95818 (685088), страница 2
Текст из файла (страница 2)
1973р. – вступ до Європейського співтовариства Великобританії, Данії та Ірландії;
1981р. – вступ Греції;
1986р. – вступ Іспанії та Португалії;
1995р. – приєднання до Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції;
2004р. – вступ Кіпра, Латвії, Литви, Естонії, Мальти, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини та Словенії;
2007р. – вступ Румунії.
У зв’язку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС.
Принципово важливим вважаємо підкреслити, що розширення ЄС викликало докорінні, якісні зміни геополітичної ситуації на континенті, яка по суті, знайшла відображення у розширенні на схід інтересів і простору Євросоюзу, з виокремленням чітких контурів Центральної Європи та Східної Європи – і як наслідок, зміни характеру нового східного кордону ЄС, формування нового українсько-єесівського кордону.
Формування протягом 2003-2004 рр. нового міжнародного кордону у триєдиній площині (Євросоюз – держави Центральної Європи - Україна) де-факто між міжнародною організацією Європейським Союзом та суб’єктом міжнародних відносин Україною ставить на порядок денний такі проблемні питання: зміну характеру східних кордонів держав Центральної та Східної Європи, наявність низки проблемних питань нових східних кордонів Євросоюзу, насамперед, в контексті їх захисту та режиму їх перетину[4,с 151-152].
В процесі аналізу зміни геополітичної ситуації зокрема в регіоні ЦЄ, ключова роль належить новому кордону, особливо в контексті його делімітації та демаркації.
Особлива увага приділяється питанням кордонів і ще більше прикордонним територіям і прикордонним регіонам, особливо в межах Європейського Союзу. Цей інтерес обумовлений і цілком прагматично аргументований поступовим послабленням політичних демаркаційних ліній та зникненням економічних бар’єрів всередині Євросоюзу.
Кордони окреслюють територіальну цілісність певних держав та міжнародної інституції, водночас є як лінією дотикання суверенних держав, так і лінією їх відокремлення.
По суті, будь-який кордон є “штучним”, тобто відображає співвідношення конкретних сил в конкретний час, і протягом історії кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонів, історичних кордонів, іноді етнічних кордонів, а здебільше внаслідок завершення війн – як встановлення меж дії, сфери впливу переможців. Не буває одвічних кордонів, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історії. І можливо сучасний новий кордон між ЄС та Україною не стане одвічною східної периферією ЄС. Більше того, згідно внутрішній логіці розвитку новий кордон має еволюціонувати протягом століття. Позаяк це залежатиме не тільки від внутрішнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ століття, а також і від його новітніх сусідів по усьому периметру нового кордону, отже і від внутрішнього розвитку України[8, с. 47].
Процес трансформації кордону ЄС – як підготовчий – вже розпочався у 2002 році, що визначилось у практичному вирішенні питань прикордонного менеджменту, у розбудові та впорядкуванні “нових” східних кордонів ЄС згідно європейських стандартів на кордонах України включно. Внаслідок зміни сутності кордонів ЄС, паралельно відбувається і зміна характеру східних кордонів як ЄС, так і держав Центральної Європи (як повноправних членів ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогодні відбувається і зміна характеру прикордонного менеджменту між Україною та сусідами “першого порядку” – Польщею, Угорщиною, Словаччиною.
Вкрай важливим наслідком формування нового східного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точніше керування ситуацією з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територіальних претензій одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонів, а на проблемі захисту нового кордону.
Аналізуючи причинно-наслідкові зв’язки формування нової політико-географічної ситуації в регіоні Центральної Європи та Східної Європи зокрема в контексті зміни геополітичної ролі нових кордонів на континенті, на нашу думку, не слід абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контексті формування так званих “остаточних” кордонів Євросоюзу, чи то зміни ролі та функцій кордонів в Європі не слід вбачати лише в останніх подіях новітнього розширення ЄС. Історично і концептуально події “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навіть сучасної інтеграції до Європи - взагалі часовий лаг цих процесів можна визначити з ХІХ-ХХ століть [18, с.318-319].
1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна – Європейський Союз
Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.
Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафіксоване в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р. На міжнародному рівні це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариства ми та їх державами-членами.
