91649 (680102), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Таким чином, у хворих дослідної групи було виявлена недостатність клітинної ланки природженого імунітету, що вважається причиною зниження опірності організму до вірусних інфекцій (Хаїтов Р.М., 2000; Сепіашвілі Р.І., 2005). На нашу думку, саме порушення клітинного імунітету призводили до зменшення контролю за репродукцією вірусів родини герпесу і обумовлювали високу питому вагу клінічно маніфестних форм герпетичних інфекцій у хворих на тяжку мігрень.

Середній рівень фагоцитарного індексу нейтрофілів у хворих дослідної групи був вірогідно нижчим (Х ± m = 60,4 ± 1,7 %), ніж у здорових жінок (Х ± m = 74,1 ± 1,3 %) (р 0,05). При цьому у 30 % хворих на тяжку мігрень без аури спостерігалося стійке зменшення цього показника більше, ніж на 20% від нижньої межі норми, а ще у 39 % пацієнток фагоцитарний індекс перебував на нижній межі норми (60 %), незважаючи на активний інфекційний процес. Важливо відмітити, що в дослідній групі не було виявлено жодної хворої з підвищеним рівнем фагоцитарного індексу нейтрофілів. Як відомо, імунітет реагує на розвиток інфекційного процесу підвищенням фагоцитарної активності, а зниження фагоцитозу є несприятливою прогностичною ознакою, що свідчить про схильність до хронізації інфекції і малу ймовірність повного видужання (Лебедєв К.О, 2003; Казмірчук В.Є., 2004). На нашу думку, недостатність фагоцитарної активності нейтрофілів у хворих на тяжку мігрень без аури також сприяла зниженню опірності організму до герпетичних інфекцій, оскільки фагоцити беруть участь у знищенні інфікованих вірусом клітин і знешкоджують позаклітинні форми вірусів, здійснюючи елімінацію імунних комплексів (Хаїтов Р.М., 2000; Сепіашвілі Р.І., 2005).

Середні рівні СD3⁺, CD3⁺CD4⁺ лімфоцитів у хворих на тяжку мігрень були вищими, ніж здорових жінок, однак вірогідна різниця відзначалася тільки щодо відносного середнього рівня СD3⁺ клітин (р < 0,05). Виявлено вірогідне зниження середнього рівня імунорегуляторного індексу у хворих дослідної групи у порівнянні зі здоровими жінками (р < 0,05), що було обумовлено вірогідно більш високим середнім вмістом CD3⁺CD8⁺ лімфоцитів у хворих на мігрень без аури (р < 0,05). Водночас, середній рівень CD19⁺ лімфоцитів у хворих дослідної групи був нижчим за такий у пацієнток контрольної (р > 0,05), що можна пояснити активною трансформацією В-лімфоцитів у плазматичні клітини в умовах активної герпетичної інфекції. Це підтверджувалося виявленим зворотним кореляційним зв’язком між рівнем CD19⁺ лімфоцитів і сироватковим вмістом IgG (r = – 0,508), а також – частим виявленням плазматичних клітин у лейкограмі хворих на тяжку мігрень без аури.

Таблиця 2

Середні рівні лімфоцитів різних субпопуляцій (Х ± m) у хворих дослідної (n = 60) і контрольних груп 1 (n = 20) і 2 (n = 20)

Примітка. * – вірогідна різниця у порівнянні з контрольною групою 1 (р < 0,05)

** – вірогідна різниця у порівнянні з контрольною групою 1 (р < 0,001)

Середні сироваткові рівні імуноглобулінів (IgM, IgG, IgA) у хворих дослідної групи були нормальними і вірогідно не відрізнялися від таких у контрольних (p > 0,05). Однак при структурному аналізі вибірки було встановлено, що лише у 22 % хворих на тяжку мігрень без аури одночасно мали місце нормальні рівні антитіл трьох класів, хоча у здорових жінок така ситуація зустрічалася вірогідно частіше (75 %). У більшості хворих на тяжку мігрень (78 %) відзначалися різноспрямовані відхилення у рівнях імуноглобулінів одного (49 %), двох (19 %) або трьох (10 %) класів, що дозволяло говорити про наявність у них дисімуноглобулінемії.

