61180 (674162), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Організація влади у родовій общині в принципі відрізнялася од посталого пізніше апарату класового примусу — держави, а родові монокорми — від узаконеної волі панівного класу— права. «У первісному суспільстві, коли люди жили невеликими родами, ще перебуваючи на найнижчих ступенях розвитку, у стані, близькому до дикунства; в епоху, від якої сучасне цивілізоване людство відділяють кілька тисячоліть,— у той час не видно ще ознак існування держави. Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалась іноді за жінками,— становище жінки тоді не було схоже на теперішнє безправне, пригноблене становище,— але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу...»
3. Суспільні відносини у пізньородовій общині
Зростання продуктивних сил, що виявилося, зокрема, в переході від привласнюючого господарства до виробляючого, сприяло дальшому розвиткові суспільно-родового ладу. На зміну ранньородовій общині мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.
Економічну основу суспільства, як і раніше, становила родова власність на землю. Поля та городи, мисливські, рибальські й збиральницькі вгіддя в одних випадках безпосередньо належали родові, в інших — розглядалися як належні племені, але були закріплені за окремими родами, що входили до нього. Інші засоби виробництва були і в колективній, і в індивідуальній власності, причому значення індивідуальної власності поступово зростало з появою відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого також ішла не на рівнозабезпечуючий, а на трудовий розподіл. Общинник, що зібрав добрий урожай або дістав приплід худоби, успішно полював або ловив рибу, мав змогу лишити собі частину продукту або ж поділитися ним тільки з тими, з ким хотів.
Розвиток індивідуальної власності, в свою чергу, покликав до життя новий вид економічних відносин, що його американська дослідниця К. Дю Буа назвала престижною економікою. Престижна економіка існувала лише в системі надлишкового продукту і виявлялася головним чином в обміні дарами. Цей звичай зародився ще наприкінці епохи ранньородової общини, але розвинувся лише в наступну епоху в зв'язку з появою надлишкового продукту й трудового розподілу. Обмін дарами відбувався переважно не всередині общини, де й далі переважав зрівняльний розподіл, а за її межами, зв'язуючи між собою багато сусідніх общин. Дарувальник здобував громадський престиж — тим більший, чим щедріший був його дар, і водночас нічого не втрачав, бо діяв принцип еквівалентності дачі і віддачі, так звана взаємність, або реципрокація '. Це стимулювало престижну економіку, що часто набувала, здавалося б, безглуздих форм. Б. Малиновський, який перший описав у меланезійців Тробріанських островів звичай «кули» — нескінченну циркуляцію двох видів високоцінованих черепашок, писав, що він являє собою перехід з рук до рук зовсім непотрібних речей, але на ділі дуже важливий для зміцнення уз споріднення, влади вождя, соціальної організації взагалі. Пізніше престижно-економічні відносини відіграли свою роль у поглибленні суспільної і майнової нерівності, і перші призвістки цих змін почали з'являтися вже за доби пізньородової общини.
Та поки ще престижна економіка не знищила переважання всередині родової общини колективної власності й зрівняльного розподілу. Навіть індивідуальна власність після смерті того, кому вона належала, мала лишатися в межах роду. Відносини власності й суспільні відносини, що ґрунтувалися на них, і далі в основному збігалися з родовими зв'язками, які цементували єдність виробничого колективу.
Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування й зростання населення родові общини, збільшуючись часто поділялися на великі колективи найближчих родичів по материнській лінії — так звані материнські домові общини, або материнські сім'ї. В ірокезів ці домові общини — «овачири» налічували кілька десятків, а іноді й більш як сотню однородців, що жили в одному «довгому будинку». Члени овачири разом користувалися виділеною їм родовою землею й провадили спільне господарство. Спільним було й споживання: за словами Моргана, здобич полювання і продукти землеробства передавалися для загального користування і все продовольство складалося в спільний запас. Такі самі материнські домові общини відомі в багатьох племен Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Важливо відзначити, що виділення їх у складі роду не підривало родової єдності. Вони лишалися зв'язаними між собою не лише суспільними та ідеологічними, а й тісними господарськими узами. В разі потреби родова община виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів вирубували й випалювали ліс звичайно спільними зусиллями однородців і лише наступні землеробські операції виконували окремі домові общини.
