58657 (672701), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко зарезервував за собою інші варіанти — він продовжував підтримувати зв'язки як з Польщею, так і Росією. Але це не була безпринципність у поведінці гетьмана. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної і принципової лінії — відновлення територіальної цілісності Української держави. З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацькі делегати привезли із собою «накази» з 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі прагнення як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорізьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає окремої території у складі Київського. Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив у сфері державного будівництва, а також тих, що мали конфесійний, культурно-освітній та економічний характер (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям тощо). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти навіть на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз змісту цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах поав, які існували напередодні визвольної війни.
Позиція ж П. Дорошенка щодо існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, у листуванні державних діячів Речі Посполитої, що зібрав і видав у кількох томах титулярний київський єпископ А. Залузький, є лист М. Вишневецького до М. Ханенка, тоді ще уманського полковника. Він писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».
Джерела польського і російського походження свідчать, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок до зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка вирішила присягнути турецькому султанові Водночас правобережний правитель вжив ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. Щодо цього, очевидно доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв'язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собеського на Поділля. Впали кріпосні мури ряду міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід
«на Ляхистан» розпочала 100—120-тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним складали присягу на вірність гетьману подільські місто. Поразку за поразкою зазнавали поляки й козаки М. Ханенка.
П. Дорошенко зустрівся із султаном 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов до намету Мухамеда IV, від якого отримав кафтан, булаву й породистого коня. А незабаром почалася облога фортеці Кам'янця. Вона тривала недовго (з 18 по 27 серпня). Не допомогли полякам й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними зникли й надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко небагато виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).
Політика Туреччини не могла не позначитися на настроях П. Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровується в діях стамбульського двору. Він розпочинає переговори з Польщею, а згодом—з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 року об'єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, захопили Правобережжя (крім Чигирина). 17 березня на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». Але цей тріумф московської політики був нетривалим. Незабаром на Правобережжя вдерлися татарські орди, сіючи розруху і смерть. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.
Палали міста і села, тисячі бранців гнали у Крим, прокляття на адресу турків та їх союзника П. Дорошенка линули над заюшеною кров'ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорстокі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста захищали кожну вулицю, двір, будинок. Тоді «кров текла річками»—турки не жаліли ані дітей, ані старих. Наштовхнувшись на впертий опір з боку місцевого населення, турки також змушені були припинити наступ і відійшли за Дністер.
Дорогу ціну сплатив П. Дорошенко за перемогу над політичним противником. В руїнах лежав колись квітучий край. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірні війська на Поділля. Почалися нові бої. Були і нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно-політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.
На середину 1675 року становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі і навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть метрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, кримських татар, готових вдертися на Правобережжя. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед лівобережним гетьманом або російськими представниками, а перед І. Сірком. Кошовий отаман на чолі об'єднаного загону запорожців і донців негайно поїхав до Чигирина. Водночас правобережний гетьман передав Сірку частину клейнодів — булаву і прапор, а також деяку зброю і боєприпаси, що зберігалися у фортеці.
Зрозуміло, що зважившись на цей крок і, особливо, заручившись підтримкою Запорізької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направляє до Москви посольство на чолі з чигиринським городовим отаманом Іваном Сенкевичем. У надісланій правобережному гетьманові царській грамоті твердилося, що «все минуле було забуте». Але водночас у ній містився наказ з'явитися на лівий берег Дніпра, щоб скласти присягу перед князем Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.
П. Дорошенко деякий час ще тримався у Чигирині. Він листувався з 1. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 року неподалік Чигирина в таборі Ромодановського та І. Самойловича. Водночас були віддані клейноди, зброя і турецькі гармати. Після повернення колишнього гетьмана до Чигирина ключі від міста й артилерія перейшли до рук нових господарів. Фортецю зайняли російські стрільці та козаки Чернігівського полку.
В другій половині жовтня 1676 року в Москві відбулася церемонія передачі клейнодів П. Дорошенка. Вона була обставлена надзвичайно урочисто і мала насамперед політичну мету. Після демонстрації московському люду та іноземним дипломатам прапори, булава, бунчук і султанські санджаки було передано до Оружейної палати. Пізніше І. Самойлович надіслав до Москви також частину архіву колишнього правобережного правителя.
