59914 (673421)

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

1. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського

Тисячоліттями Україна була плавильним казаном могутніх політичних утворень — імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі не тільки самі розпоряджалися своєю історичною долею, але і впливали, причому іноді самим найвирішальнішим чином, на долі своїх сусідів. Цивілізації, що існували на території України, знаходилися на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Європи.

Проте падіння Галицько-Волинського князівства привело до епохальних змін у всій історії України. Українські землі як і раніше складатимуть частину тих або інших могутніх політичних організмів — але не тут битимуться серця цих організмів. За винятком тих рідкісних моментів у всій подальшій історії України, коли її жителям вдавалося так чи інакше самостверджуватися, їх долі тепер розв'язуються в далеких чужих столицях — Варшаві, Москві або Відню.

Історичні події XIV ст. розвивалися в несприятливому для України напрямі. Саме в той самий час, коли вона переживала політичний, економічний і культурний спад, її сусіди — Литва, Польща і Московія — переживали період становлення. Швидко розростаючись, вони відчули вакуум влади на території колишньої Київської Русі. На Дніпрі, лише блідою тінню своєї минулої слави стояв стародавній Київ. В 1300 році православний митрополит подався на північний схід, до Володимира. Київ втратив також і впливових могутніх бояр і купців.

Вичерпала себе династія Романа Галицького, єдиними господарями лишились монголо-татари. Першими, хто скористався ситуацією, були литовці. В середині ХІІІ століття Міндовг об'єднав відносно відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонському ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що з’явились на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби вони вийшли сильними і єдиними, як ніколи. В перші десятиліття XIV століття при великому князі Гедиміні вони рушили на територію сучасної Білорусі. І вже син Гедиміна Ольгерд заявив, що вся Русь повинна належати литовцям. В 1340-их роках литовці вступили в українські землі.

До початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Ольгерда. В 1362 році його війська увійшли до Києва. В 1363 році, нанісши нищівної поразки Золотій Орді, литовці вторгнулися в Поділля. З цього часу Велике князівство Литовське, підпорядкувало собі більшу частину Білорусі і України і стає найбільшою політичною силою в Європі. Утворення його, поза сумнівом, є видатним політичним досягненням, особливо якщо врахувати, що тривало це становлення лише півтора століття.

Це було не стільки приєднання, скільки проникнення литовців на українські землі, включення цих слов'янських земель до складу одного великого князівства, де правила енергійна і честолюбна литовська династія. Та і війська Ольгерда здебільшого складалися з українських же васалів або союзників литовського князя. І єдиним супротивником, який виникав у них на шляху, були, як правило монголо-татари.

Перш за все, для населення України, особливе Подніпров’я, перспектива литовського правління вже в усякому разі була кращою від монголо-татарського беззаконня. Українські землі складали велику частину Великого Князівства Литовського, отже доводилося у важкій, але почесній справі управління вдаватися до допомоги місцевої знаті, дозволяючи окремим її представникам досягати запаморочливих адміністративних висот. Зрозуміло, така політика литовців немало сприяла тому, що українська еліта з легким серцем переходила на сторону переможців. Нарешті, і самі по собі нові «гості», хоча і непрохані, справляли хороше враження, зовсім не здавалися «гірше за татарина», так взагалі не сприймалися як чужоземці.

У міру просування литовських військ в глибінь Білорусі і України їх предводителі легко піддавалися впливу високорозвинутої культури слов'ян. Багато князів з династії Гедиміна прийняли православ'я, слов’янська мова, будучи мовою переважної більшості населення, природно стає і офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: «старого ми не міняємо, нового не нав'язуємо».

2. Адміністративно-політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ першій половині ХVІІІ століття

Боротьба за збереження автономії

Коли закінчилась доба Руїни, на лівому березі Дніпра постав новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономною, але в усякому разі вона давала українцям більше самостійності, ніж вони мали коли-небудь з часів Галицько-Волинського князівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в достатньо новому для більшості українців політичному оточенні. Відтепер українцям доводилось сперечатися з суворими правителями набираючої силу Росії.

