1891 (684708), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

В подальшому у зв’язку з трансформацією римського права інститут забезпечення виконання зобов’язань поширився в багатьох європейських країнах. З середини ХІХ ст. Він стає об’єктом дослідження російських, а згодом і радянських цивілістів.

В російському дореволюційному законодавстві і цивільно-правовій доктрині також виділялися відповідні способи забезпечення виконання зобов’язань. Визначаючи поняття “забезпечення зобов’язань”, радянські цивілісти наголошували на ролі, значенні і функціях, які вони відіграють у цивільному праві. Так, на приклад, К. Анненков відзначав: “Під забезпеченням слід розуміти засоби або способи, спрямовані на зміцнення зобов’язань, тобто на надання їм більшої вірності щодо отримання за ними задоволення кредитором”. Важливі положення про поняття забезпечення виконання зобов’язань сформульовані Д. І. Мейером. Способами забезпечення договорів він вважав вироблені юридичною практикою штучні прийоми для надання зобов’язальному праву як праву тільки на дії іншої особи, тієї твердості, якої йому бракує внаслідок його природи.

Г. Ф. Шерешеневич перш ніж перейти до розгляду окремих способів забезпечення зобов’язань вказував, що зобов’язання дає право вимагати, але не примушувати до виконання дії, обіцяної боржником. У юридичній літературі радянського періоду була розроблена концепція, суть якої полягає в такому:

1. соціалістичні зобов’язальні відносини в переважній більшості здійснюються добровільно;

2. у разі несправності боржника закон передбачає засоби спонукання (примушування) до виконання, до яких належать: примусове виконання зобов’язання, а також позов про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання;

3. ці заходи спонукання є засобами загального характеру;

4. оскільки засоби загального характеру не у всіх випадках належним чином забезпечують інтереси кредитора, застосовуються додаткові забезпечувальні способи, які мають спеціальний характер.

До таких загально забезпечувальних засобів В. С. Константинова відносила комплекс різних правових норм цивільного права, які найбільш повно і точно відображають у законі економічне підґрунтя правовідносин, встановлюють принципи виконання зобов’язань сам договір, що деталізує зміст правовідносин, цивільну відповідальність, яка виступає матеріальним стимулом до належного виконання зобов’язань, оскільки має майновий характер, неприпустимість односторонньої відмови від зобов’язання чи зміни його умов і встановлений законодавчо обов’язок виконати зобов’язання в натурі. До додаткових забезпечувальних способів віднесені засоби, що спонукають боржника належним чином виконати головне зобов’язання шляхом сплати визначеної грошової суми або звернення стягнення на попередньо обумовлене майно боржника чи майно третіх осіб.

За такого підходу система способів забезпечення зобов’язання являє собою підсистему (компонент) системи забезпечувальних заходів. Отже, можна зробити висновок, що способи забезпечення зобов’язань – це спеціальні заходи майнового характеру, які спонукають сторони до належного виконання зобов’язань і застосовуються лише до зобов’язань, для яких вони прямо передбачені в законі або встановлені угодою сторін.

Способи забезпечення - це передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, які стимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій, задоволення вимог кредиторів.

В ст. 546 Цивільного кодексу України наведені види забезпечення виконання зобов’язань, до яких відноситься: неустойка, поручительство, гарантія, застава, завдаток.

Законом, так і договором можуть передбачатися й інші, крім встановлених ст. 546 Цивільного Кодексу України.

Забезпечення зобов’язань будь-яким із способів створює зобов’язальні правовідносини між кредитором та боржником. Незважаючи на те, що кожен із способів характеризується певними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов’язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов’язань. До таких ознак належать:

1. Спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення виконання зобов’язань. Основною метою їх є надання кредиторові певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.

2. Специфіка забезпечувального зобов’язання полягає в додатковому (акцесорному) характері відносно основного зобов’язання. Ця особливість виявляється у багатьох моментах, які частково відображені в загальних положеннях Цивільного Кодексу України щодо забезпечення виконання зобов’язань. По-перше, недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочинну щодо його забезпечення. По-друге, забезпечувальне зобов’язання слідує долі основного зобов’язання при переході прав кредитора до іншої особи, зокрема, при уступці вимоги з основного зобов’язання. По-третє, припинення основного зобов’язання, як правило, тягне за собою припинення і забезпечувального. Винятком є лише те, що гарантійне зобов’язання не залежить від основного

3. За загальним правилом, підставою для встановлення та способу забезпечення виконання зобов’язань є угода сторін про таке забезпечення. І тільки щодо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпосередньо законом.

4. Виходячи із змісту ст. 547 Цивільного Кодексу України, спільною для всіх забезпечувальних зобов’язань ознакою є форма правочинну щодо забезпечення виконання зобов’язань, який вчиняється у письмовій формі. Недодержання цієї вимоги спричиняє його недійсність.

