97338 (685193), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Перед країнами-членами ЄС, зокрема Францією як натхненницею прийняття цього документа, постала складна дилема: з одного боку, потрібно було забезпечити цілісність конституційного проекту реформування ЄС як результат складного і збалансованого компромісу, а з іншого - показати громадській думці, що новий договір є лише черговим переглядом установчих актів ЄС, а не інструментом затвердження завуальованої редакції ДЗКЄ.
Ухвалений у жовтні 2007 року Лісабонський договір досить успішно розв'язує поставлене завдання і зберігає майже всі інноваційні здобутки ДЗКЄ. Як передбачалося у ДЗКЄ, Євросоюз стає суб'єктом права, поглинаючи Європейську спільноту.
«Договір реформування» запроваджує в ЄС посади виборного Президента і Високого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями ( фактично МЗС ЄС). Метою цього є єдине представництво і єдність поглядів ЄС на зовнішній арені.
Водночас, згідно з процедурою прийняття рішень у сфері зовнішньої політики, кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. Польща, наприклад, цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС із Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.
Новацією є також нова система голосування за кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів ЄС: нормативний акт вважатиметься прийнятим, якщо за нього проголосують 55% членів ради (мінімально - 15 держав), в яких проживає не менше 65% населення Союзу. Нова система буде введена в дію 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику. Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки. Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.
Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її населенням у 46,46 млн. осіб, що становить майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу. Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями з колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважно Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. осіб (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС. Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись насправді одноосібно старими членами ЄС, передусім Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, незважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалося скористатись правом вето і перенести її практичну реалізацію на 2017 рік. Таким чином наш західний сусід матиме змогу ще тривалий час бути на рівних із п'ятіркою інших великих держав-членів Союзу і загалом продовжувати відігравати роль впливової держави-члена через впровадження механізму блокуючої меншості.
Третій новаційний фактор полягає у посиленні ролі національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС («зелені книги», «білі книги», законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їхнього детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.
Четвертий чинник, який є новим, стосується кількості депутатів Європейського Парламенту, яка зменшиться від 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту, та зменшення числа членів Єврокомісії, у якій зараз по одному комісару від кожної країни. Виконавчий орган ЄС складається нині з 27 комісарів, кожному з яких необхідно виділяти певну сферу відповідальності. Кількість депутатів визначатиметься за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. Україна є п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. осіб), Франції (59,9 млн. осіб), Великої Британії (59,33 млн. осіб) та Італії (57,48 млн. осіб).
Україна могла б отримати близько 65 місць у Європарламенті, тоді як зараз Польща має 51 місце, а європейські країни-лідери відповідно: 96-у Німеччини, 74-у Франції і по 73 у Великої Британії й Італії.
Лісабонський договір зміцнює організацію дипломатичної служби Євросоюзу зі злиттям теперішніх посад Високого представника зі спільної зовнішньої і безпекової політики і комісара з питань зовнішніх зносин.
Відповідно до нового договору створюється Європейська група, яка набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.
Внесено відповідні зміни у діяльність Європейського Суду: буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів. Одну з посад буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.
Пропонується також Хартія фундаментальних прав, яка буде чинною в усіх країнах-членах ЄС. Хартія визначає обов'язковість дотримання громадянських, економічних і соціальних прав людини. У руслі традиційної політики відступу від зобов'язань членства Велика Британія домоглася непоширення на неї положень Хартії фундаментальних прав та неучасті у поліцейській і судовій співпраці. Польща також «виторгувала» собі те, що Хартія фундаментальних правне буде для неї обов'язковою у повному обсязі. Загалом до Хартії додано спеціальний протокол про винятки для цих двох країн.
Пропонуються новації у контролі за імміграцією. У проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів». Великобританія та Ірландія домоглися права мати власну візову й імміграційну політику. З врахуванням цього, для ЄС у нинішній ситуації вигідніше мати Україну - сусіда, ніж Україну - члена.
На відміну від ДЗКЄ Лісабонський договір не містить у своїй назві самого поняття «конституція», не згадує про символи Союзу (прапор, гімн, єдину валюту), повертається до чинних нормативно-правових актів ЄС («регламенти» й «директиви» замість «закони» та «рамкові закони» ЄС), відмовляється назвати керівника дипломатичної служби Євросоюзу «міністром закордонних справ», усуває з основного тексту договору Хартію фундаментальних прав ЄС та положення щодо вищості права ЄС над національним правом (зі збереженням їхньої обов'язкової юридичної сили).
Лісабонський договір також уточнює розподіл повноважень між Союзом і державами-членами, визнаючи за Євросоюзом сфери виключної (правила конкуренції, монетарна політика, спільна торговельна політика, митний союз), спільної (переважна більшість галузей, приміром внутрішній ринок, сільське господарство, транспорт) і допоміжної компетенції.
У глобальнішій перспективі укладення Лісабонського договору знаменує собою завершення тривалого періоду становлення Євросоюзу, що розпочався з ухвалення Маастрихтського договору, з подальшим підписанням Амстердамського (1997 р). і Ніццького (2001 р.) договорів та невдалою спробою ратифікації Конституційного договору ЄС (2005 р.). Під час наступного етапу консолідації Євросоюз зможе зосередитися на вирівнюванні рівня соціально-економічного розвитку його держав-членів, реформі євробюджету та спільній сільськогосподарській політиці. Зосередження на соціально-економічних викликах євробудівництва буде можливе, однак, лише за умови успішної ратифікації Лісабонського договору всіма 27 державами-членами Євросоюзу.
