3064 (684875), страница 18

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 18)

Як відомо, ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики – кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них – кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові – індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і про-рахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Ризик, що спричиняється зовнішніми факторами, призводить до ко-варіації прибутків у позичковому портфелі. Якщо додатково наданий кредит, включений до портфеля, тісно корелює з наданими раніше позичками, портфельний ризик кредитора зростає. Оцінити ступінь концентрації кредитного портфеля на тому чи іншому сегменті (або ступінь його диверсифікації за всіма сегментами) можна лише за допомогою комплексного підходу до всього кредитного портфеля в цілому. Тобто портфельний ризик характеризує ступінь диверсифікації портфеля і може слугувати опосередкованим критерієм досконалості його структури.

Основні чинники сукупного кредитного ризику банківського портфеля позичок відображено на схемі.

Індивідуальний кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи факторів, притаманних клієнтові, передусім належать кредитоспроможність позичальника та характер кредитної угоди.

Серед чинників, притаманних банкові, – рівень організації кредитного процесу (тобто досконалість інструктивних і методологічних документів, які регулюють кредитні операції банку), наявність чіткої процедури розгляду і прийняття рішення про надання позички, особливості ведення кредитної документації, створення ефективної системи контролю та кредитного моніторингу, рівень професіоналізму персоналу тощо.

Портфельний кредитний ризик також обумовлюється зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Серед зовнішніх факторів – загальна економічна нестабільність, недосконалість законодавчої бази, яка постійно змінюється, негативні явища перехідного періоду, зокрема дефіцит досвідчених (із точки зору ведення бізнесу) клієнтів-позичаль-ників. За даними Світового банку, зовнішні (відносно банку) чинники спричиняють 33% втрат за позичками.

До головних внутрішніх чинників кредитного портфельного ризику належать: якісний рівень кредитної політики банку, стандарти формування портфеля позичок, кредитний моніторинг і контроль за його якістю, рівень професійної майстерності банківського персоналу тощо.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за групами (рис 3.1.):

Рис. 2.3. Групи класифікації кредитного ризику

• І – стандартні позички;

• II – кредити під контролем;

• III – субстандартні позички;

• IV – сумнівні;

• V – безнадійні.

Співвідношення груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Постановка проблеми. Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.

Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.

Хоча термін «ризик» вживається доволі часто, це поняття багатогранне і визначається по-різному. Існує також багато різноманітних класифікацій банківських ризиків і підходів до управління ними.

Цілі етапі. Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву «управління активами і пасивами». Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

• ризики, що піддаються кількіснійоцінці;

• ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики, які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги, та зовнішні ризики.

Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиків належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.

Охарактеризуємо основні види банківських ризиків.

Фінансові ризики: Кредитний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [2]:

• кредитний ризик щодо кредитної угоди – ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

• портфельний кредитний ризик – середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (кри-теріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших – ні.

Серед статистичних методів оцінки кредитного ризику варто виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найвідоміші з таких моделей – Z‑модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера. Останніми роками набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику: структурні моделі (structural models), засновані на дослідженнях Р. Мертона, та моделі скорочених форм (redused form models).

Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик комерційного банку можна розрахувати за формулою:

(1)

де l – сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем;

– поправковий коефіцієнт (кван-тиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості се-редньоквадратичних відхилень;

Q_i(j) – стандартне відхилення можливих втрат за i‑ою (j – ою) кредитною угодою;

p – коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту i‑го та j‑го позичальника.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, – право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) – це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Характеристики

Список файлов ВКР