Як уже мовилося, інститут забезпечення виконання зобов’язань за своєю природою якраз і призначений для зниження рівня банківських ризиків. Розвиток цього інституту залежить від надійних гарантій у виборі способу забезпечення, які до мінімуму зменшують банківські кредитні ризики, що їх зазнають практично всі банки, вступаючи у кредитні правовідносини. Банкам вельми важливо отримати надійні гарантії своєчасного повернення кредитних коштів, а також застрахуватися від фінансових втрат, які можуть виникнути в результаті невиконання або неналежного виконання зобов’язань унаслідок тимчасової або повної неплатоспроможності, а також з інших об’єктивних чи суб’єктивних причин.

Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих позик є серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції суттєво знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Пропоную найбільш поширені, традиційні та більш менш законодавчо відрегульовані способи забезпечення кредиту:

Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми забезпечення виконання зобов’язань за кредитами: застава рухомого і нерухомого майна (іпотека); гарантії і поручительства третіх осіб; неустойка. Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.

2.1. Неустойка

Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Визначення поняття неустойки наводиться в ч. 1 ст. 549 Цивільного Кодексу України. В подальшому ця стаття визначає два різновиди неустойки – штраф та пеню. Чіткого розмежування понять неустойки та її різновидів немає ні в науці, ні в законодавстві. Зміст поняття неустойки, передбачає можливість сплатити її грошима або шляхом передання майна. Доцільно передбачити в договорах вартість майна, що підлягає переданню в порядку сплати неустойки, або порядок визначення його вартості. Але відсутність таких відомостей в договорі не є підставою для визначення умови договору щодо неустойки чи окремого правочину щодо неустойки недійсними. У зв’язку з введенням Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” слід враховувати наступне. Неустойка у вигляді обов’язку боржника передати індивідуально визначене рухоме майно може встановлюватись на розсуд сторін без обтяження або з обтяженням цього майна відповідно до Закону України” Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. У випадку, коли предметом неустойки є майно, яке визначене родовими ознаками та яке не описане з таким ступенем детальності, що дозволяє ідентифікувати це майно, до відносин сторін названий Закон не застосовується. Неустойка передбачає передання грошової суми чи іншого майна. Суть неустойки у вигляді обов’язку передати майно полягає в переданні права власності на це майно. Тому під категорію неустойки підпадають і ті правові конструкції, які передбачають право кредитора залишити у себе (не повернути боржникові) раніше передані останнім кредиторові грошову суму або інше майно. Неустойку як юридичне та економічне явище не слід змішувати із суміжними явищами. Таке змішування веде до неправильного визначення підстави сплати неустойки та внесення інших платежів. Неустойку слід відрізняти від підвищених процентів, що сплачуються позичальником на користь комерційного банку відповідно до договору у випадках прострочення повернення кредиту. Критерієм для розмежування неустойки від інших платежів є текст закону чи договору, що не суперечить законодавству. Якщо закон називає відповідну правову конструкцію неустойкою (штрафом, пенею), до неї застосовуються положення законодавства про неустойку. Цивільний кодекс 2003 року залишає недостатньо визначеною правову природу неустойки. Впевнено можна стверджувати тільки одне: зроблено деякі кроки, які більше, ніж Цивільний кодекс 1963 року, віддаляють неустойку від відповідальності.

2.2. Гарантія

В статях 560-569 Цивільного кодексу України вперше у вітчизняному законодавстві сформульовані розгорнені положення про гарантію.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У слово “гарантія” в Цивільному кодексі вкладається різний зміст. Гарантія, зокрема, може розумітися як одностороннє зобов’язання, в силу якого гарант зобов’язується перед кредитором третьої особи (бенефіціаром) сплатити на його вимогу грошову суму. Відносини між гарантом і принципалом (боржником в основному зобов’язанні), в силу яких гарант приймає на себе зобов’язання надати гарантії, виходять за межі гарантії (гарантійного зобов’язання) та можуть ґрунтуватися на договорі про надання платної послуги, договорі про надання безвідплатної послуги, на інших відносинах, хоча б вони належно юридично не були оформлені. Мотиви, якими керувався гарант при видачі гарантії, його правовідносини з принципалом, за загальним правилом, на дійсність гарантії не впливають. Гарантія може розумітися і як правочин. Гарантія – це односторонній правочин. Разом з тим оформлення гарантії договором між гарантом і бенефіціаром не може тягти недійсності гарантії, якщо із змісту договору випливають всі умови, істотні для гарантії. Свого часу давалась рекомендація для більшої надійності забезпечення кредиту укладати трьохсторонню угоду між кредитором (банком), гарантом і позичальником, яка також не суперечить положенням Цивільного кодексу України. В зразку банківської гарантії, що затверджений Національним банком стосовно кредитних договорів з його участю, рекомендується посилатися на договір про видачу гарантії.