З розвитком родового ладу ще більше зросла господарська й громадська роль жінки. Встановлення сталої осілості, що вимагало заготівлі великої кількості харчових припасів, посуду для зберігання їх, палива тощо, істотно піднесло значення домашнього господарства, яке провадили жінки. Цьому сприяло й поширення мотичного землеробства, що становило також переважно жіночу галузь виробництва. «Без жінок,— говорили ірокези авторові однієї з місіонерських реляцій,— ми не жили б, а животіли, бо в нашій країні саме жінки сіють, садять, вирощують зерно та овочі й готують їжу для чоловіків і дітей». Збільшення господарської ролі жінки зумовило поширення матрилокального, або, точніше, уксорилокального ', шлюбного оселення, що, в свою чергу, стало важливим чинником посилення її впливу в родовій общині. Справді, при уксори-локальному оселенні саме жінки, брати й сини яких жили переважно в селищі своїх дружин, були реальними колективними власниками належних родові основних засобів виробництва, справжніми власниками родових земель, родових запасів, родових жител. За цих умов жінки почали займати вже не лише рівне з чоловіками, а й переважне становище.
В ірокезькій овачирі ця влада належала раді дорослих жінок-матерів, які обирали з-поміж себе досвідчених і поважаних правительок, що відали сільськогосподарськими й домашніми ро'ботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, що належало овачирі, розпоряджалися лише жінки, їхні однородцї-чоловіки були «відкраяною скибою», а мужі приходили з інших родів і не мали прав на власність овачири. Панування жінок, писав про ірокезів та їхніх сусідів гуронів Лафіто, грунтується на цілком реальній основі. В їхніх руках уся справжня влада: їм належать земля, поля і весь урожай. Чоловіки, навпаки, зовсім ізольовані й обмежені, їхні діти їм чужі, будинком володіє сама лише жінка. Описано залишки подібних порядків у деяких районах Меланезії, наприклад на о. Добу, де також в умовах матрилокального оселення жінки вважалися єдиними власниками й розпорядниками всієї родової землі.
Властиве розвинутій родовій общині певне переважання жінки часто називають матріархатом. Проте цей термін потребує застережень: у класичній первісності з її зрівняльними порядками ще не могло бути справжнього панування й всевладдя однієї частини суспільства над іншою. В сучасній радянській літературі термін «матріархат» або «пізній матріархат» звичайно застосовують до особливої, порівняно рідкісної форми розкладу первіснообщинного ладу, коли общинна нерівність розвивається із збереженням материнськородових інститутів і супроводиться більш-менш виявленим висуванням жінок на передній план. Мова про це буде далі.
4. Виникнення приватної власності, класів і держави
Хоч би які були форми розкладу родового суспільства, основним змістом епохи лишалося зародження приватної власності, класів і держави.
Раніше вже говорилося, що питання про походження приватної власності, класів і держави становить головне світоглядне питання первісної історії. В буржуазній науці ще є прихильники теорії «природного» походження цихінститутів класового суспільства, ніби властивих самій людській природі. Вони вбачають приватну власність в особистій власності членів родової общини на ручні знаряддя, одяг, прикраси, а державну владу — в органах родового самоврядування або ж, за патріархальною теорією, у владі глави родини. Таким чином, ця теорія суперечить марксистському положенню про те, що приватна власність, класи й держава зародилися лише в процесі розпаду первісного суспільства, а значить, мають історично зумовлений, обмежений у часі характер. Ще досить поширена й так звана «теорія насильства», творці й прихильники якої (австрійський історик права Гумплович, Каутський, Кунов, Р. Люксембург, а з сучасних зарубіжних дослідників Лінтон, Бернес та ін.) вважають, що класи й держава виникли із завоювання одного племені іншим, яке стало панівним класом і створило для закріплення свого панування органи державної влади. Ця теорія також хибна, бо в основі процесу становлення класів і держави лежали насамперед внутрішні соціально-економічні фактори, а такі зовнішні чинники, як завоювання, могли лише прискорити цей процес.
4.1 Виникнення приватної власності
Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва й появі додаткового продукту. Водночас зросла продуктивність праці і її суспільний поділ сприяли виробництву продуктів спеціально для обміну, товарному виробництву, створювали основи для регулярного обміну й відчуження. Так почала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, яка відрізнялася від особистої власності доби класичного родового ладу передусім тим, що відкривала дорогу відносинам експлуатації. В основі її лежить спеціалізація, що вже зароджується, суспільної праці і відчуження продуктів на ринку. Поки, наприклад, усі члени первісної індіанської общини виробляли спільно всі потрібні їм продукти, приватна власність була неможлива. А коли в общину проник поділ праці і члени її почали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразом цієї матеріальної відособленості товаровиробників став інститут приватної власності'.
