58473 (672592), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Великий вплив на формування поглядів Пелагича та інших революційних демократів справив розвиток революційної думки в Росії. На Балканах розповсюджувалися твори Герцена, Чернишевського, Бакуніна.
В 70-ті роки почалося проникнення на Балкани ідей марксизму, одним з популяризаторів яких був сербський революційний демократ та соціаліст Світозар Маркович. В своїй роботі „Сербія на Сході” Маркович сформулював програму соціальних революцій на Балканах.0
Ще на початку 70- х років ХІХ ст. Маркович приступив до складення плану загальнобалканського повстання. В м. Нові Сад за ініціативою Марковича був створений „Центральний революційний визвольний комітет”, а в Белграді, Крагуєвці та Цетіньї – революційні комітети. Були встановлені контакти зі Слов’янською секцією І Інтернаціоналу та „Центральним болгарським революційним комітетом” Васила Левського та Любена Каравелова. Розроблявся план залучення у війну з Туреччиною Сербії, що за думкою балканських революціонерів, полегшить завдання загально балканського повстання.
Однак ці плани здійснити не вдалося. Уряд князя Мілана, злякавшись революції, відмовився від вступу у війну проти Туреччини в 1875 р. Недостатньо підготовленими до загально балканського повстання опинилися і соціалісти. В лютому 1875 р. помер Маркович, що послабило керівництво повстанням. Тим не менш соціалісти прийняли участь в ньому і очолили окремі загони інсургентів.
Іншим напрямком серед повстанців був буржуазно-ліберальний, прибічники якого притримувались консервативної концепції вирішення національного питання в дусі програми колишнього глави уряду сербського князівства Ілії Гарашанина, викладені ним в 1844 р. в записці під назвою „Начертанія”. ця програма нагадувала програму Кавура в Італії та виходила з установки на приєднання до Сербії територій сусідніх країн, де проживали південні слов’яни, в тому числі Боснії та Герцеговини.0
Розділ ІІІ. Ескалація та інтернаціоналізація Східного питання
3.1 Роль Росії у вирішенні Боснійського питання
Події на Балканах привернули увагу всієї Європи. Визвольна боротьба в Боснії та Герцеговині викликала глибоку прихильність з боку демократичної спільноти Сербії, Хорватії, Словенії, Чорногорії та європейських країн – Англії, Швейцарії, Італії, де почали виникати комітети по допомозі визвольній боротьби та повстанню. 28 серпня 1875 р. в Парижі був створений міжнародний комітет допомоги повстанцям, його очолив сербський митрополит Михаїл та хорватський єпископ Йосип Шторсмайер.
Особливо широкий характер компанія допомоги балканським народам у війні з Туреччиною отримала в Росії. Офіційні кола Росії спочатку насторожено віднеслись до повстання. Олександр ІІ та його уряд на перших порах чинили опір слов’янським комітетам: затримували відправку добровольців в Боснію та Герцеговину та приймали заходи, щоб події на Балканах не призвели до посилення революційного руху на території Росії.0
Позиція царського уряду викликала різку критику з боку прогресивної спільноти. Герцен закликав розрізняти політику царського уряду в балканському питанні і відношення до визвольної боротьби балканських народів демократичних кіл Росії. „По счастью, - писал он, - Зимний дворец – не вся Россия, даже не весь Петербург… Другая Россия, вне дворца, вне табели о рангах растет… Другая Россия приветствует вас, своих братьев, протягивает вам руку”.0
З критикою зовнішньополітичного курсу О.М.Горчакова виступали ліві й праві в особі слов’янофілів та панславістів. При дворі значний вплив мало угрупування цесаревича Олександра, прибічника війни з Туреччиною. Панславістам покровительствувала імператриця Марія Олександрівна.0
Нікітін С.О. прослідкував еволюцію політики російського уряду в балканському питанні, показав, як під тиском суспільної думки офіційний Петербург став змінювати першопочаткову позицію і в кінці кінців Росія об’явила в 1877 р. війну Туреччині.0
Важливий вплив на балканську політику царської Росії надало посилення активності на Балканах Австро-Угорщини та інших великих держав. Постання в Боснії та Герцеговині призвело до ускладнення міжнародних відносин на Балканах, призвело до загострення Східної кризи.
