59884 (673401), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної
кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзові. За
американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук-
ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам
перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних
і дорогих нововведень несла Україна.
Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме
українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор-
них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через
постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн-
ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.
Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно
вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів
колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб
покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів
і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-
ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со-
ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-
никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими
робітниками став повільно звужуватися.
Незважаючи : на докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося
дибитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-
дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої
праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-
щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-
хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові
сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських
комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського
господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими
вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими
комуністами старій холоднішати.
Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього
Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.
Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед
кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному
на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би
обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-
вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-
ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-
никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних
крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.
В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-
ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-
госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-
заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити
центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала
за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-
приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-
няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-
дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,
а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-
публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-
їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-
звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з
економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.
Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне
подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-
ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого
рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між
1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-
щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-
ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на
І %, а за Хрущова —на 4 %.
Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони
гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.
Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних
продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання
овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.
В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської
господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо
полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-
довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах
основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-
плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від
західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій
сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-
ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на
радянську систему.
4. Активізація інтелігенції.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.
На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
•покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.
Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.
5. Реакція.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».
Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі
зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-
на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-
теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-
ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-ми психопата.
Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-
ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.
Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-
тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-
фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні
1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-
форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.
Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-
зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та
експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і
драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану
на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,
де сталінізм сягнув найжахливіших форм.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