Російські царі, повні рішучості зосередити всю владу в імперії в своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (або якого-небудь іншого) самоврядування. І такий стан речей цілком відповідав принципам і практиці абсолютизму, який з початку XVIII століття встановлюється по всій Європі.

До кінця XVII ст. після відвоювання поляками Правобережжя і затвердження автономії Запоріжжя, в безпосередньому підкоренні гетьманів залишилося лише біля третини тієї території, що була підвладна Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною, і московити — Малоросією. Тут було 11 великих і 126 малих міст, близько 1800 сіл. В 1700 р. проживало близько 1,2 млн. осіб, тобто четверть всіх тодішніх жителів України.

Система козацького управління Гетьманщини мало змінилася з 1648 року — хіба що сильно розрослася гетьманська канцелярія. Співробітники її, що складалися в основному з випускників київської академії, частково вже нагадували європейських бюрократів. Що до самих гетьманів, то вони як і раніше погано відрізняли своє особисте добро від казенного, внаслідок чого у фінансах панував неймовірний хаос. Для боротьби з ним в штат гетьманської канцелярії були введено двох головних скарбників, але і їм не під силу було вирішити головну фінансову проблему Гетьманщини, а саме — зупинити неухильне падіння прибутків казни, «приватизацію» суспільних земель козацькою старшиною. Проте стабільність козацького управління зовсім не означала відсутність яких-небудь змін в соціально-економічному устрої Гетьманщини. Зміни були, і вельми значні. Вже до кінця XVII ст. старшина не тільки витіснила рядове козацтво з командних постів (фактично зробивши їх спадковими), але і повністю усунула його від участі в ухваленні рішень. Чим нижче опускалися рядові козаки по соціальним сходам, тим вище громадилися їх матеріальні проблеми. Нескінченні війни XVII — почала XVIII ст. розоряли багато козаків, які повинні були на власний рахунок споряджати себе на війну. Як і було слід чекати, зменшення чисельності боєздатного козацтва найбезпосереднішим чином позначилося на гетьманському війську, перш за все на його кількості, що складала в 1730 р. лише 20 тис. Та і саме козацьке спорядження, як, втім, і стратегія і тактика ведення бою, все більше відставали від часу. Отже вже до початку XVIII ст. армія Гетьманщини була лише тінню грізного козацького війська.

Змінився і, так би мовити, стиль керівництва. Якщо козацьким вождям покоління Богдана Хмельницького були властиві політичне передбачення, сміливість і рішучість дій, то лідери епохи Гетьманщини, народжені зовсім в іншу епоху, переслідували куди більш скромні, суто практичні цілі. Вони перш за все прагнули пристосуватися до існуючої політичної ситуації, як правило, не намагаючись радикально змінити її. В цілому ж у них було дві турботи: підтримувати пристойні відносини з царем і разом з висхідною елітою укріплювати свої особисті права і привілеї за рахунок рядового козацтва і селянства

Мало не з першого дня свого протекторату над Козацькою Україною російські царі прагнули щонайшвидше з формальних суверенів перетворитися на неподільних правителів цієї країни. З свого боку козацькі лідери, що встигли за роки Руїни повністю розчаруватися в польській і турецькій альтернативах, більш не намагалися ставити під сумнів необхідність підтримувати зв'язки з Москвою. Проте козацькі гетьмани все ще виступали за збереження хоча б того небагато чого, що залишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Незмінно виявляючи Москві свою лояльність, вони таким чином сподівалися переконати царів в тому, що автономія України не загрожує міцності імперії.

Починаючи ще з XV ст. експансія Москви стає домінантою історії всієї Східної Європи і зокрема України. Цифри говорять самі за себе: якщо в 1462 р. московська держава займало всього лише 24 тис. кв. км, то в 1914 р. територія Російської імперії складала 23,8 млн кв. км, тобто шосту частину всієї земної суші. За підрахунками істориків, імперія росла з середньою швидкістю 30 кв. км в день.