Початок приватній власності було покладено нагромадженням окремими сім'ями лишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти й ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, а в народів, які знали скотарство, насамперед худоба. До найбільш ранніх видів приватної власності належали й раби, мова про яких буде далі. Природно, що ті, хто мав лишки, намагалися нагромаджувати їх не лише в натуральній формі, а й у перетвореній формі скарбів, загальновизнаних еквівалентів, предметних грошей.
Етнографічні дані свідчать, що багатства нагромаджувалися насамперед у сім'ях родових і племінних вождів. Це й зрозуміло: саме вожді були охоронцями й розпорядниками тих цінностей, які спочатку належали ще всій общині. Так, у північно-західних індіанців квакіутль родові скарби — мідні пластини — вважалися невідчужуваною власністю роду, але фактично були спадкоємною власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) вождь був охоронцем усіх общинних скарбів — черепашок, які він повинен був використовувати для громадських потреб, але використовував і для своїх цілей, позичаючи їх малозаможним. Тому ще до того, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, порядкування ними було важливою додатковою підоймою, за допомогою якої вожді посилювали свій вплив і примножували свої багатства. Власні скарби одного з вождів тих самих квакіутль складалися з 4 великих човнів, 4 рабів, 40 шкур морської видри і 120 ликових накидок; іншого — з 4 - великих човнів, 6 рабів, 60 хутряних ковдр і 200 ликових накидок.
Про нагромадження приватних багатств і зародження приватної власності посередньо свідчать і дані археології. Так, речі, які збереглися в похованнях додинастичного Єгипту, вже помічені знаками власності, безперечно не родовими, а сімейними, бо в сусідніх похованнях вони різні. Такими знаками власності, очевидно, були й так звані ґудзикуваті печатки, відомі з енеолітичних культур Передньої Азії та Греції. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи належать численні скарби металевих зливків, зброї, знарядь і прикрас, які відігравали роль цінностей і, напевно, грошей. Цікавий, зокрема, знайдений біля с. Бородина поблизу Білгород-Дністровського скарб багатої, мабуть церемоніальної, зброї вождя — срібний спис, срібний кинджал, позолочена срібна булава, нефритові сокири — все це, за певними аналогіями, не місцевого походження. Нарешті, до цієї самої археологічної епохи належать загальне зростання багатства в похованнях і, що дуже важливо, нерівномірний розподіл їх, зокрема поява, поряд із звичайними, складних своїм обладнанням і багатих інвентарем поховань родоплемінних вождів, наприклад, найдавніша пам'ятка цього типу на території СРСР — відомий Майкопський курган кінця 3 тисячоліття до н. е. В ньому на 11-метровій глибині, під балдахіном, підтримуваним шістьма метровими срібними трубками, був похований чоловік з великою кількістю прикрас із золота, лазуриту, бірюзи та сердоліка, карбованим золотим і срібним посудом, мідною зброєю та знаряддями. В двох менших і порівняно бідніших за супровідним інвентарем поховальних камерах кургану знайдено останки двох жінок — очевидно, вбитих рабинь. Схожі з Майкопським так звані «князівські» поховання бронзового й раннього залізного віку, які безперечно передували появі державних утворень; їх знайдено в багатьох місцях у нашій країні і в Західній Європі.
Становлення приватної власності йшло в гострій боротьбі з традиціями родового колективізму. Нагромадження окремими сім'ями лишків непотрібної їм продукції суперечило самому духові первіснообщинного ладу, й більш заможним доводилося ділитися з менш заможними. Людина, особливо вождь, розбагатівши, якщо вона не хотіла втратити свого авторитету, повинна була влаштовувати великі престижні учти, з тих самих престижних міркувань робити щедрі дарунки родичам, сусідам і гостям, допомагати нужденним тощо. В скупого багатія часто силоміць відбирали лишки майна: так, у деяких оленярських народів Сибіру в XVII—XVIII ст. окремі сім'ї не могли мати стада більшого за сто голів — решту оленів, якщо їх не роздавали добровільно, забирали родичі або сусіди. Бувало, що такого скнару вбивали: дослідник папуасів Л. Поспішіл розповідає про випадок, коли общинники змусили синів і братів багатія послати в нього першу стрілу зі словами: «Ти не повинен бути єдиною багатою людиною, ми всі маємо бути рівні, ти всього лишень рівний нам».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