Іноді і гарантія Кабінету Міністрів здійснюється не у вигляді односторонньої угоди, а шляхом участі в укладанні договору між сторонами забезпечуваного гарантією зобов’язання. Та, відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про надання гарантій Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів щодо забезпечення погашення кредитів, що залучаються для фінансування закупівлі Українською аграрною біржею зернозбиральних комбайнів і тракторів”, передбачалось укладання чотирьохстороннього кредитного договору між Державним експортно-імпортним банком України, Кабінетом Міністрів України як гарантом, американським банком-кредитором і Експортно-імпортним банком США для фінансування закупівлі сільськогосподарської техніки в США.

Гарантія як односторонній правочин може бути визнана недійсною відповідно до загальних правил, передбачених Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України гарантом можуть виступати лише організації (юридичні особи). Як принципал у відносинах з приводу гарантії можуть бути не тільки юридичні, а і фізичні особи.

В силу ст. 2 Закону “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні строки гарантії визначаються не тільки ст. 561 Цивільного кодексу України, а і Уніфікованими правилами. Відповідно до ч. 1 ст. 561 гарантія є чинною від дня видачі протягом строку, на який вона видана. В зразку банківської гарантії Національний банк України рекомендує зазначити на те, що вона набирає чинності з асу перерахування бенефіціаром коштів згідно з кредитним договором. Ця суперечність між ст. 561 Цивільного кодексу України і згаданим зразком практичного значення не має, але відображає відсутність достатньої визначеності в законодавстві. Цивільний кодекс не встановлює будь-яких строків чинності гарантії на випадок, коли вона не встановлена в самій гарантії.

Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання )його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. Дане положення слід тлумачити з урахуванням права гаранта встановлювати умови гарантії. Ст. 3 Уніфікованих правил встановлює, що гарант несе відповідальність перед бенефіціаром (кредитором) тільки відповідно до умов гарантії та законодавства. Це положення не суперечить Цивільному кодексу України. Стосовно гарантії, що видається в забезпечення вимог Національного банку до банку-позичальника за кредитним зобов’язанням, Національний банк України рекомендує зазначати в гарантії на кредитний договір, в забезпечення зобов’язань позичальника (принципала) за яким видана гарантія. Але таке зазначення є можливим, якщо до видачі гарантії сторони уклали кредитний договір з умовою про перерахування Національним банком суму кредиту після надання гарантії.

2.3. Порука

В силу поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання зобов’язання цією особою в цілому або в частині. В Уніфікованих правилах про договірні гарантії не проводиться розмежування між порукою та гарантією. У ці частині названі Уніфіковані правила, яки одержали статус акта законодавства України відповідно до ст. 2 Закону “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, суперечить Цивільному кодексу, а тому не можуть застосовуватися, у тому числі й у відносинах, що регламентуються міжнародним приватним правом, до яких застосовується законодавство України. Оскільки правовідносини з приводу поруки між поручителем і кредитором іншої особи є різновидом зобов’язань, на них поширюються всі норми про зобов’язання, за винятком тих, які суперечать спеціальним нормам. Зобов’язання щодо поруки належать до категорії додаткових. Вони покликані забезпечити належне виконання боржником основного зобов’язання. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Втрата забезпечуваним порукою зобов’язанням (вимогою) ознаки дійсності або визнання недійсним зобов’язання (вимоги, правочину, на якому ґрунтується зобов’язання), яке забезпечено порукою означає, що вимога кредитора до поручителя не може бути задоволена. Слід, враховувати, що при пропуску строку позовної давності за основною вимогою, забезпеченою порукою, ця вимога не втрачає ознаки дійсності, а питання про захист права, що випливає із забезпеченого порукою зобов’язання, і про можливість пред’явлення вимоги до поручителя вирішується в залежності від того, чи буде поновлено строк позовної давності за основною вимогою. Якщо клопотання про поновлення строку позовної давності буде задоволено, вимога, що випливає з основного зобов’язання, підлягає задоволенню. Вона може бути пред’явлено до поручителя, якщо не минув строк (ч.4 ст. 559 Цивільного кодексу України). Порукою може забезпечуватися будь-яка цивільно-правова вимога. Підставою зобов’язання поруки є договір, який укладають кредитор у забезпечуваному порукою зобов’язанні та поручитель. Такий висновок щодо складу учасників договору поруки випливає з визначення договору поруки, яке зазначено в ч.1 ст. 553 Цивільного кодексу України. Боржник у забезпечувальному порукою зобов’язані учасником договору не є, він не набуває в його рамках будь-яких прав і обов’язків, а тому договір поруки не підписує. Проте давались рекомендації для більшої надійності укладати трьохсторонні договори поруки (Додаток А) за участю банку (кредитора), поручителя і позичальника (боржника). Слід також звернути увагу на ту обставину, що в практиці зустрічалися випадки укладання договорів поруки між боржником у забезпечуваному порукою зобов’язанні та поручителем. Такі двосторонні договори відповідно до чинного законодавства не відповідають правові конструкції поруки.

Характеристики

Список файлов ВКР