58432 (672571)

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

ЗМІСТ

Вступ

1. Політичне становище в Україні в 17-18 ст.

2. Культурний розвиток України протягом 17-18ст.

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Україна – друга за величиною країна в Європі. Але ця країна лише не так давно отримала довго очікувану незалежність – факт досить дивний в наш час, коли повним та беззаперечним суверенітетом користуються навіть найвідсталіші держави. І це не єдина загадка в історії країни и народу, які досить часто залишались взагалі непомітними або в кращому випадку незрозумілими істориками світу. Чисельні сучасні нації історично затверджувались та розвивались як раз в якості націй-держав – але тільки не українці і не Україна. Тобто, історія України – це історія нації, яка змогла розвинутись та вижити поза межами повноцінної державності. Друге питання в розвитку української держави – це питання модернізації. Перше за всього процес перетворення України, свого часу істинно аграрної країни, в країну індустріальну був не лише незвичайно швидким, але і досить болючим. Ще більший інтерес викликає та обставина, що модернізація України відбувалась в основному під егідою неукраїнців. В результаті до нинішнього часу багатьом в цій країні „українське” та „сучасне” все ще являються речами несумісними. Однак все ж таки, на мою думку, саме Україна постійно була серцевиною культурно-політичного та господарського конгломерату земель та народів – Київської Русі. В 17 столітті українські козаки досить успішно вели боротьбу з іноземцями; в кінці 17 – на початку 18 століть як раз українці стали зразком прогресу для росіян (а не навпаки, як це було потім). Настання 20 століття застає певну частину українців за енергійними та небезпідставними спробами взяті в свої руки політичну та економічну долю своєї країни. Власне, в єдиний сюжет „бездержавної модернізації” не вписуються і древніша, багата на події історія української землі – землі, яка зберігла самі ранні сліди мешкання людини в Європі; яка стала складовою частиною класичних цивілізацій Середземномор’я; яка пам’ятає числені напади кочівників з Азії; яка тривалий час слугувала кордоном західної цивілізації з цивілізаціями Сходу. І все ж таки, як раз на проблемах бездержавності та „некорінної” модернізації сходяться, не начебто в фокусі, і відблиски світлих та ясних днів в історії України, і полиски трагедій та пожарищ. Мабуть, зібрані таким чином, вони допоможуть яскравіше висвітити величезний, неохопний, неоглядний сценічний майдан, на якому розвертались ці незвичайні історичні картини – незвичайні за своєю барвистістю, і за складністю драматургії, по невизнаності для нас конкретних замислів та непередбачуваності фіналу. Тобто, історія України досить різнобарвна і заслуговує на детальне та глибоке вивчення, і в своїй роботі мені хотілося б дослідити досить цікавий, в значній мірі навіть визначальний, етап розвитку української державності протягом 17 – 18 століть.

1. Політичне становище України в 17 – 18 століттях

Після падіння Києва в 1240 році ареною основних подій в історії України стали західні землі – Галичина та Волинь. Але наприкінці 16 століття на сході знову виникає епіцентр історичного руху – і ми знову повинні звернутися до земель, які знаходяться в басейні Дніпра і весь цей час перебували в запустінні. Символом нового суспільства, яке з’явилось на широких рівнинах Придніпров’я, став зовсім незвичайний стан – козацтво.

Швидке зростання козацтва збентежило польський уряд та шляхту, поставивши їх в незрозуміле становище. З точки зору шляхтича, козак – всього лише кріпосний, який втік. Яким чином він перетворився в якусь нову і досить організовану суспільну силу – це зовсім не було зрозуміло дворянству. Однак зневага зневагою, а інтереси Речі Посполитої перш за все. І якщо ці інтереси вимагали якихось козаків – шляхта не була проти їх використання. Всю цю невизначеність ще більше посилювали розбіжності в підході до „козацького питання” місцевих магнатів і старост прикордонних областей, з одного боку, та польський королів, з іншого. Перші конфліктували з козаками майже щодня – другі ж бачили в козацтві вправну в бою і до того ж порівняно дешеву військову силу, яку можна використовувати проти зовнішнього ворога, а при нагоді – проти зростаючої самостійності та могутності тих самих східних магнатів. Доведення всіх цих протиріч до крайнощів було лише справою часу. І вибух відбувся. В ситуації, яка склалася на той час, можна виділити наступні причини посилення антифеодальної боротьби народних мас: посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалось збільшенням панщини, розмірів натуральної та грошової ренти; скорочення селянського землеволодіння; посилення жорстокості у ставленні поміщиків до селян; національно-релігійний гніт, утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі були національно-визвольними, антифеодальними. Рушійними силами цих рухів були селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство. Повсталі боролися за відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви. Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів.