Зазначена Угода заклала правову основу для розвитку двосторонніх відносин України з ЄС. У політичному аспекті УПС зафіксувала підтримку з боку ЄС суверенітету і територіальної цілісності (!) України та української позиції щодо кримського питання, наміри сприяти вирішенню проблем членства України у багатосторонніх європейських організаціях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та ін.), а також створення механізмів зустрічей і консультацій на всіх рівнях для ухвалення конкретних рішень з питань співробітництва. Інституційними органами реалізації Угоди визначені Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комітет з питань співробітництва.
Підписанню УПС передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України. Слід зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Східної Європи, для якої вироблено Стратегію відносин. Процес реалізації цієї Стратегії було започатковано уже після підписання УПС шляхом прийняття Радою Міністрів ЄС Спеціальної резолюції (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.).
Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської Ради у Страсбурзі Президент України Л.Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.
Підбиваючи підсумки переговорного процесу між Україною та ЄС протягом 1994-1996 років, слід зазначити, що активна спрямованість нашої держави на інтеграцію до Євросоюзу наштовхнулася на досить обережну відповідь ЄС, головним змістом якої стала формальна підтримка зазначеного курсу. Таку ситуацію не варто вважати значним прогресом, оскільки це була певною мірою вимушена реакція Заходу з метою позначити для України можливість руху до Європи.
Ще до ратифікації УПС було підписано наступні документи: Угоду про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.).
Зазначені угоди практично окреслюють коло інтересів ЄС у сфері економічного співробіт ництва з Україною.
Початком більш активного етапу співробітництва України з ЄС слід вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинності. Наступним кроком у напрямку інтенсифікації співробітництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС", що визначив основні напрями національної стратегії європейської інтеграції.
На Гельсінкському саміті, який відбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України, яка зберігала свою дію упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документі ЄС зафіксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобов'язання продовжити співпрацю з нашою країною на міжнародному, регіональному і місцевому рівнях з метою сприяння успішному проведенню політичних та економічних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом.
На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є программа «Східне партнерство». Головна мета "Східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів.
Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила Комунікацію «Східне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договірно-правової бази відносинЄС зі східними сусідами через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами-партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.
Серед ініціатив-флагманів «Східного партнерства»: розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії у контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.
19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу «Східне партнерство».
07 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України Віктором Ющенком взяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".
До складу офіційної делегації України увійшли Представник України при ЄС А.Веселовський, Заступник Глави Секретаріату Президента України А.Гончарук, керівник Офісу Президента України Р.Демченко, Посол України в Чеській Республіці І.Кулеба Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Хандогій.
Президент України В.Ющенко високо оцінив започаткування “Східного партнерства”, приділивши основну увагу потенціалу нової ініціативи у контексті посилення інтеграційних тенденцій в сфері енергетики.
Він також наголосив на таких пріоритетних для України аспектах “Східного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми інституційної розбудови, реалізація проектів у сфері регіонального розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу, а також впровадження інтегрованої системи управління кордонами України згідно зі стандартами ЄС.
За підсумками саміту було прийнято Спільну заяву.
Під час перебування в Празі Президент України В.Ющенко також провів зустрічі з Президентом Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Комісаром ЄС з питань зовнішнх зносин і політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер, Прем’єр-міністром Нідерландів Я.П.Бакененде, Прем’єр-міністром Швеції О.Райнлфельдом, Міністром закордонних справ Великої Британії Д.Мілібендом, іншими учасниками саміту.
У роботі Саміту взяли участь Президент Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солана, глави держав, урядів та міністри закордонних справ країн – членів ЄС. Запрошені на саміт країни – партнери були представлені президентами Азербайджану, Вірменії, Грузії та України. Делегації Білорусі і Молдови очолювали віце-прем’єр-міністри.
У той же час експертне середовище в Україні і за її межами вже активно обговорює можливі конфігурації співробітництва в рамках проекту. Зокрема , перспективи "Східного партнерства" обговорили у Варшаві політики, експерти і вчені, що прийняли участь у роботі конференції "Україна як партнер східної політики Польщі і Німеччини". Велика частина з них вважає, що така ініціатива має шанси стати ефективним інструментом європейської інтеграції України. Хоча європейську і євроатлантичну інтеграцію України і визначили основними напрямками міжнародної активності України, її швидке просування значною мірою залежить від західних сусідів. Польські і німецькі експерти були одностайні в тім, що східна політика Німеччини і Польщі, та й інших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської політики.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