В кінці XVIII ст. Російська імперія зібрала все свої сили для великого завоювання Півдня. Її головними цілями сталі широкі степи Причорномор’я, що знаходяться під владою кримських татар, а також контрольовані Туреччиною морські шляхи — ключ до Середземномор'я і до всієї світової торгівлі.

Доки імперія для здійснення вказаних планів потребувала допомоги українців, вона дозволяла їм зберігати свою автономію (Гетьманщину). Але як тільки Росія підписала з Туреччиною Кючук-Каїнарджійській мирний договір 1774 р., що закріпив військовий успіх єкатерининської імперії і що визнав її присутність на Чорному морі і сюзеренітет над кримським ханством, — було ясно, що Гетьманщина приречена. Та ж доля чекала і на всі інші землі, що лежали між Росією і Чорним морем.

Після повернення під владу Росії в 1734 р. запорожці одержали назад свої колишні землі. Недалеко від місця старої Січі (зруйнованої в 1709 р. військами Петра) вони побудували Нову Січ. Втім, імперський уряд особливої радості від цього повернення не відчував. З одного боку, запорожці, звичайно, незамінні у війнах з турками — в цьому значенні Катерина не могла ними нахвалитися і не жаліла для них медалей. З іншої – з цими запорожцями вічні клопоти. Справжній рай для збіглих селян, Січ не знала кріпацтва і мала удосталь неорану землю для нових поселенців. Втім, і серед самих запорожців насильство і соціальні конфлікти сталі на той час звичайною справою. З швидким заселенням запорізьких земель (а до 1770 р. тут проживало вже 200 тис. в основному козаків) інтенсивний розвиток одержують землеробство, скотарство і торгівля. Всю цю господарську діяльність контролювали запорізькі старшини. Останній кошовий отаман Запоріжжя Петро Калнишевський мав 14 тис. голів худоби. Його старшини мало поступалися йому в багатстві. На Запоріжжі, як і в Гетьманщині, все більш заглиблювалася соціальна і майнова прірва між козацькою старшиною і голотою. Постійні конфлікти на Січі, упертий опір запорожців урядовим спробам колонізації Причорномор’я — все це переконувало Катерину в тому, що проблема вимагає радикального рішення. Війна з турками закінчилася перемогою, татарської загрози більше не існувало — тепер уже ніщо на заважало імператриці поруйнувати Січ повторно.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців все ще знаходилася на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертається звідти ж, оточила Січ, захопила її і зрівняла із землею. Калнишевський і старшина, не дивлячись на свою проросійську орієнтацію, були арештовані і заслані на Соловки. Великий загін запорожців з 5 тис. осіб знайшов притулок на турецькій території, недалеко від гирла Дунаю. Близько половини запорізьких земель були поділені між російськими вельможами, інші передані німецьким і сербським колоністам.

Після невдалої кампанії 1686 р. Російська імперія протягом майже цілого сторіччя намагалася завоювати Крим. Під час війни 1734—1739 рр. російські і українські війська прорвалися на півострів, але епідемії і брак продовольства примусили їх відступити. Проте в 1774 р. вони повернулися до Криму, захопили весь півострів і примусили турецького султана в Кючук-Кайнарджійському договорі відректися від свого сюзеренітету над кримським ханством.

Важко переоцінити значення цієї події для історії України та і всієї Східної Європи. Кримське ханство було останнім в Європі бастіоном тюркських кочівників, і ще зовсім недавно, в 1769 р., десятки тисяч татар вчинили свій останній спустошливий набіг на Україну. Тепер з набігами було покінчено — рівно як і зі всією тисячолітньою загрозою Великого степу. Переставши бути смертельно небезпечною для осілих жителів, степ відтепер і назавжди підкорився селянському плугу.

Навіть могутня Річ Посполита, чиє населення в описувану епоху складало 11 млн., а територія тягнулася на 733 тис. кв. км, не була захищена від російської експансії. «Золоті вільності» довели цю країну до шляхетського беззаконня, і вона стала практично некерованою.

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата