61121 (674123), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Термін ,,драга” означав частину постійної княжої бойової дружини зі своїм провідником. Така бойова одиниця безвідмовно виконувала розпорядження провідника, але вся слава спадала виключно провідникові, іменем якого називаються всі, хто йому підпорядкований. Якщо перший енергійний організатор бойових дружин зі слов’янського роду Драгів став провідником ,,драги” у Саській землі, то це і призвело до утворення остаточної назви Драго-Саси.

З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх (в Угорщині).

Король Угорський, Андраш II, запросив драго-сасівських лицарів з Саксонії, для боротьби проти половців. Завдяки військовому хисту, представники українського населення мали право переселятися, як звичайні колоністи в межах Угорського королівства. Вони були звільнені від податків протягом 10р., а надалі платили дев’яту частину з господарського прибутку.

Під тиском місцевого і прибулого в Угорщину лицарства, король Андраш II, видає ,,Золоту буллу”, яка обмежувала панування знаті, захищала і розширювала права лицарів і колоністів, їхні землеволодіння, запроваджувала щорічні лицарські зібрання, як це було в Саксоні.

У селах та містах Закарпаття, яке тоді входило в склад Угорщини, Драго-Саси поселялись впродовж 12-15ст.. і вже на початку 13ст., кількість запрошених призвела до зміни назв деяких поселень: м. Лампергаз стало називатись Ламперсас, а з 1507р. – Берегсас.(м. Берегово).

шляхта лицар герб сас

Початки Київської держави

Терміном Україна називалась земля, украяна нашими предками силою меча. Звідси і примовка: ,,У нас Україна – треба собі самому хліба украяти”. Вважається, що назва Україна походить з тих часів, коли слов’яни, розселяючись, мусили мечем украяти собі землю і збройно боронити її від напасників. Ця назва мала соборне значення і об’єднувала всі слов’янські племена даної території. Тому вони, крім племінних, мали спільну вживану в літописах назву україняни, яку потіснила неслов’янська назва Русь.

Найновіші дослідження показують, що назва Україна насправді набагато давніша, ще дослов’янська і має інше значення. Позитивним є те, що теперішні розвідки відносно назви Україна, розвінчали пануючу ,,окраїно-пограничну” версію, яка поступово утверджується в самосвідомості українського народу.

З-поміж усіх українських міст найбільшим і славнішим був Київ. Здавна, з непамятних часів, ще коли люди не знали заліза або міді, тут жило багато людей. А це тому передусім, що тут сходилися дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою легше було прогодуватися чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люди, куди треба, - сухих доріг тоді було небагато, і ними їздити не так було легко й безпечно. Тому й за українських часів під Києвом були найбільші оселі, найбільше людей багатих, торговельних. Сюди найбільше приїздили купці з чужих країв з усяким товаром.

Цим багатим і торговельним людям треба було охорони; були сусіди ласі на їх товари й багатство, і при нагоді раді були пограбувати їхнє добро, чи в дорозі, чи в самім Києві, якщо не було доброї сторожі. Тому ці київські люди, особливо значніші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далі все більше, і з часом так зібралося чималеньке військо в Києві, що боронило місто від сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над військом був київський князь.

З часом життя мінялося. Князь Володимир охрестився і казав хреститись людям в Києві, а потім і по інших городах.

Хоча Приазовська Русь, як свідчить константинопольський патріарх Фотій (867р.), прийняла християнство раніше, ще в 9 ст., звідки, судячи по всьому, руси-християни проторували йому дорогу на Подніпров’я задовго до хрещення киян Володимиром Великим.

Духовенство, священики почали навчати людей, що гріх сваритись, грабити, убивати; наказували жити по-християнськи.

Задля державного життя заведення християнства мало ту вагу, що ця нова віра заводилась від князя, від правительства, і духовенство дивилося на правительство, як на свою поміч і охорону, стояло на стороні князів, навчало людей коритись князеві і шанувати його.

З християнством з Греції та Болгарії прийшли до нас наука , освіта, книги. Тому ота нова церква, освіта, наука зв’язували сильним внутрішнім зв’язком землі Київської держави.

Київське військо, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусідні землі, віддячуючи за їх напади або просто шукаючи здобичі.

В ті часи в Європі зазнавало змін суспільне життя, відповідно змінювалась і армія, яка воювала вже зовсім по-іншому. Багато військових лідерів надавали перевагу добре тренованим професійним найманим солдатам.

В ті віки постійно точилися війни, які могли тривати десятиліттями. Але, якщо війна не велася вдома, лицарі відправлялися воювати на чужі землі, як для заробітку так і для здобуття цінного досвіду на полі битви та підтримки своєї бойової майстерності, а також для зміни місця поселення.

Київським князям та боярам дуже в пригоді стало, що в тім часі до нас сунуло багато воєнних людей з північних німецьких країв, найбільше з теперішньої Швеції. Вони шукали заробітку і здобичі на чужих сторонах, і ставали до служби київським князям. За перших князів було їх так багато в київській дружині, що з того потім постала думка, що вся Київська держава пішла від них. Звались вони у нас варягами, були це добрі вояки, сміливі та охочі.

