Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Таким чином, Центральна Рада, що оформилась шляхом делегування, а не загальних демократичних виборів, за своїм представницьким складом, функціями, значенням і формами діяльності є прообразом парламенту України. Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917р.) стратегічною лінією - «однині самі будемо творити наше життя» 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва.

Непослідовність дій Центральної Ради проявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона вдалася до визнання Рад робітничо-селянських І солдатських депутатів як органів місцевого самоуправління, не визначивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918р., а також запровадивши законом від 6 березня 1918 р. новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дозволили Центральній Раді організувати діяльність органів влади й управління на місцях.

Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочалася після прийняття Першого Універсалу. Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд, бажаючи розповсюдити радянську владу на всю територію України, декретом від 6 січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського — «Рада Народних Комісарів УСРР».

Остаточно УСРР - як радянська форма державності,— оформилась з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР.

У Києві 29 квітня 1918 р. на скликаному за ініціативою «Союзу земельних власників» з'їзді українських хліборобів проголосили Гетьманом України П. Скоропадського. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Але не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність й покласти край революційному хаосові.

Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки.

До здобутків Української держави слід віднести й успіхи у зовнішньополітичній сфері (Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами). Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. За короткий термін була створена власна дипломатична служба.

Гетьманські установи та органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що проводила грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилось продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, виплачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації у країні. Ситуацію в Українській державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до Гетьмана українських політичних партій.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об'єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання і утворено керівний орган -Директорію.

Директорія не мала єдності щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за «європейську модель», і спільну з Антантою боротьбу проти радянської росії. В такій ситуації визначився третій, компромісний шлях.

В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (що спричинило звинувачення Директорії у «більшовизмі»). В «Декларації» зазначалося, що «Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу», яка «... передає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Тобто, за цим принципом експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й урядові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебування (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський).

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській Імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. «Коронним землям» надавалося право створити власні представницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.

9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919р. на Софіївському майдані у Києві.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. З згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР 25 липня 1920р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі.

Висновки

Таким чином, бачимо, що кожен період процесу державотворення супроводжувався певними злетами та падіннями.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у Всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь являла собою центр об'єднання східнослов'янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем.

Значення Галицько-волинської держави важко переоцінити. Галицько-волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захопити західноукраїнські землі.

У результаті національно-визвольної війни 1648-1654 рр. була створена українська національна держава, яка отримала міжнародне визнання, але приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори.

У 1917-1920рр. відбувалась боротьба за українську національну державність. Утворення у листопаді 1917 р. УНР мало прогресивне історичне значення, Україна вперше проголошувалась незалежною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавались широкі права і свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвели до її повалення.

Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відтворити правопорядок. Залучивши представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення центральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохоронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законодавчого врегулювання суспільного життя. Помилкою була спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.

Директорія, яка прийшла до влади шляхом народного повстання, в умовах конфронтації політичних сил прагнула розробити компромісну програму дій. Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними І загальнодемократичними гаслами завершились перевагою «антирадянської» орієнтації. Характерним в цей період було тяжіння Української держави до президентської республіки.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало урочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки УНР і ЗУНР. До незаперечних здобутків ЗУНР слід віднести створення дійової системи органів влади й управління, боєздатної армії.

Таким чином всі своєрідні державні утворення на території України, що існували впродовж віків мали сої особливості. Загальне у причинах, що призводили до руйнування цих своєрідних джерел державотворення є зовнішній фактор, від нападів войовничих сусідів до іноземного втручання у внутрішні справи України. Особливі відмінності у причинах занепаду криються у певних специфічних обставинах тієї чи іншої епохи, що розглянуті вище.

Список використаної літератури

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ: Нарис політичної історії. – К., 1993

2. Жулинський М. Силою, волею, словом народу // Голос України. – 1993. – 28 січня

3. Іванов В. Історія держави і права України. – К., 2003

4. Історія держави і права України. – у 2-х т. – Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. – К., 2003

5. Історія держави і права України: Хрестоматія. – К., 1992

6. Історія України. Під ред. В. Смолія. – К., 1997

7. Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. – 1991. - № 11

8. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1994

9. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. – К., 1996

10. Політична історія України. – К., 2001

11. Сторінки історії УРСР: факти, проблеми, люди. – К., 1990

12. Субтельний О. Україна: історія. – К.,1993

Характеристики

Список файлов реферата