Таким чином, інституційною реформою, спрямованою на забезпечення діяльності ЄС у розширеному вигляді, і новою процедурою прийняття рішень великі держави - старі члени ЄС - страхують себе від негативних наслідків подальшого розширення Європейського співтовариства. Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є тривалий переговорний процес із Туреччиною.
Французький президент Н.Саркозі підтвердив висловлену ще під час передвиборчої кампанії свою позицію, спрямовану проти повноправного членства Туреччини в ЄС, що повинно було полегшити ратифікацію новго договору у самій Франції (70% французьких виборців негативно ставляться до членства Туреччини в ЄС).
Очевидно, що «турецьке питання» стоїть окремо у комплексі проблем розширення Євросоюзу, і позиція французького президента у цьому контексті характеризується особливою жорсткістю. Незважаючи на те, що переговори Туреччиною розпочалися ще восени 2005 року, Франція всіляко заважає їхньому проведенню і гальмує весь процес. Н.Саркозі заявляє, що мова може йти лише про надання їй статусу асоційованого члена і тільки після того, як в ЄС буде досягнуто консенсусу з питань реформування. Щоправда, Франція усвідомлює, що відмова від прийняття нових членів може позбавити ЄС можливості здійснювати «м'який» вплив на сусідні держави. Саме цим пояснюється дещо інша тональність у висловлюваннях Н.Саркозі щодо Туреччини, наприклад, його слова, що турець4ка демократія досягла «високого рівня зрілості».
Франція більш прихильна до можливого вступу до Євросоюзу балканських країн, у першу чергу Хорватії. На момент приходу до влади Н.Саркозі переговори з нею розпочалися, і наприкінці літа 2007 року з деяких питань успішно завершилися. На думку французьких політологів, надання асоційованого членства в ЄС Сербії повинно сприяти розв'язанню «косовського питання», впливаючи на сербську позицію. Щодо Косово Франція солідарна з США і Великобританією у підтримці плану Ахтісаарі. Його реалізація , зокрема, дозволить вивести звідти американські війська, замінивши їх на сили ЄС, у чому Франція особливо зацікавлена.
Реакція офіційного Парижа на можливе прийняття в ЄС України, Грузії, Молдови доволі стримана. Франція поділяє обережний підхід Євросоюзу, який ґрунтується на використанні «м'якої сили»: з одного боку, цим країнам дали зрозуміти, що у найближчій перспективі вони не можуть розраховувати на повноправне членство, а з іншої - такий варіант розвитку подій у віддаленій перспективі не виключається. Очікується, що конкретна точка зору з цього питання буде вироблена Комітетом мудреців, який має визначити перспективи розвитку Євросоюзудо 2020-2030 років.
Французьке керівництво високо оцінило прийнятий у Лісабоні документ. Було заявлено, що його подальше просування буде метою французького головування в ЄС у другій половині 2008 року. Окрім цього, у розвиток прийнятих рішень на грудневому саміті 2007 року було прийнято рішення Н.Саркозі про створення Комітету мудреців ЄС з 12 авторитетних європейських політиків, теоретиків і практиків європейської інтеграції на чолі з колишнім прем'єр-міністром Іспанії Ф.Гонсалесом. Завдання Комітету полягали в оновленні концепції євроінтеграції і підготовка фундаментальної доповіді на тему «Європа у 2020-2030 роках». Питання інституційної реформи, фінансування, реформування єдиної сільськогосподарської політики і т.п. залишалися поза компетенцією його роботи. Висновки Комітету мудреців повинні були представлені до виборів в Європарламент у червні 2009 року, що дозволить його новому складу і Єврокомісії за потреби доповнити «Договір про реформу» і оновити політику Євросоюзу.
Станом на червень 2008 року 18 держав-членів ЄС схвалили у своїх парламентах Лісабонську угоду. Окрему процедуру схвалення цієї угоди запропонувала Ірландія, оскільки у 1987 році Верховний суд цієї країни постановив, що всі зміни базових угод про членство Ірландії в ЄС потребують змін у Конституції країни, а для цього кожного разу потрібно проводити референдум. 13 червня 2008 року в Ірландії відбувся референдум стосовно Лісабонської угоди, на якому 53% ірландців проголосували проти нового основного закону ЄС. Значну роль у настроях ірландців відіграла позиція праворадикальної партії «Шинн фейн», її очільник Джеррі Адамс заявив, що «голосування «проти» дасть ірландському уряду міцний мандат для переговорів про більш вигідні умови в ЄС для Ірландії». Прем'єр-міністр Браян Коен спростував таке твердження, але ірландці більше повірили заяві Адамса. «Ні» ірландців є шоком для Брюсселя, оскільки пішли прахом роки праці, домовленостей і компромісів. Перед Євросоюзом відкрилася прірва кризи. Імовірно, що термін вступу в дію Угоди буде перенесено з 1 січня 2009 року на пізніше і спробують провести в Ірландії ще один референдум. Тим більше, що в ірландців уже є прецедент повторного голосування: 2001 року вони відхилили угоду про вступ до ЄС країн Центрально-Східної Європи, але після відповідної пропагандистської обробки на повторному референдумі сказали «так».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