Великі держави переслідували на Балканах різні цілі. Росія була не проти використати визвольну боротьбу балканських народів для встановлення контролю над протоками та послабити своїх противників на Балканах – Туреччини та Австро-Угорщини. Однак в Петербурзі розуміли, що підтримка виступу балканських народів проти Туреччини пов’язана з небезпекою війни, до якої Росія, яка програла Кримську війну, була неготова. Визначаючи головні напрямки зовнішньої політики Росії в цей період, канцлер О.М. Горчаков писав царю в 1866 р., що його дипломатія ставить завдання „путем комбинаций в нашей общей политике добиваться изменений в системе союзов и равновесия европейских сил, направленнях против нас по договору 1856 г.”0
Характеризуючи політику Горчакова на Балканах, колишній посол в Константинополі Лобанів-Ростовський писав: „Нам надо было поставить Балканы под стеклянный колпак, пока мы не разделаемся с другими более спешными делами”. Міністерство іноземних справ Росії визначило свій курс і по відношенню до можливих виступів балканських народів проти Туреччини. „Россия не собирается подстрекать народы на бунт в Турции, - заявив Горчаков прусському посланцю в Петербурзі Ройсу. – Конечно, это сделать будет нелегко, так как новый курс противоречит нашей традиционной политике. Наше родство по крови и религиозная общность со славянами в Турции обязывает нас поддерживать их. Поэтому мы, несмотря на все, и впредь будем им помогать, однако только в рамках облегчения их положения с помощью реформ и автономии в пределах Турции.”0
Російський уряд, виходячи з цієї установки, притримувався політики збереження статус-кво на Балканах, намагаючись добитися розширення прав слов’янських народів дипломатичним шляхом. Горчаков висував програму надання Боснії та Герцеговині широкої автономії за зразком Сербії та Румунії. Вперше цю ідею він озвучив в серпні 1875 р., невдовзі після початку повстання в Боснії та Герцеговині. Горчаков поставив перед міністром іноземних справ Австро-Угорщини Д.Андраши питання про сумісні виступи перед Портою на користь розширення прав цих провінцій.
В кінці 1875 р. російський уряд разом з урядами інших великих держав запропонувало Туреччині направити у повсталі області міжнародну комісію з метою посередництва між турецьким урядом та повстанцями.
В лютому 1876 р. при посередництві російського посла в Константинополі Ігнатьєва Н.П. турецький уряд провів ряд реформ, які полегшили положення християнського населення Боснії та Герцеговини.
Нарешті, в 1877 р. під час російсько-турецької війни, начальник дипломатичної канцелярії при головнокомандуючому Дунайською армією Нелідов О.І. вніс в проект мирного договору з Портою пункти про реформи в Європейській Туреччині, які передбачали надання автономії балканським народам. 0 Відомо, що цю позицію активно відстоював уряд Росії при підписанні Сан-Стефанського миру в 1878 р.
Росія не обмежувалась дипломатичними діями. В 1876 р., коли Сербія, програвши війну, опинилася в критичному положенні, Росія пред’явила Туреччині ультиматум і тим врятувала Сербію та Чорногорія від розгрому.
Таким чином, не дивлячись на суб’єктивні цілі царизму на Балканах, Росія своєю політикою надавала підтримку визвольному руху балканських народів.
Слід звернути увагу і на той факт, що російські революціонери-демократи теж стояли за повне визволення балканських народів від султанського панування. Це визволення вони бачили лише революційним шляхом і вважали революцію на Балканах необхідною та неминучою.
По відношенню до подій на Балканах в російському революційному русі вже в 60-ті роки чітко виокремилось два напрямки: представники одного вважали необхідним надати серйозної практичної допомоги в боротьбі балканських народів, представники другого прийшли до висновку про необхідність сконцентрувати всі сили на підготовці російської революції.0 В 1861 р. Огарєв відмічав в „Колоколі”, що не бачить можливості звільнення південних та західних слов’ян перш ніж визволити Польщу та Росію.0 Через шість років в листі Бакуні ну Огарєв підкреслював, що Росія і лише Росія прийде на допомогу визволенню слов’ян. Але допомогу в боротьбі балканських народів Огарєв вважав доцільним надати після визволення самої Росії.