Середній вміст фактору некрозу пухлини альфа в сироватці крові хворих на мігрень без аури був дуже високим (Х ± m = 885,3 ± 281,7 пг/мл) – в 8 разів перевищував верхню межу норми (100 пг/мл) і був вірогідно вищим, ніж у здорових жінок (Х ± m = 47,4 ± 13,2 пг/мл) (р 50 пг/мл), що було розцінено як лабораторна ознака активного місцевого запального процесу.

Середній рівень sIgA в слині у хворих дослідної групи був високим – Х ± m = 357,4 ± 3,9 мкг/мл (N = 57 – 260 мкг/мл) і вірогідно вищим, ніж у здорових жінок (Х ± m = 227 ± 8,6 мкг/мл). При структурному аналізі вибірки було встановлено, що високі рівні sIgA у слині, які перевищували верхню межу норми принаймні на 20%, спостерігалися у 65% хворих на мігрень без аури. На нашу думку, отримані дані свідчили про активацію гуморальної ланки місцевого природженого імунітету верхніх дихальних шляхів у хворих на мігрень без аури.

За результатами дослідження сироваткового кортизолу о 10⁰⁰ годині у 70,3 % хворих на мігрень без аури відзначалися суттєві відхилення у вмісті даного гормону, які полягали у його низьких (Х ± m = 108,7 ± 7,9 нмоль/л; 48,1%) або надмірно високих (Х ± m = 845,7 ± 29,9 нмоль/л; 22,2% хворих) рівнях. Лише у невеликої частки хворих (29,7 %) рівень кортизолу перебував у межах нормальних величин. Це дозволяло нам говорити про дисфункцію кори наднирників за продукцією кортизолу і порушення гормональної регуляції імунітету у хворих дослідної групи.

Таким чином, у хворих на тяжку мігрень без аури були верифіковані поєднані імуно-нейро-ендокринні розлади, що узгоджувалося з сучасною концепцією інтегральної на тлі активної клінічно маніфестної герпетичної інфекції, що створювало показання для проведення імунотропного лікування.

За рахунок імунотропної терапії вдалося вірогідно покращити показники імунітету – підвищити середній рівень лейкоцитів на 12 %, сегментоядерних нейтрофілів на 16 %, великих гранулярних лейкоцитів на 28 %, фагоцитарного індексу нейтрофілів на 15 %, знизити середній вміст фактору некрозу пухлини альфа у крові майже в 4 рази, що позитивно відбивалося на клінічному перебігу хронічних вогнищ герпетичної інфекції і мігрені. Крім того, у переважної більшості хворих (78 %), у яких реєструвалися клініко-лабораторні симптоми інтоксикації, було усунуто такі ознаки.

Ефективність імунотропної терапії була високою при HSV₁ та CMV інфекціях, оскільки в усіх випадках досягли повного припинення реплікації вірусного агенту. У разі EBV припинення репродукції вірусу мало місце у переважної більшості хворих (17 жінок, 70 %). При цьому ще у 2-х хворих мало місце вірогідне зниження рівня вірусної активності (8 %), а у 5 пацієнтів не відбулося вірогідної динаміки у репродукції EBV (20 %). Хворі з недостатнім ефектом імунотропної терапії щодо усунення EBV мали переважно мікст-інфекцію з HНV₆, що, на нашу думку, могло пояснити збереження репродукції EBV. Майже у третини жінок з HНV₆ вдалося досягнути повного припинення репродукції даного вірусу (12 хворих, 29,3 %). Приблизно у такої ж кількості хворих відзначалося вірогідне зниження кількості вірусу – принаймні на 30 % (13 хворих, 31,7%). Однак у значного сегменту пацієнток рівень ДНК HНV₆ внаслідок проведеного лікування вірогідно не змінився (16 хворих, 39 %). Середній вміст ДНК HНV₆.у слині хворих до лікування складав 9,82 ± 0,1 (1070 ± 98,1), а після імунотропної терапії – 6,39 ± 0,3 (702,9 ± 74,3 вірусних частинок в пробі), що свідчило про вірогідну позитивну динаміку (р < 0,05). Результати розрахунку непараметричного критерію (числа знаків Z) підтверджували позитивний вплив імунотропного лікування щодо зниження активності HНV₆ (Z < Z_0,05).

