61180 (674162), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Запеклий опір давніх колективістичних традицій тенденціям нагромадження зумовив велике поширення в епоху розкладу первісного суспільства, своєрідних звичаїв масового роздавання і навіть знищення нагромадженого майна. В багатьох народів, ховаючи померлого, особливо вождя, його багатства знищували, ховали разом з ним, роздавали присутнім і лише частину їх передавали спадкоємцям. На деяких островах Меланезії заможні люди демонстративно знищували запаси мат, які вважалися одним з мірил багатства, а під час свят різали й роздавали своїх свиней. У північно-західних індіанців нагромаджені багатства спочатку знищували в день смерті їхнього власника, а пізніше почали роздавати на спеціальному святі «потлач». Потлач влаштовували з найрізноманітніших приводів: одержуючи нове ім'я, вступаючи в таємну спілку, справляючи весілля, під час похорону, поминок тощо. Людина, яка влаштовувала потлач, довгий час збирала багатства — хутра, човни, рабів, а потім виставляла їх для загального огляду і, пишаючись, роздавала гостям. Проте потлач, як і престижні учти та інші схожі на нього (так звані потлачоподібні) звичаї епохи, був не лише актом гордовитого саморозорення. Той, хто влаштовував потлач, своєю щедрістю усував суперників, забезпечував собі або своїм спадкоємцям високе суспільне становище, здобував авторитет і право займати громадські посади; крім цього, він ставав учасником потлачів, які влаштовувались на віддяку; на цих потлачах він діставав назад принаймні частину розданих багатств. Можливо, для потлача характерні були й деякі інші функції: радянський етнограф Ю.П. Аверкієва, виходячи з того, що на потлач запрошували членів не свого, а чужого роду або племені, вбачає в ньому своєрідний інститут розвитку обміну. Але так чи інакше очевидно, що діалектичне складні й суперечливі звичаї -епохи розкладу первісного суспільства, навіть і обмежуючи нагромадження приватної власності, кінець кінцем сприяли розвиткові приватновласницьких відносин.
Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю, яка була основною умовою й загальним засобом праці. Тоді як рухоме майно, в тому числі й знаряддя виробництва, вже стали приватною власністю окремих сімей, оброблювані землі, пасовища, сіножаті, мисливські та рибальські вгіддя лишалися колективною власністю родової общини, що розпадалася, або сусідської общини, яка саме формувалася. Ще більше, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність мала другорядний, підпорядкований характер, не могла набути переважного значення тому, що «приватна власність, як протилежність суспільній, колективній власності, існує лише там, де... зовнішні умови праці належать приватним особам». Індивідуалізація праці й розвиток приватновласницьких начал неминуче повинні були привести до появи приватної власності на землю. Вона зароджувалася в ще запеклішій боротьбі, ніж приватна власність на рухоме майно, й спочатку набирала своєрідних непрямих форм (право першопоселення, займанщина тощо). Орні землі, а особливо сіножаті та промислові вгіддя, ще довго вважалися невідчужуваною власністю общини, але окремі сім'ї, які користувалися общинними наділами, всім намагалися перешкодити переділам поступово закріплювали за собою право спадкоємно володіти й монопольно розпоряджатися своєю ділянкою землі. Такий перехідний стан ми спостерігаємо, наприклад, у Меланезії: йа більшості островів сім'ї володіють общинною землею лише доти, доки вони її обробляють, але на о. Нова Каледонія наділ уже зберігається за сім'єю навіть у тому разі, якщо її далі не обробляють. Особливо довго зберігалася функція колективної .власності на землю у кочовиків-скотарів, проте і в них монопольне розпоряджання вождів пасовиськами та степовими водоймищами здебільшого зумовило фактично приватну власність на землю. Все ж таки в остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, виникає лише в класовому суспільстві.
Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи — великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.
Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:
перший — виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;
другий — виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;
третій — виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.
4.2 Розвиток грабіжницьких воєн і військова демократія
Поява додаткового продукту сприяла розвиткові воєн. Міжплемінні сутички існували, звичайно, і раніше, виникаючи через порушення племінних меж, через убивство або образу, заподіяні одноплемінникові, і з інших приводів. Проте вони бували відносно рідко. Люди класичного родового суспільства не були заінтересовані у війнах і вдавалися до них лише як до крайнього засобу, звичайно намагаючись обмежитися «малою кров'ю», наприклад вирішивши конфлікт поєдинком однієї чи кількох пар супротивників або зрівнянням кількості поранень чи вбивств. Тепер, з появою багатств і жадобою наживи становище змінилося: військовий грабіж давав змогу швидко й легко збагатитися. Війну тепер почали провадити лише заради грабежу, вона стала постійним промислом. Переможці забирали з собою все, що становило цінність,— скарби, зброю, рабів, а потім, у зв'язку із зростанням населення, почали також загарбувати сусідні землі — ниви, кращі пасовища та промислові вгіддя. Почала змінюватися сама психологія людей первісного суспільства: грабіж стали вважати почесним заняттям, мирну працю — ганьбою для чоловіка-воїна.
Перетворення воєн на постійний промисел сприяло розвиткові військової техніки й військової організації. Саме в цей час з'явилося високоспеціалізоване, відмінне од мисливського, наступальне й оборонне озброєння — бойові списи та палиці, мечі, щити, шоломи, панцери. Навколо селищ скрізь виникали оборонні споруди: земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку в багатьох країнах Європи і Азії дуже поширилися спеціальні укріплення — фортеці, бойові вежі тощо, де «зселення рятувало своє життя і майно під час ворожих наскоків. Ускладнилися способи ведення бою, вдосконалилася тактика нападу і оборони, потрібним стало впорядкування провадження спільних воєнних дій. Племінна організація мала значну перевагу над родовою й почала перетворюватися на своєрідну військово-племшну організацію. Для війни і оборони племена скрізь почали об'єднуватися в союзи й конфедерації почасти споріднених, почасти неспоріднених між собою племен.
