59898 (673412), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися
до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918 р. Серед питань, що
стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську
більшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «ре-
гіональним» відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували
традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де пере-
вага була на боці українця М. Скрипника і так званої київської фракції (чутливі-
шої до національного питання), проголосували за утворення окремої української
партії. Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формаль-
ного проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору
взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тен-
денціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було ска-
совано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з централь-
ним органом у Москві.
Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії при-
звели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Ма-
нуїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто
слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп-
лення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим-
Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не
дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918 р. після довгих вагань
Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку
його очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун
Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні
більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.
Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох
загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього
заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й при-
єднувалися до більшовиків. З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лю-
того вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за на-
ступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських
отамани — Григор'єв і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на
їхню підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину України.
Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей
час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що
намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та
представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні полі-
тику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала міс-
цевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції,
яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували
гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви
й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік тому робили німці,—
при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої по-
милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності
шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії
розгнівали не лише куркулів, а й середняків.
Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лі-
вих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні
українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню
діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив'язу
страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно ареш-
товувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було- неважко передбачи-
ти: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків,
тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово
повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні ве-
ликих сил на чолі з Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охо-
пило повстання проти більшовиків.
У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ пере-
йшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику части-
ну Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Право-
бережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині
серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повер-
нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Україні, член ко-
лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми ви-
ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта-
ється до Москви».
6. Боротьба на заході
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Російської. Навіть ще до
того як Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в тому-числі
західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ-
них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську
державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному
до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших
аспектах намагання західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб
східних українців.
Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину.
Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер-
ця й думки "людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на-
вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння
імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед
українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо-
чергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проб-
лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але
не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по
встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе-
ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини
та 18 млн поляків, котрі 'водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також
не хотіли бути включеними до Польської держави.
Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла-
ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу-
ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор-
ган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ці-
ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої
імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га-
личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців
Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної
Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра-
їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом.
Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук-
раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з
повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по-
дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.
Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна-
вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від
потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та
польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному
заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків
упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли
румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика
частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу-
вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії
досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду
міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос-
тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-
українською Народною Республікою (ЗУНР).
22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли
1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у
200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали
підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став
Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і
ефективну армію.
Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою
з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада
на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ-
ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав-
чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте-
лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть
соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра-
да була майже цілком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з
німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-пвльський
конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше-
вич (юрист і колишній член парламенту у Відні).
На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга-
ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук-
раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу
війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй
території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад-
міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко
які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України.
Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова-
ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.
До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор-
чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи
надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну
реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля-
ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців.
У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з
євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі
великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва-
лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по-
чатку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ-
ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл-
ковита автономність.
Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського
уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани
цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-
мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на
італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених
солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-
валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала
гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-
лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-
рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.
До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому
ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-
ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-
позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-
лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та
німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-
дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-
звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або
ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в
австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-
ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі
додому.
Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя-
гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між
українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек-
тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити
поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти-
ці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки
українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав-
ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне
Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста-
ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у
Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом
командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль-
щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер-
дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по-
ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар-
мію до річки Збруч.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
