59898 (673412), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре-
ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під
Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-
ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,
але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.
Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від-
ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До
середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-
нувши західноукраїнську армію до Збруча.
У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого
управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-
татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія
наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у
Східну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.
Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-
лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-
ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по-
ляків.
Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й
навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-
народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-
танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких
гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи
Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-
ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті
ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг-
ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І
якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.
Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка
зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на
практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,
домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із
поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли
мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран-
цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-
гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду
Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні
контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-
ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)
поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.
Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що
їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких
тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що
25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-
ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких
банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.
Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть
права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-
личини мала вирішуватися у майбутньому.
З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх
цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-
ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала
кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-
лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному
і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову-
вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-
теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно
зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-
наймні, визнання законності українських прагнень.
Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а
східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-
помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність
до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це
не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним
керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на
Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно-
українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-
них держав Східної Європи.
7. Розв'язка
Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було
важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та
східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні
між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-
пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода
пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася
надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.
У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-
мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,—
української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-
йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-
лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,
з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-
нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях
війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-
лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- '
торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в
управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що
населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія
проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру
відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-
ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві
умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-
кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.
Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,
ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-
ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була
всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-
ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й
тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва
уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-
но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на
ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-
няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом
на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися
високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-
нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-
ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-
ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-
шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-
турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-
хідними українцями протягом століть.
Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-
виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий
опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною
відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві
загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-
роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії
генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-
жим, здавалося, от-от мав упасти. '
ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а
Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж
ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-
чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв
про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили —
на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-
лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-
люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було
вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний
конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-
раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.
Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-
ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-
лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»
майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-
жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив
їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:
«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-
їна».— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед
зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у
складі більшовицького Чека).
Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно
самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою
пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була
одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве-
ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців,
створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість,
яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою
спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів
підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна-
вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо,
відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.
До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх
атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні
поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву-
жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан-
ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве-
лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою.
Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі
налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.
Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.
6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців
під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців
і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками
дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди-
ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти-
занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох
українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.
Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза-
лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен-
зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет-
люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків.
.'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со-
бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на
Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти
більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со-
[юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи
^ Києвом.
І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет-
і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну
І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до
І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і
І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про-
іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму-
сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території,
зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове-
дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті
•скінчилася.
8. Перемога більшовиків
Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-
нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з
гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-
кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-
винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-
охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-
редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який
визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-
руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.
Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності —
ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-
заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала
на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-
ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-
ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-
раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-
ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української
соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-
значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки
при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-
ської культури.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