Ще до того як в пресі з’явилася інформація та коментарії про Герцеговинське повстання, до нього проявили зацікавленість російські революціонери, які знаходилися в еміграції. Один з них, М. Судзиловський, писав, маючи на увазі Герцеговину, - „Ми збираємось туди великим натовпом”.0
Російські революціонери надавали різну допомогу Балканським народам – брали участь в демонстраціях, в газетній компанії, в зібранні грошей, служили в санітарних загонах на полях бою та в госпіталях. Найвищою формою цього руху була участь у збройній боротьбі в якості волонтерів. Загалом для цих представників російського революційного табору поїздка на Балкани була формою „ходіння в народ”. Не випадково в числі революціонерів, які приїхали добровольцями на Балкани, були такі активні учасники „ходіння в народ” як Клемент, Кравчинський, Хотинський та інші. Вони намагалися проводити соціалістичну пропаганду серед місцевого слов’янського населення.
Важливим мотивом поїздки на Балкани було бажання молодих російських революціонерів отримати бойовий досвід, щоб потім використати його у себе на Батьківщині. Досвід боснійсько-герцеговинського повстання використовувався російським революціонерами і, за свідченням М. Фроленко, сприяв виникненню бунтарського напрямку в середовищі народників на півдні Росії.
Особливу категорію революціонерів-добровольців складали медичні робітники: лікарі, санітари, аптекарі, студенти Медико-хірургічної академії.
Серед учасників добровільного руху Росії були діяч Паризької комуни Сажин М.П., революціонери-народники Дебагорій-Мокрієвич І., Волошенко С.М., письменники Успенський Г.І. та Степняк-Кравчинський С.М.0
На захист балканських народів підняли свій голос великі російські письменники Толстой Л.М., Достоєвський Ф.М., Салтиков-Щедрін М.Є.
Інший характер носила політика Австро-Угорщини, яку досить вдало, на нашу думку, назвав в свій час Енгельс „самой упорной, самой непреклонной противницей России на границах Балканского полуострова„.0
3.2 Участь Австро–Угорщини у розв’язанні Східного питання
Для монархії Габсбургів головним завданням було не допустити створення на своїх кордонах сильної південнослов’янської держави, яка б могла опинитися під впливом Росії. В Відні та Будапешті смертельно боялися розвитку визвольних рухів на Балканах, що призвело б до посилення центробіжних тенденцій в найбільшій багатонаціональній монархії.0
Міністр іноземних справ Австро-Угорщини Дюла Андраши в квітні 1878 р. зробив наступну заяву: „Создание славянского государства рядом с нашими областями Далмацией, Хорватией и Славонией поставило б нас перед очень неприятной диллемой: либо мы должны были аннексировать этот славянский комплекс и тем усилить славянское население монархии, либо пойти навстречу той опасности, что наши сербо-хорватские элементы будут постоянно испытывать влияние нового государства, которое само будет стремиться к расширению, учитывая традиции и национальное родство с нашими народами„.0 Андраші наполегливо радив сербському князю Мілану триматися від допомоги боснійським інсургентам. Аналогічні ради давалися черногорському князю Ніколє. Австро-Угорщина за ради збереження Османської імперії була готова надати їй допомогу в придушенні повстання в Боснії та Герцеговині.
В той же час в Міністерстві іноземних справ Австро-Угорщини розроблялася інша програма, яку передбачалося застосувати за умов катастрофи Турецької імперії. Австрійська буржуазія намагалася захопити балканські ринки. Це завдання стало актуальним після витіснення монархії Габсбургів з Італії в 1859 р. і Центральної Європи в 1866 р. До 70-х рокам Австро-Угорщина укріпила свої позиції на Балканах. Вона контролювала пароплавство по Нижньому Дунаю і зайняла перше місце в торгівлі з Сербією, Боснією і Герцеговиною та з іншими балканськими землями.
Основні пункти цієї програми обговорювались на Коронній раді у Відні 29 січня 1875 р., де було прийнято рішення, якщо б Сербія та Черногорія вступала б у війну з Туреччиною, Австро-Угорщина надішле на Балкани свої війська.
Після проголошення Сербією війни Туреччини Австро-Угорщина зайняла анти сербську позицію. „Населення Боснії та Герцеговини повинно знати, що ми не потерпимо його об’єднання з Сербією”, - писав Андраши в таємній інструкції наміснику Далмації Родичу.
Австро-Угорщина готувалася до втручання в сербсько-турецьку війну і в лютому 1877 р. сконцентрувала на кордоні Сербії, Боснії та Герцеговини значні контингенти військ.
В квітні того ж року, після закінчення сербсько-турецької війни, уряд Австро-Угорщини намагався заважати Чорногорії надавати активну допомогу герцеговинським повстанцям. Австрійський імператор Франц Йосиф направив 27 квітня чорногорському князю Николі листа, в якому обіцяв Чорногорії підтримку під час мирних переговорів з Портою (Чорногорія ще знаходилися з нею в стані війни) в обмін на відмову Черногорії від допомоги повстанцям.0
3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині
Позиція Німеччини у Східній кризі була досить складною. З одного боку, канцлер Німеччини Бісмарк підштовхував Росію до війни з Туреччиною в розрахунку на те, що вона загрузне на Балканах і більшій мірі буде залежати від позицій Німеччини, з другого боку Бісмарк провокував Австро-Угорщину на активне втручання в балканські справи, розраховуючи на підкорення її своєму впливу. Німеччина намагалася заручитися союзниками на випадок превентивної війни з Францією. Ускладнення на Балканах створювали для Німеччини продуктивне підгрунтя для власної експансії на схід. Згідно твердженням болгарського історика Косєва К., в Берліні вже в той час створювався план „Серединної Європи”, який було застосовано в роки першої світової війни.
Цікаву позицію в даному питанні займала Англія, яка переслідувала власні корисливі цілі на Балканах.
Після закінчення війни Англія намагалася переглянути результати Сан-Стефанського миру. Лорд Солсбері в ноті Горчакову від 1 квітня 1878 р. заперечував проти надання Болгарії виходу до моря. „Розширення Болгарії до Чорного моря та приєднання до Росії важливого порту Батум призведе до тог, що Росія буде володарювати над усіма округами Чорного моря”, - писав він. На Берлінському конгресі Англія санкціонувала передачу Боснії та Герцеговини Австро-Угорщині.0
Якщо казати про балканську політику Франції та Італії в зазначений період, то можна відмітити той факт, що обидві держави в 70-ті роки були зайняті власними проблемами і проявляли слабкий інтерес до Балкан. Дійсно, для Франції головним завданням було відвернення німецької небезпеки, а Італія ще не відігравала в ту пору провідної ролі у міжнародних відносинах. Франція на першому етапі Східної кризи підтримувала Росію, намагаючись забезпечити собі союзницю проти Німеччини.
В кінці 70-х рр. відбулися зміни зовнішньополітичного курсу Франції. Підтримуючи політику балансування між Англією та Росією, вона стала більше схилятися до союзу з Англією. В 70-ті рр. посилилось проникнення французького капіталу в Туреччину, і Франція виказала небезпеку по поводу успіхів Росії у війні з Туреччиною. На Берлінському конгресі 1787 р. вона зайняла антиросійську політику, виступивши за перегляд рішень Сан-Стефанського договору і погодилась на окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини.0 Об’єктивно політика Франції на Балканах в цей період також була направлена проти інтересів балканських народів.
Берлінський конгрес підвів риску під Східною кризою 1875-1878 рр., його рішення торкнули інтереси населення Боснії та Герцеговини, території яких без їх бажання були окуповані монархією Габсбургів. З цього моменту остання стає ворогом номер один для боснійців та герцеговинців. Австро-угорський посол в Константинополі Янош Палавичіні констатував, що балканські народи об’єднані одним почуттям – ненависті до Австро-Угорщини, значно більше, ніж до Туреччини.
Висновки
Визвольні війни, які вели народи Боснії та Герцеговини мали важливе історичне значення для вказаного регіону. Але під час вивчення даної проблеми у нас виникло декілька власних міркувань відносно поставленої проблематики. З вивчаємого матеріалу ми зрозуміли той факт, що якби турецький уряд міг вчасно реагувати та адаптуватися під тогочасні політичні, економічні віяння (розвиток капіталістичних відносин) – тобто проводив би розумні економічні реформи, не обмежував би в правах немусульман, надавав би політичної, економічної, релігійної, культурної автономії – це б не призвело б, на нашу думку, до таких колосальних політичних подій, які сталися в період 50-70-х рр. ХІХ ст. Загалом ми позитивно оцінюємо намагання народів Боснії та Герцеговини звільнитися від турецького панування. Але ж значним недоліком цих змагань стало те, що що в країні не знайшлося справжнього лідера (можна сказати вождя), за яким би пішли всі верстви населення, і який би користувався неабияким авторитетом у світової спільноти. А так всі старання виявилися марними – поставленої мети (визволення від турків та утворення власної держави) не було досягнуто – території колишнього Боснійського пашалику згідно рішень Берлінського конгресу було передано Австро – Угорщині.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
