60615 (673858), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Згодом, Запорізька Січ опинилась у самому центрі подій, пов’язаних спочатку з козацько-селянськими повстаннями наприкінці XVI-початку XVII століть, а згодом з Національно-визвольною боротьбою 1648-1657. Власне національна-визвольна війна і стала тим ключовим моментом в процесі створення справжньої, повноцінної держави. Факторами, що спричинили вибух війни стали: погіршення соціально-економічного стану українських земель у складі Речі Посполитої (зміцнення феодальної власності на землю та посилення кріпацтва), обмеження в правах реєстрового козацтва, церковні репресії з боку Польщі. Все це ускладнювалось тяжким становищем у політичній сфері: відсутність власної держави, масове ополячення української еліти та перервана традиція державотворення. Також, серед чинників, які сприяли активізації національно-визвольного руху були слабкість королівської влади та поширення відцентрових настроїв у Речі Посполитій. Сюди можна додати і певну втрату контролю над реєстровим козацтвом, адже через постійний брак коштів у польській казні, владі доводилось розраховуватись з реєстровцями розширеннями їх вольностей та прав . Так козацтво перетворилось на впливову самостійну еліту. Однією з важливих причин, яка уможливлювала початок війни стала посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі. До зрушень, які мали місце у ході революції в другій половині XVII століття можна віднести наступні явища: утворення і розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території; скасування кріпосного права, здобуття селянами особистої свободи; залучення всіх суспільних станів та верств у хід національної революції.
Вперше було чітко сформульовані основи національної державної ідеї під час розгортання національно-визвольної боротьби. Такими засадами були: право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; соборність і незалежність Української держави; спадкоємність кордонів, традицій та культури і генетичний зв’язок з Київською Руссю. Ось такі положення лягли в основу державотворчої діяльності Хмельницького,погляди якого зазнали величезних змін у своїй еволюції: від автономності-до створення суверенної держави. Після численних перемог у ході війни, та визволення з-під польської влади великої частини українських земель, питання створення держави постало особливо гостро і потребувало термінового вирішення. Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Особливості внутрішньої організації козацької держави були спричинені двома основними чинниками: традиціями та звичаями українців,та складним геополітичним становищем, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме тому назва новоствореної держави була Військо Запорозьке.
5. Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького
Функціонування держави почалось із запровадження власного територіального поділу, створення та діяльності органів публічної влади; введення власної податкової системи. Визволена територія України була поділена на 17 військово-адміністративних одиниць – полків, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Найвідомішими серед полків були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, що формувалися на відповідних адміністративних територіях. Полки поділялися на сотні. Їхня кількість у кожному полку була різною – від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних – кілька десятків, в інших – до 300 чоловік. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман. Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів влади. Така ж система була і управлінні Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не діяла постійно, до того ж Б. Хмельницький прагнучи зміцнити авторитет гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі. До неї входили: генеральний писар, який відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами; генеральний обозний – керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя – начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах – осавули, бунчужні та хорунжі. З 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Збагачувалась державна скарбниця з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.
Гетьман був головою і правителем держави. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, керував зовнішньою політикою, мав право видавати універсали-акти обов’язкові для виконання усіма козаками. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами. . Символами верховної влади гетьмана в Україні були: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. У Богдана Хмельницького були різні загальновійськові стяги. 3 малиновим, червоним, порфірним ішли у бій, у поході за гетьманом хорунжий ніс блакитний, при гетьманськім наметі стояв білий, у таборі, під час ради, генеральний хорунжий з помічниками виносили всі прапори. Червоною китайкою (прапором з червоного шовку) покривали тіло козацького старшини, коли той гинув у бою або помирав, і військо прощалося з ним. Із червоною китайкою опускали в землю і домовину, бо червоний колір в Україні вважався уособленням жалю і безмірного смутку.
Успіхи Визвольної війни піднесли не тільки авторитет Б. Хмельницького як полководця і державного діяча, а й престиж гетьманської влади. Якщо раніш у призначенні й діяльності гетьманів вирішальну роль відігравала військова рада Коша Запорозької Січі, то тепер центр влади перемістився у Чигирин, де знаходилася військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут була його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками складала військову раду при гетьмані. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України.
Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася на принципах Запорозької Січі. Її основу становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала усе військо;виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана; відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва. З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває хаотичних рис: домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас, під впливом Б. Хмельницького набирають силу авторитарні настрої. Свідченнями цього процесу були: поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою; зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; домінування командних методів управління в державному житті; встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.
