що створений в СРСР і ще зберігається в Україні, порівняно дешева інтелектуальна робоча сила, що здатна ставити і вирішувати складні науково-технічні проблеми; наявність значної культурної спадщини і самобутньої культури, а, значить, можливість наповнити українським змістом надані населенню інформаційні послуги і продукти; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни у світове глобальне співтовариство.
Розглянуті вище політичні і соціально-економічні умови переходу України до інформаційного суспільства істотно відрізняються від умов, характерних для розвинутих країн і, отже, вимагають визначення шляху, властивого тільки Україні, але при цьому враховуючого накопичений світовий досвід.
Як відомо, рух від індустріального етапу розвитку до інформаційного суспільства має технологічні, соціально-економічні, культурні і психологічні виміри. Як відзначають В. Наневсткая і В. Нікітін, передумови входження в інформаційне суспільство визначаються такими характеристиками країни: наявність власної політики щодо процесів глобалізації й інформатизації; наявність системи аналізу, оцінки і моніторингу інформаційного суспільства і проблем, що виникають при його становленні; наявність розвинутих інфраструктур – технологічних, фінансових, управлінських, інвестиційних, торгових та ін, для яких необхідно розвивати інформаційну інфраструктуру; система освіти, за допомогою якої поширюються уміння працювати в умовах інформаційного суспільства; поширення в суспільстві технологічної грамотності; необхідні закони і кодекси, що регулюють нові форми соціальних відносин; необхідний рівень матеріально-технічного супроводу інформатизації; можливості засвоєння і впровадження технологічних досягнень; високий рівень інвестицій у пріоритетні напрямки розвитку інформаційного суспільства і соціальні програми адаптації до змін [16].
В Україні, більшою чи меншою мірою, присутні всі перераховані характеристики, що, однак, не робить розвиток інформаційного суспільства безпроблемним. Проблеми формування інформаційного суспільства в Україні, по суті, мають багато спільного з аналогічними процесами в інших країнах, що пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. Розходження пов’язані з недостатньо розвинутою інформаційної інфраструктурою і загальним перехідним станом економіки і суспільства в цілому, а також з дефіцитом послідовності і системності заходів, спрямованих на побудову інформаційного суспільства й удосконалення керування інформаційними ресурсами на державному рівні [73].
В Україні стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій не відповідають світовим тенденціям розвитку, національна інформаційна інфраструктура знаходиться на початковому рівні. Різні діючі інформаційні сфери не становлять загальної інформаційної системи. Створення технологічної бази інформаційного суспільства в Україні затяглося: рівень інформатизації українського суспільства в порівнянні з розвинутими країнами Заходу складає тільки 2-2,5%. Великою проблемою є забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів [74].
Відзначимо, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є одним із найважливіших факторів економічного зростання в інформаційному суспільстві. Тому характеристики динаміки цієї сфери виступають сьогодні як центральні індикатори конкурентноздатності і розвитку країни. Місце України у світі, відповідно до рейтингів конкурентноздатності, що підраховує міжнародна організація “Світовий економічний форум”, знаходиться у восьмій десятці: у 2002 р. за загальним індексом конкурентноздатності Україна була на 77 місці, за індексом технологій – 72, субіндексом розвитку інформаційно-телекомунікаційних технологій 67. Негативним фактором стало погіршення позиції України за загальним індексом з конкурентноздатності – у 2008 році Україна посідала 86 місце (у 2007 р. – 84 місце), за індексом ступеня розвитку мережі Інтернет відповідно 82(78) місце [70].
На фоні більш стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у світі, очевидно, що процеси відставання України в сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій тривають і зараз. Серед інших проблем формування інформаційного суспільства в Україні можна назвати: відсутність координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів; низьку ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, повільні темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у політичну і соціально-економічну сферу; повільна побудова національної інформаційної інфраструктури, відставання в галузі інформаційних технологій і розвитку засобів обчислювальної техніки, недостатній рівень подання органами державної влади місцевого самоврядування інформаційних послуг з використанням Інтернету; нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп’ютерних і телекомунікаційних засобів, формування “інформаційного розриву” між окремими регіонами, галузями економіки і різними верствами населення; низький рівень забезпеченості населення комп’ютерною технікою; недостатній рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі і недостатня присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів; відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж і аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових рахунків за товари і послуги і т. ін., низька інформаційно-правова культура суспільства в цілому; не вирішується в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на утворення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентноздатного програмного забезпечення; недостатній рівень комп’ютерної грамотності населення, впровадження нових методів навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; недостатня фінансова підтримка наукових досліджень в галузі інформатизації і дефіцит фахівців у сфері інформатизації і т. ін. [16].
Широкий список подібних проблем можна узагальнено сформулювати як проблему інтеграції всіх верств населення в інформаційне суспільство. При цьому істотними пробілами сучасної української державної політики формування інформаційного суспільства є те, що вона не враховує комплексності і системності ідей інформаціоналізму. Рішення перерахованих проблем інформатизації в цілому розглядається фактично як окремий процес, а не як складова демократичної сутності суспільного керування. Крім того, позначені проблеми ускладнюються низьким рівнем економіки України.
Однак, незважаючи на наявність ряду проблем, Україна має певні успіхи в побудові інформаційного суспільства. Аналіз стану і тенденції розвитку української інформаційної інфраструктури дозволяє говорити про те, що в Україні склався необхідний історичний і сучасний досвід для розвитку інформаційного суспільства. Серед передумов для переходу до інформаційного суспільства й інтеграції країни у світове інформаційне співтовариство можна назвати давні традиції і підходи до організації і керування інформаційною діяльністю – ще на початку 50-х років ХХ ст. в Україні був створений третій у світі комп’ютер (після США і Великобританії), сформована всесвітньо відома школа кібернетики й обчислювальної техніки під керівництвом академіків С.А. Лебедєва і В.М. Глушкова, покладений початок новим науковим напрямкам – дослідження штучного інтелекту, багатопроцесорних електронних обчислювальних машин, теорії самоорганізації, системний аналіз та ін., завдяки яким світова кібернетика піднялася на новий якісний рівень.
В українському суспільстві склалося досить повне уявлення про можливості і переваги, які надають комп’ютерні й інформаційні технології. Інформація стає суспільним ресурсом розвитку, масштаби її використання вже можуть зіставлятися з традиційними (енергія, сировина і т. ін.). У суспільній думці складається розуміння актуальності завдань переходу до інформаційного суспільства з політичної й економічної точок зору, збільшується частина фінансових потоків, що спрямовуються на розвиток інформаційної інфраструктури і задоволення інформаційних потреб суспільства [7].
Стійко розвиваються всі сектори інформаційного ринку. Можна говорити про те, що в Україні формується й успішно розвивається вітчизняний ринок телекомунікацій, засобів масової інформації, інформаційних технологій, продуктів і послуг.
За даними Української Асоціації Виробників Програмного забезпечення, в Україні існує більше 800 компаній (юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності), пов’язаних з розробкою, виробництвом і поширенням програмних продуктів і баз даних, а також пов’язаних зі створенням інфраструктурних умов для їхнього розвитку. Додатково до цієї кількості існує значна кількість тимчасових трудових колективів (від 2 до 80 чоловік) і окремих професіоналів, що надають послуги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку без реєстрації підприємницької діяльності.
Бізнес інформаційних технологій, виробництво комерційних консультативних послуг, послуги щодо створення і збереження інформаційних ресурсів, рекламної продукції, аудіо- і відеорозваг, засоби масової інформації є чи не найбільш прибутковими в українській економіці.
У цілому в країні, незважаючи на економічний спад, зростає парк ПК, прискореними темпами йде розвиток систем і засобів телекомунікації. Зростає кількість корпоративних інформаційних мереж і безупинно збільшується число абонентів Інтернету. За даними Spylog, на серпень 2001 року місячно-активна аудиторія українського сегмента Інтернету складала 1,9 млн. користувачів. При цьому, за різними оцінками, зростання українського сегмента Інтернету складає порядку 40% на рік при середньосвітових темпах порядку 25-30% [11].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