Здавалося, життя Дорошенка входить у нормальну колію. І. Самойлович своїм універсалом віддав йому у власність Сосницю, дозволив оселитися там матері Петра Дорофійовича (невдовзі вона стала ігуменею Покровського жіночого монастиря). Але це тривало недовго. Нові хмари почали збиратися над
головою колишнього гетьмана. Всупереч попереднім запевненням розпочалися тривалі переговори вищих російських чиновників з І. Самойловичем з приводу висилки П. Дорошенка до Москви. Заради справедливості слід сказати, що лівобережний правитель у цій справі проявив своєрідну гетьманську солідарність. Він деякий час чинив опір цим домаганням, наводячи різні аргументи на користь своєї правоти. Адже незабаром, говорив Самойлович, має відбутися судовий процес над особами, які організували проти нього змову. На суді як свідок мав обов'язково виступити і П. Дорошенко. Крім того, на думку гетьмана, цареві слід дотримуватися своїх обіцянок, які він дав колишньому правобережному правителю. Важливим доводом були й міркування чисто морального характеру — як на Україні, і зокрема на Запорожжі, сприймуть повідомлення про насильницьку відправку П. Дорошенка до Москви.
Здавалося, аргументи І. Самойловича вплинули на російських урядовців. Але це тривало недовго. Вже навесні 1677 року стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішене, і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви. І. Самойлович, повагавшись, з цим погодився.
Можна лише здогадуватись, з яким настроєм зустрів П. Дорошенко звістку про свою висилку. Збіг один день, виділений для зборів, і ось уже 8 березня він назавжди залишив рідний край і у супроводі Алмазова, генерального судді Домонтовича й генерального писаря Прокоповича вирушив у дорогу. Ніщо не могло поліпшити настрій 50-літнього козака. Добре, дуже добре знав він московські придворні звичаї й ціну царського слова.
Похмурим березневим днем зустрічала його Москва. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні «вини й злочини» і водночас наказали, як підданому Федора Олексійовича, залишатися в Москві і виступати порадником при веденні справ з Туреччиною і Кримом.
Петру Дорофійовичу, по суті, довелося розпочати своє життя заново. Адже був перекреслений утверджений протягом багатьох десятиліть уклад життя. Перебування у великому місті, відсутність власного будинку, залежність навіть у виборі і харчування від місцевої царської адміністрації, безперечно, пригнічували душу старого козака. Часом Дорошенко просто голодував. Не вистачало харчів і вина. Дошкуляли горласті караульні—сотник і семеро стрільців, які щоночі пиячили і розважалися. Листи колишнього правобережного гетьмана (адресатом в основному був І. Самойлович) передають його душевний стан. Вони сповнені прохань подбати про залишене господарство, надіслати до Москви харчі та вино. Окремо йшлося в листах про перевезення до Москви його дружини Єфросинії. У круговерть цих подій були втягнуті родичі Петра Дорофійовича (мати, брати) і царські чиновники, І. Самойлович і генеральна старшина. Крім небажання самої Єфросинії їхати в далеку Москву, існували ще якісь особисті міркування Дорошенка. Але невдовзі Єфросинія нарешті прибула до Москви. Лише після цього Дорошенко отримав новий будинок, грошове й продуктове жалування.
Обставини складалися не на його користь. Спустошливим смерчем по Україні пронеслися Чигиринські походи 1677 і 1678 років, під час яких була знищена традиційна резиденція українських гетьманів. Повернення Ю. Хмельницького до влади не принесло спокою пошматованому краю. Там панували турки, нищилися міста і села, в ясир забирали людей. Новий поворот життя готувало самому Дорошенку. У жовтні 1679 року він одержав царський наказ про призначення його воєводою у Великий Устюг. Але Дорошенко не згодився. За це взимку Дорошенко був призначений воєводою у Вятку (на цій посаді перебував до 1682 року). Після повернення звідти йому «пожалували» с.Ярополче Волоколамського повіту.
Дорошенко доживав віку в оточенні нової сім'ї. Колишній гетьман займався власним господарством, виховував дітей, приймав знайомих тощо. Разом з тим не забував про земляків-українців, за яких клопотався перед московськими урядовцями.
Помер Петро Дорошенко 9 листопада 1698 року. Поховали його на березі р. Лами під правим криласом місцевої церкви.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