У внутрішньому житті України за урядування Б. Хмельницького сталися великі зміни. Було покладено край гнобленню населення з боку шляхти. Хоча селяни і далі виконували повинності, але вони були вже не такими безправними. Панщини не стало зовсім, селянина тепер не можна було вбити, продати. Він не вважався прикріпленим до землі. Значна частина населення, зокрема козаки, стали зовсім вільними людьми. Українські міста дістали право вільно розвиватися, вести торгівлю, удосконалювати ремесло, їхні права не обмежували жорстокі польські закони. Зник релігійний і національний гніт. Ліквідовано було унію, у державних установах польську мову замінила українська. Склалися сприятливі умови для розвитку економіки і культури на українських землях.
Але умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався ліквідовувати виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
6. Українська держава на міжнародній арені
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.
Вже від початку Визвольної війни Хмельницький розумів, що самотужки українському народу не здолати політичної і військової могутності Речі Посполитої. Тому він вирішив шукати союзників, щоб одержати від них матеріальну, морально-політичну і військову допомогу. Спочатку він уклав союзницьку угоду з кримським ханом. У вирішальних боях початку війни кримськотатарська кіннота справді надала суттєву допомогу українській народній армії. Богдан Хмельницький був настільки впевнений у своєму союзникові, що казав: «Татар не буду шукати в диких полях або в лісових хащах. Вони самі прийдуть до мене, на зло ляхам, як тільки дам знати» Та, не зважаючи на союзницькі зобов'язання, кримський хан Іслам-Гірей зрадив Богдана у бою під Зборовом і пізніше ще не раз зраджував. Це шкодило перемогам народної армії над польським військом. Досить тісні зв'язки встановилися у Хмельницького і з Османською імперією. Гетьман отримував від султана морально-політичну підтримку, а також обіцянку посилати підлеглих йому татар на допомогу. Більше того, постійний турецький посол при адміністрації Б. Хмельницького пропонував йому і Війську Запорозькому перейти у підданство Порти. Султан навіть сподівався залучити козацькі війська до війни проти Венеції. Але подібні плани не були здійснені, а міждержавні відносини ускладнювалися татарськими зрадами. У дипломатичні відносини з гетьманським правлінням вступили також Швеція і Семиграддя (Угорщина).
Драматично складалися зв'язки Б. Хмельницького і з урядом Молдавського князівства, народ якого розвивався у тісному єднанні з українським.. Переслідувані османськими гнобителями молдавани шукали порятунку в Україні, у Запорозькій Січі. На боротьбу з турецько-татарською агресією до Молдавії часто ходили козацькі загони.3 початком Визвольної війни правляча верхівка князівства зайняла до неї ворожу позицію. Молдавський господар Василь Лупул, тісно зв'язаний з польськими і литовськими магнатами, сприяв їхнім діям проти Богдана Хмельницького. Утворився союз Польщі та Молдавії проти України. Богдан вирішив застосувати військову силу. У серпні 1650 р. 60-тисячна українська армія разом з 30-тисячним татарським військом увійшли в Молдавію. Авангардний козацький загін Данила Нечая зайняв Ясси. Василь Лупул погодився на союз з урядом України і заплатив контрибуцію у 60 тис. талерів. Для закріплення союзу Лупул дав згоду на шлюб доньки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Коли ж господар не дотримався угоди, Богдану Хмельницькому довелося робити другий похід на Молдавію. Так гетьман забезпечив зміцнення позицій західного кордону і тилу України.
Військові успіхи та дипломатичні заходи піднесли міжнародний авторитет України та її гетьмана. Лорд-протектор Англії Олівер Кромвель вітав Б. Хмельницького і називав «імператором козаків, грозою і винищувачем аристократії Польщі». Про нього писали українські літописці, італієць Альберто Віміна, француз П'єр Шевальє, сирієць Павло Алеппський. Григорій Граб'янка, тоді козак гадяцького полку, зазначав: «He знав він сну ні вдень, ні вночі. А коли сон знемагав його у справах і військових турботах, тоді трішки спочивав. I то не на розкішному ложі, a на лежаку, як і годиться воїну. Як спав, то не турбувався про тишу, але й у гаморі і кличі військовім тихо собі спочивав незважаючи ні на що. Одягом від інших нічим не відрізнявся, зброю і коней теж гаку ж, мало аніж у інших, мав. Бачив багато разів, як він, вкритий звичайним козацьким плащем, під охороною, втомившись від праці, відпочивав просто неба».
7. Занепад Гетьманщини
Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році революція пішла на спад. Ускладнення внутрішньо - та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50—60-х років XVII ст. призвело до поширення пропольських та промосковських настроїв, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо - політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.
Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Вона була відомою прибічницею централізації та русифікації. Як і багато інших правителів своєї доби, Катерина була переконана, що найбільш ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української автономії. «Ці провінції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