За цих умов великого значення набув військовий проводир, від уміння якого великою мірою залежала доля одноплемінників. Спочатку це був звичайний ватажок, але далі, як правило, з'являвся особливий військовий вождь племені або союзу племен, який відтісняв, принаймні у воєнний час, на задній план Інших старійшин. Військову силу племені або союзу племен становили всі боєздатні чоловіки, весь озброєний народ, але й серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у грабіжницьких походах і поступово групувалися навколо вождя як його дружина. Виникла специфічна організація влади, що її назвали військовою демократією. Це була ще демократія, бо ще збереглися всі первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, племінний вождь. Але, з другого боку, це була вже інша, військова демократія, тому що народні збори були зборами лише озброєних воїнів, а військовий ватажок, оточений і підтримуваний своєю дружиною, здобував дедалі більше впливу І влади порівняно з іншими вождями. Система військової демократії ще передбачала рівність усіх воїнів: кожний учасник грабіжницького походу мав право на свою частку здобичі. Та водночас вона вже не знала фактичної рівності. Не лише військовий ватажок, а й його близькі та дружинники забирали собі більшу й кращу частину награбованого. Так, в алеутів, у яких в середині XVIII ст. почала створюватися система військової демократії, під час поділу здобичі вождь і привілейовані воїни забирали собі всіх полонених, тоді як інші мусили задовольнятися своєю часткою захопленої зброї та ужиткових речей. У племенах арабських кочовиків військові ватажки та їхні помічники забирали собі після наскоку всіх захоплених кобил або всіх бігових верблюдів тощо.
Більш або менш виявлена система військової демократії була властива більшості народів світу на стадії переходу від родового ладу до класового суспільства. Як свідчать історичні, археологічні й фольклорні джерела, військову демократію знали суспільства давніх греків, етрусків, римлян, скіфів, сарматів, кельтів, германців, норманів, доісламських арабів, героїв кавказького нартського епосу та ін. Етнографічно військова демократія добре відома в племен банту в Африці, а її початкові етапи — в ряду племен Північної Америки і Сибіру.
Грабіжницькі війни і вся система військової демократії, зумовлені появою багатств, у свою чергу стали важливим фактором розвитку приватної власності, зародження класів і держави.
4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів
Неминучим наслідком появи регулярного додаткового продукту й приватної власності була соціально-економічна диференціація. Тоді як у родоплемінних старійшин, жерців і особливо військових ватажків з їхніми дружинниками скупчувалися багатства, інші общинники мали тільки незначні лишки або не мали їх зовсім. Та й рядові общинники з різних причин (умови господарської діяльності, чисельність і статево-віковий склад сімей) були в неоднакових умовах. Ця нерівність поглиблювалася тим, що престижні економічні відносини, в минулому в основному міжобщинні, почали дедалі ширше проникати в общину. У зв'язку з цим тут почав поширюватися й принцип еквівалентності дачі і віддачі, який витісняв попередній принцип безоплатного, зрівняльного розподілу. За одержану матеріальну допомогу однородцеві або однообщинникові тепер доводилося розплачуватися — спершу в тому самому, а потім і в більшому розмірі.
Фактором, який значною мірою посилив і прискорив майнове розшарування, стало рабство. В непорушеній родовій общині, що не мала надлишкового продукту, рабство було неможливе. Тому полонених чоловіків тут звичайно вбивали, а жінок та дітей усиновляли, вони ставали повноправними членами племені переможця. Іноді, особливо в тому разі, коли треба було компенсувати втрату вбитих у бою, усиновляли й чоловіків. Так, за одним з повідомлень XVII ст., в деяких племен північноамериканських індіанців військовополонених передавали тим сім'ям, які втратили близьких родичів. «Якщо полонених приймали, наставав край їхнім злигодням: їх одягали якнайкраще, вони були цілком вільні, хоч і не могли повернутися до своєї країни, й користуватися всіма правами того, Іна чиє місце їх прийняли. Але частіше ними нехтували, й вони гинули в муках».
Поява регулярного додаткового продукту відразу ж уможливила використання праці військовополонених, яких тепер почали обертати на рабів. Існує думка, що спочатку раби ставали власністю всієї общини. Рабський стан став спадкоємним. Становище рабів різко погіршало. Раби не володіли ніякою власністю й не могли одружуватися на свій розсуд. Шлюб їх не мав громадського значення і вважався простим співжиттям. Щоб відрізнятися од вільних, вони повинні були коротко стригти волосся. З рабами поводилися жорстоко; як і в стародавній Спарті, періодично вчинялися масові напади на їхні оселі, щоб викликати в них жах і запобігти повстанням. Широко практикувалося ритуальне умертвіння рабів — під час побудови нових жител і човнів, під час ініціацій і похорону. Це був пережиток більш архаїчного звичаю вбивати полонених, але й він набув нового змісту — допомагав тероризувати рабів. Отже, домашнє рабство поступово ставало рабством виробничим. З молодших домочадців раби перетворювалися на позбавлену засобів виробництва безправну групу населення, яка починала займати особливе місце в суспільному виробництві.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