Після придушення селянсько-козацьких повстань в Україні настав десятилітній період затишшя. Польські шляхта і магнати багатіли. Українські селяни, міщани та козаки бідніли. Посилювався національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 року був закономірним. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Спільною головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної Батьківщини волі. В даній ситуації людям необхідним був той лідер, який зміг би повести український народ правильним шляхом в здобутті довгоочікуваної свободи. Ним став чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. В ході війни, яка розпочалася у1648 році слід виділити наступні етапи: перший – 1648, другий – 1649-1653, третій – 1654-1655, четвертий – 1656-1657 роки.

На початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливо власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Русі з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Держава отримала назву „Військо Запорозьке”.

Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводства та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра – на Заході, і аж до Московського кордону – на Сході.

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади гетьманської держави був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку радує Гетьманською резиденцією було місто Чигирин. Слід зазначити, що протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали „доживотно”, тобто до смерті. Таким „доживотним” гетьманом був Б.Хмельницький та гетьмани 18 століття – Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в „гетьманський статтях” 1669 та 1672 років передбачалось право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади, якщо він „зрадить”.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визначаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участі Ради. Другим виявом монархічного начала були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді. Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді був Богдан Хмельницький.

Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її резидентом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів: гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки.

У 18 ст. влада гетьмана була обмежена постійним російським міністром-резидентом, завданням якого був контроль над гетьманом.

В Українській державі існувала загальна козацька рад, яка мала назву Генеральна рада. Спочатку вона була тільки зібранням козаків і мала військові значення. Поволі склад генеральної ради поширювався: до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Генеральні ради мали велике значення в перші роки Хмельниччини. В той же час вони не могли стати органами влади: на перешкоді стояли – випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин, які зародились в 18 столітті і відповідали аналогічним інститутам Західної Європи: „генеральним станам Франції”, „снемам” Чехії, „соймам” Польщі. Характеристичною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. У всіх країнах селянство було позбавлене права участі в них. Згодом ці інститути перероджуються шляхом еволюції на палату лордів, сенат, панів радних тощо. Цим установам європейського типу відповідали – рада старшин та старшинські з’їзди.

Старшинські ради були трьох типів: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини; цей вид мав проміжний характер між старшинською радою і з’їздом старшин; в) з’їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти.

Компетенція старшинських рад була дуже широка і не окреслена; вона конкурувала з владою гетьмана та генеральної ради. Старшинські ради розглядали питання міжнародної політики, фінансів, головним чином грошових зборів на утримання найманого війська, так званих оренд. Старшинські ради розглядали судові справи, особливо злочини проти держави. Важливою функцією старшинської ради було правління державою у відсутності гетьмана.

В 1720 році створено російського типу нову установу центрального управління – Генеральну військову канцелярію. На чолі її стояв генеральний писар. Вона мала дві частини: колегіальну, розпорядчу частини, що складалися з кількох генеральних старшин, серед яких згодом з’явилися й російські члени в рівному числі з українськими, і звичайного апарату.

Як вища палата старшинської ради – колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирали збори генеральної або старшинської ради, або призначали гетьмани. До вищої генеральної старшини належали: обозний, суддя, підскарбій та писар. До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.

Вся „Держава Війська Запорозького” була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні). Полки – це одиниці, що мали військове, адміністративне та судове значення. Коли Україна стала державою, полки, що раніше були військовими одиницями, набули нових функцій державного управління. На чолі полку стояв полковник, біля якого стояла полкова старшина, що своїми назвами та функціями відповідала генеральній старшині, але в масштабі полковому. На чолі сотні стояв сотник, який у масштабі сотні мав такі ж функції, як полковник в полку, крім роздачі землі. Сотенна старшина була менш чисельна, ніж полкова. Заступником сотника був отаман. Якщо резиденція сотника була в місті, отамана звали городовим отаманом. Далі йшли сотенний писар і сотенний осаул.

Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки.

Також в державі була сформована судова система, до складу якої входили полкові суди, сотенні виносні. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. Апеляційними інстанціями були „трибунали” у Вільні та Любліні. В містах існували суди Магдебурзького права, де діяло Саксонське провінціальне та Магдебурзьке міське право.

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата