97399 (685199), страница 3
Текст из файла (страница 3)
"Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Трумена" була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія припиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину від якої вимагали низку територій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпитися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреччині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик президента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.
Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університету. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попередження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поширення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення.
Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно- Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на
Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім Ір Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "друга Греція".
Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали.
Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім Ір Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру.
Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філіпінам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території
Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кампанії 1952 року. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягузливою.
У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політикою "відкидання", "звільнення" від комунізму. Її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. В інших регіонах США забезпечували свій вплив шляхом створення військово-політичних пактів та економічної допомоги. Після корейської війни у Вашингтоні дійшли висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози. Дії комуністичних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординованийнаступ світового комунізму і підтверджували теорію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму.
На рубежі 1950-1960-х роківу зв'язку з появою ракетної техніки ( у 1957 році СРСР вивів у космос перший штучний супутник землі), всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реали і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів; а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування "превентивної ядерної війни".
У цих світових умовах зовнішня політика 35-го президента США Дж.Кеннеді мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень радянсько-американських відносинах. У 1955 році СРСР випробував рекордну 50-мегатонну водневу бомбу, вибуховий гриб якої піднявся на 67 км вгору, а радіоактивна хмара фактьично накрила всю планету. Радянський Союз мав тоді вже і 1 ОО-мегатонну водневу бомбу. Цей факт був однією з причин підписання 1963 року Договору про заборону атомних иррообовувань у трьох середовищах.
Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосивнову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор - О.І.), щоб захистити їх - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року американський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.
У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраїлю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейтралітету у близькосхідному конфлікті, започатковану ще Д.Ейзенхауером.
Фатальною для Джонсона і взагалі для американців стала в'єтнамська війна. Ліндон Джонсон пояснював втручання США у в'єтнамську війну винятково моральними імперативами, а не національними інтересами, оскільки, запевняв він альтруїзм є основою всієї американської політики. Проте невдачі Штатів у В'єтнамі розладнали суспільний консенсус.
Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.
Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.
Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни (азіати воюють проти азіатів), тобто заміні американських збройних сил
південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і Надалі надавати військову таматеріальну допомогу Сайгонові; тїровадити зовнішню політику адекватну їхнім можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.
Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму ж року. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але, при цьому відновилося бомбардирування північнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.
У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню" прийшло "реалістичне стримування". Тодішній міністр оборони США пояснив: "Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність.
У відповідності з новою доктриною Р.Ніксон підняв на новий щабель відносини з СРСР ( було укладено за першу половину 1970-х років майже 200 американо-радянських угод і найголовніше у 1972 році підписано Договір про ПРО); було дано старт процесу арабо-ізраїльських переговорів. 1970-го року підписана чотиристороння угода по Західному Берліну.
Після відставки Р.Ніксона відбудеться реанімація ідеї про поширення американських цінностей у глобальному масштабі. Неоконсервативні політики, представником яких стане Р.Рейган, ввжали політику Ніксона щодо СРСР здачею позицій.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
