61034 (674082), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90%. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший – у середньому близько 67%. Населення інших національностей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI–XVII ст. на східних окраїнах України, на Слобожанщині, а з кінця XVIII ст. – на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживлення» росіян до органів державно-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселялися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.
Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князівства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах – польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20–30-х роках
XX ст. Кількість поляків в Україні значно скоротилася після другої світової війни у зв'язку з міждержавними угодами про репатріацію поляків з Радянського Союзу і українців – з Польщі. Тоді до Польщі переселилося з України близько мільйона поляків.
Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4% білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову.
До кількісно найбільших національних меншин в Україні належать євреї. Вони поселялися в Україні ще ^ часів Київської Русі, займалися здебільшого торгівлею та різними ремеслами і становили значний відсоток міського населення – понад 60%. Вони володіли також і чималими земельними маєтками, особливо в східній Галичині. У роки другої світової війни єврейське населення України дуже зменшилося через масове його винищення фашистськими окупантами, а в наступні десятиліття – внаслідок еміграції до Ізраїлю та інших країн. Тепер євреї розселені переважно в містах України, більшість з них вважає рідною мовою російську.
Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII – у перших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина – у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх південно-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблення своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.
Сучасні греки у південній Україні ведуть свій родовід ще з грецьких поселень у VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків формування грецької етнічної групи на території України зумовлювалося різними чинниками політичного й економічного характеру. Важливу роль ще з княжих часів відігравала спільність греко-візантійського віросповідання. У деяких містах Центральної України (Київ, Ніжин) теж існували окремі грецькі громади. Нині більшість греків в Україні асимільована, вважає рідною мовою російську. До найдавніших іноетнічних поселенців в Україні належать також вірмени. Поневолення Вірменії у X–XI ст. арабами і турками-сельджуками зумовило хвилі втікачів з цієї країни не тільки в Крим, а й на західноукраїнські землі. Тут виникли компактні вірменські поселення, а в ряді міст (Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Могилеві-Подільському) утворилися вірменські громади. У новіший час вірменські колонії в Україні втратили свою цілісність, розпалися, здебільшого асимілювалися. Уряди Росії і Австрії значною мірою стимулювали переселення в Україну вихідців з різних західноєвропейських країн, зокрема німців. Вони звільнялися від податків, військової служби, користувалися правом самоврядування та іншими пільгами. Так, у другій половині XVIII ст. виникли колонії німців на Чернігівщині, а в першій половині XIX ст. – у ряді місцевостей Півдня України, Поділля, Волині. З XVIII ст. німецькі поселення з'являються в Галичині, Буковині й Закарпатті. Наприкінці 20-х років нашого століття в Україні проживало більше півмільйона німців. У часи другої світової війни переважну більшість їх переселили у східні райони Радянського Союзу, а значна частина виїхала до Німеччини.
У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненському, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.
В Україні (здебільшого в південних районах) проживають поволзькі і кримські татари, караїми (колонії їх відомі ще з XIV–XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст – Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього
Радянського Союзу, в національній політиці якого надавалося особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню.
Отже, Україна, як і більшість сучасних європейських країн, – держава з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.
Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України і проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на території України.
У Декларації проголошено, що держава забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.
В умовах гострої економічної кризи, підступних і ворожих дій проти молодої Української держави учорашніх комуністичних правителів та їх слуг, багато з яких залишилося при владі і діє по-старому, все ж інтенсивно реалізуються визначальні принципи національної політики нової України. Виникають різні громадські культурно-просвітницькі товариства, які розгортають роботу щодо формування національної свідомості широких народних мас, відновлення історичної пам'яті, відродження кращих культурно-побутових традицій. Чимало зроблено за порівняно невеликий час для реформування шкільної освіти в Україні з тим, щоб вона краще служила потребам національно-культурного розвитку українців та інших національних груп населення України. Помітно пожвавилося освітнє і культурне життя національних меншин.
Утворення самостійної Української держави позитивно вплинуло на моральний стан і активізацію національно-культурного руху українців поза межами України. Передусім це стосується українців, розпорошених на території колишнього Радянського Союзу, які внаслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму були приречені на асиміляцію. Тепер вони створюють свої суспільно-культурні організації, налагоджують зв'язки з відповідними громадськими і державними структурами в Україні. Активно діють, наприклад, товариство української культури «Славутич» у Москві, таке ж товариство «Кобза» в Уфі, український культурний центр в Алма-Аті, українські громади в Литві, на Далекому Сході та в багатьох інших регіонах.
Дух національного відродження і державотворення є сьогодні найголовнішим чинником єднання українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