При кінці 9ст. ( 900 літ по Різдві Христовім) вже багато земель Києва належало Київським князям і дань давали землі аж під теперішній Петербург та Москву. Держава сягала тоді від гір Кавкасійських (Карпатських) до Кавказу, а на півночі до Волги, до великих озер, що недалеко Петербурга.

Так склалась держава Київська або Руська: Київський край звався руським краєм, Руссю. Київські князі теж звались руськими, київська дружина – русинами, і ті землі, що вона з князями до Києва прилучала – починались теж зватися руськими, Руссю.

Хоч як твердить проф. Василь М. Багринець, українці тільки певний період своєї історії називались русами, русичами, русинами. Він доводить, що назва Україна вживалася набагато раніше, ще з часів трипільської епохи.

Історія розпорядилася так, що назва Русь протрималась в Україні не дуже й довго, за винятком її західного регіону, куди вона прийшла пізніше. Через кілька століть вона помандрувала далі, цього разу на північний схід, в дещо зміненій формі стала назвою держави Петра1.

Початком занепаду Київської Русі стало нерозуміння князями, що держава – то не поле, яке батько розділяє між дітей, що то не власність його, а річ громадська, публічна. І саме поділ князем Ярославом Київської держави між своїми синами і призвів до її розпаду.

Галицько-Волинське князівство

Саме та частина України, де витворилася держава, де найбільше розвинулось життя громадське, культурне, освіта, письменство і мистецтво, руйнувалася й пустіла. Київ хилився все більше. Люди мандрували звідси в затишні краї на захід на Волинь і Галичину. Теребили ліси, розробляли пущі, закладали собі оселі, називаючи часто назвами українських осель і городів. Виростали тут нові волості і князівства. В цих землях зложилася нова політична сила. Вона хоч і не об’єднала цілої України, але все-таки нехай для західної України продовжила самостійне державне життя.

Галицько-Волинська держава була створена князем Романом, коли він об’єднав Галицьке і Володимиро-Волинське князівство. Це державне формування увібрало землі над Сяном і Вислоком та над Дністром і Прутом, тобто землі у межах сьогоднішніх Галичини і Буковини із незаселеними на той час Кавкасійськими тобто Угорськими горами (Карпатами, в т.ч. і територія теперішньої Турківщини ).

З часом Київ вже стояв у повній залежності від Галицько-Волинського князівства, яке формувалось серед тих неустанних війн, змов й інтриг, у вічній тривозі і небезпеці.

На цій території виростали і розбудовувались міста та поселення. Галичина розвиває торговельні зв’язки зі своїми найближчими сусідами Угорщиною і Польщею, а також з окремими містами Західної Європи. Особливо тісними стають військові та політичні контакти Галичини з Угорщиною.

Найбільш відомі торгівельні та військові шляхи з Галичини в Угорщину:

через с. Тиліч, Криницької гміни, Новосондецького воєводства, РП;

перевал Дукля у Карпатах, на кордоні між Польщею та Словаччиною;

через перевал Присліп у Східних Карпатах у Марамуришському повіті Словаччини;

Перемешель - вздовж р. Сян - Ужанський перевал;

А також шлях: Галич – Синевицьке - Верецький перевал (Нижні Ворота).

Угорський шлях: Ст. Самбір – Явора - Круг Городище – Ільник - Бориня (Штуківець) - Комарники - В. Висоцьке - Нижні Ворота;

Постійно відбиваючись від зазіхань сусідів на галицький престол, потреба в охороні торговельних шляхів, зміцнення галицького пограниччя, недовіра до своїх бояр – дружинників, вороже налаштованих один до одного, а також те, що земельна аристократія вступала в дружину в малій кількості - все це змушувало галицьких князів утримувати добре вишколене і чисельне військо, поновлювати його склад за рахунок входження чужих лицарів, сподіваючись від них більшої вірності та послуху, шукати відповідних захисників, здатних перебувати у постійній небезпеці пограниччя.

Для цього найбільше підходили ,,одноплемінні і одновірні» русинські колоністи і сасівські лицарі з Угорщини

Стосовно одного з перших відомих знайомств Драго-Сасів з Галичиною, то «Галицько-Волинський літопис» зазначає, що у 1216 р. десятирічний князь Данило перебував при дворі угорського короля Андраша, до якого прибули галицькі бояри з просьбою: «Дай нам отчича (молодого Данила), щоб з ним прогнати Ігоревичів з Галича».

Король задовільнив просьбу галичан, пославши з ними військо одноплемінне і одновірне галичанам під проводом великого дворецького Пота з воєводами.

,,Рід Драго-Сасів прибув на Русь Галицьку. Належить він до родів геральдичних… Основним тереном перебування роду є Галицька Русь і Литва. Герб роду знаходиться в “Клейнотах Длугоша” у яких зазначено, що цей рід із гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі прості, правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю”.