За місяць лікування 96 % хворих (48 жінок) набрали менше 10 балів за опитувальником MIDAS, що свідчило про незначне обмеження щоденної активності в результаті мігрені. При цьому у 32 хворих (64 %) на тлі терапії нападів не відзначалося зовсім, а у інших – переважно одиничні напади меншої тяжкості (16 пацієнток, 32 %). Повна ремісія хвороби на 6 місяців відзначалася у 12 пролікованих хворих (24 %), на 1 рік – у 2 пацієнток (4 %). Якщо до лікування середня частота нападів мігрені на 1 місяць у хворих дослідної групи (n = 50) була Х ± m = 3,4 ± 0,2, то після імунотропної терапії протягом першого півріччя – Х ± m = 1,2 ± 0,4, протягом 1 року – Х ± m = 1,6 ± 0,1. Таким чином, було досягнуто зниження середньої частоти нападів мігрені за перше півріччя в 2,8 рази, за 1 рік – в 2 рази.

Середня тривалість нападу мігрені у хворих дослідної групи (n = 50) до лікування складала Х ± m = 2,3 ±0 ,4 дня, а після імунотропної терапії протягом першого півріччя – Х ± m = 1,1 ± 0,5, протягом 1 року – Х ± m = 1,4 ± 0,2 дня. Отже, вдалося досягнути скорочення середньої тривалості нападу мігрені за перше півріччя в 2,1 рази, а за 1 рік – в 1,6 рази. До лікування під час нападу мігрені у 66 % хворих дослідної групи (33 жінки) відзначався біль високої інтенсивності, а у інших 17 жінок (34 %) – середньої. У перші 6 місяців після імунотропної терапії у переважної більшості хворих, у яких зберігались напади, біль голови мав низьку (18 жінок, 36 %) або середню інтенсивність (20 жінок, 40 %). Через 1 рік після лікування біль голови низької інтенсивності відзначали 9 жінок (18%), середньої – 21 жінка (42 %), високої – 18 (36 %). Отже, у хворих дослідної групи було досягнуто вірогідне зниження середньої інтенсивності болю голови під час пароксизму. Отже, проведене лікування за розробленою схемою не тільки призводило до покращання показників імунітету і пригнічення активності герпетичної інфекції, але й забезпечувало виражений позитивний вплив на перебіг мігрені.

На основі отриманих даних ми виділили нову форму мігрені – імунозалежну мігрень, яка мала місце у хворих дослідної групи і була пов’язана не з первинною дисфункцією тригеміно-васкулярної системи, а з недостатністю клітинної ланки природженого імунітету і патогенетично пов’язаною з нею активною герпетичною інфекцією на тлі дисфункції кори наднирників. Ці дані узгоджуються з імунологічною класифікацією неврологічних хвороб, запропонованою професором Лісяним М.І. (2007). Ми висунули гіпотезу, що причиною розвитку тригемінальної гіперактивності у хворих дослідної групи були хронічні вогнища герпетичної інфекції на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів внаслідок залучення гілок трійчастих нервів, що їх іннервують, у патологічний процес (прямий механізм). Крім того, у підтримання стану сенситизації трійчастих нервів, на нашу думку, робили внесок високі рівні фактору некрозу пухлини альфа у сироватці крові, які сприяли зниженню порогу збудження нервових структур (Watkins L.R., 1999), що можна розглядати як непрямий (дистанційний) механізм. Тромбоцитоз, викликаний хронічною активною герпетичною інфекцією, був, на нашу думку, ще одним фактором, що спричиняв більш тяжкий перебіг мігрені.

Узагальнивши отримані дані, ми розробили клініко-лабораторні критерії діагностики імунозалежної форми мігрені, перед застосуванням яких необхідно виключити інші можливі причини болю голови.

Основні ознаки. Клінічні симптоми:

1. Наявність в організмі вогнищ хронічного запалення, переважно верхніх дихальних шляхів, що мають тривалий анамнез (більше 10 років) і характеризуються частими (більше 5 разів на 1 рік) і затяжними (більше 14 діб) загостреннями.

2. Принаймні, один із нижче перерахованих симптомів:

а). неухильно прогресуючий перебіг мігрені;

б). резистентність до профілактичного лікування β-адреноблокаторами, антиконвульсантами і антидепресантами або розвиток виражених побічних ефектів, що унеможливлюють подальший прийом препаратів.

Характеристики

Список файлов реферата