,,Драго-Саси прибули на службу до руського князя Данила Галицького, а пізніше до його сина Лева. Осівши у Руській землі, завели сімї та в різних родах тим гербом послуговувалися, мали свої печатки і самого Гуйда батьком звали”. (хроніка 1584р. авт. Б. Папроцький).

І далі хроністи підкреслюючи, говорять, що «… великий числом загін лицарів з проводом… вливається у ряди його (князя) дружини», або «…прибула численна громада лицарів-бойовиків, які печатувалися гербом Сас», чи, як подає В. Стрепа, «граф Гуйд… з немалим військом прибув до руського княжича».

В хроніці р.1584 також уточнюється, що близько 1236 р. до князя Данила прибув на службу комес Гуйд з власною хоругвою лицарів. В обох випадках прибульці мали герб із жовтим півмісяцем ріжками догори та двома жовтими зірками над ним, і стрілою зі скерованим догори вістрям. Усі елементи герба розміщені на блакитному полі. (За участь у хрестових походах Драго-Саси набули право на доповнення свого герба ,,покореним” півмісяцем).

Провідник, за заслуги перед князем (королем), або заплативши певну суму грошей, мав право (грамоту) заснувати село у встановлених межах. В середньому це становило 20 господарств із наділом 60 ланів.

Простору було досить і люди осідали зрідка, хуторами. Кожен рід осідав окремо і жив осібно. Роди творили дворища і складалися з сімей кровно пов’язаних родичів. Дворища з спільними коренями утворювали громаду (хутір, село).

Новозапрошених поселяли на досить вигідних для них соціально-економічних умовах.

Осілі в Галичині Драго-Саси послуговувалися принесеним ними правом, укладеним Енріке фон Репковим Сас, яке в Галичині називали саським (зведення законів “Саксонське зерцало”). За цим правом провіднику надавався земельний наділ, забезпечувалося місцеве самоурядовання. Землі обкладалися невеликим податком при обовязковому відбуванні військової служби. Драго-Саси підпорядковувалися безпосередньо князеві (королю), мали право розвивати торгівлю та різні підприємства.

Назви «пан», «пані», «пани» також були занесені в Галичину драго-сасівськими лицарями. Згідно із тлумаченням греків і слов’ян «Пан», це той, хто всім володіє. І саме тому «Пан» по слов’янськи означає ,,великий господар» (maior dominus)… Усі господарі називаються «Пани», а вожді війська називаються ,,воєводи». Тому так від «Пан» названі паннонці… Від тих паннонців народились три брати, сини Пана, із яких один мав імя Лех, другий – Рус, третій – Чех… Ці троє, множачись у роді, володіли трьома королівствами: лехитів, русів і чехів, званих також богемцями, і на цей час володіють і в майбутньому будуть володіти, як довго на це буде воля Божа.

За князювання Данила Р. Галицького в Галичині з’являються перші сасівські села-гнізда, які розтягнулися, у першу чергу, по південно-східному пограниччю Галичини з Османською імперією та на західному - з Польщею:

Привертають також увагу назви сіл, що розташовувались і які існують по сьогоднішній день, на землях, по яких проходили вищезгадані кордони Галицького князівства:

• Яблунів, Яворів (Косівщина.); Турка, Ясінка, Слобода (Коломия); Яблунька; Міжгіря; Дзвиняче; Спас; Грушів – всі на Івано-Франківщині.

• Завадівка, Бенева, Росохач, Кривка – всі на Тернопільщині;

• с.Висоцьке – Волинь; Явора; Верхні та Нижні Комарники - (Нині РП).

• Старе село, Бориня (Бориничі від нащадків Борина, саме там де річка Стрий впадає в Дністер) – Жидачівський р-н, Львівської обл.

А також:

• сс..Розтока, Вільховата, Турочки, Присліп, Задільське, Завадка, Гусний, Івашковець, Заріччя, Ільниця і інш. – Закарпатська обл.. – територія з якої розпочалось переселення Сасівських родин до Галичини.

Якщо взяти назви сіл в областях України, які не входили до складу Галицько-Волинського князівства, то ми не знайдемо практично жодної подібної назви населених пунктів, які існують на Турківщині.

У 14ст. в Галичині, вже нараховувалось понад 500 сасівських сіл-гнізд.

Заселення тривало нерівномірно: швидше і густіше заселювались території вздовж торгових шляхів, а менш інтесивно віддалені від них гірські терени. Місце поселення визначала князівська адміністрація.

Кордон з Польщею проходив по лінії – Смольнік (Боберка) – Сянок - Коросно (Кросно) - Переворськ.

З Угорщиною: Лаврів – Синевицьке (Боберка – Лімна – Розлуч – вздовж р. Стрий – Синевицьке (Сколівщина). До 1280р.

Поселяли сасів в основному у свіжоутворене або давнє прикордоння.

За князювання Лева Д. Галицького(1264 –1301рр.) до Галичини було приєднано:

Характеристики

Список файлов реферата