58430 (672569), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Вінцем всієї системи зулюму стало її ідеологічне обрамлення — доктрина панісламізму, що ставила султана-халіфа главою всіх мусульман. В уявленні ідеологів панісламізм являв собою рух, що ставив свою за мету якось пристосувати світ ісламу до існування в нових умовах і протиставити мусульманську єдність натиску європейського колоніалізму. Що ж до Абдул-Хаміда, то він сприймав значення доктрини інакше, бачивши в панісламізмі лише добрий засіб зміцнення власної влади в імперії і підтримку цієї влади за межами країни. Недивно, що на практиці (султан і його політика) панісламізм скоро перетворився на суто реакційну ідеологію, сила і вплив якої в світі і імперії зменшувалися у міру упадку влади султана.

Не можна сказати, щоб Абдул-Хамід був занадто завзятим мусульманином-панісламістом. Зокрема, він добре усвідомлював залежність імперії від держав, що сильно стримувало його в глобальних устремліннях. Залежність ця все росла, особливо фінансова. Ще в 1875 р. вперше був поставлено питання про неможливість виплачувати зовнішні борги, а в 1879 р. імперія офіційно оголосила себе банкротом. Результатом було створення Управління оттоманського боргу (1881), у відання якого, тобто в розпорядження держав, поступали доходи від державних монополій на тютюн, сіль, спирт і ряд податків. Спочатку в Управлінні і взагалі у сфері економічної і промислової експансії переважали англійці і французи, але з кінця століття, особливо після придбання залізничної концесії в Анатолії і початку будівництва дороги до Багдаду (1888), ведучі позиції в економіці Туреччини стали переходити до німців. Німецькі офіцери приступили до реорганізації турецької армії. Європеїзація Туреччини, не дивлячись на опір панісламістів, потроху робила свою справу. Хай конституційні права порушувалися, але вони існували в думках і прагненнях нового покоління, що виросло і сформувалося в боротьбі за ці реформи. Не можна забувати і про міське населення, що користувалося плодами економічного зростання і промислового розвитку країни і теж виступали за реформи, проти повернення до минулого. Нарешті, не дивлячись на утиски, в країні працювали світські учбові заклади, випускаючи все нові загони турецької інтелігенції, яка цілком очевидно що орієнтувалася на європейські знання, демократичні права і культурні традиції. Словом, в імперії Османа складалася ситуація, звичайна для багатьох країн Сходу тієї епохи: традиційна структура, поставлена в умови насильного проникнення в неї колоніального капіталу, чинила опір і пристосовувалася одночасно, причому обидві сторони цього процесу були представлено відповідними тенденціями і політичними силами. В імперії Османа кінця XIX в. сили традиціоналізму були представлені режимом зулюму. Але потроху знов консолідувалися і прихильники реформ, біля витоків яких свого часу стояли як здійснюючі реформи сановники імперії, так і інтелігенти з числа «нових османів». На зміну новим османам в умовах зулюму прийшли в кінці XIX в. молодотурки.

Перші організації молодотурків виникли в 1889 р. В Стамбулі це був осередок серед курсантів військово-медичного училища, побудований за принципом організацій карбонаріїв і ставлячий за мету позбавлення країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. По його зразку незабаром були створені аналогічні осередки і в інших учбових закладах. Одночасно з цим в Парижі, в еміграції, А. Риза-бей створив товариство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації «Іттіхад ве теракки» («Єднання і прогрес») стала розповсюджуватися в Стамбулі в 1894 р., після чого почалися гоніння на іттихадистів-молодотурків. Значна частина їх тікала до Парижа, де в 1895 р. Риза-бей почав видавати газету, висловлюючу програму організації: боротьба за свободу, справедливість, рівність при єдності прав і інтересів всіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу і при невтручанні іноземців в її справи.

Вся освічена частина населення імперії з увагою стежила за розвитком подій і співчувала іттихадистам. Були навіть зроблені спроби державного перевороту (1896), на що султан відповів репресіями. Проте, не дивлячись на репресії, кількість осередків іттихадистів швидко росла. В 1902 р. в Парижі відбувся перший з'їзд молодотурків, в якому взяли участь декілька десятків делегатів; серед них відбувся розкол, в основному з питання про те, чи варто спиратися на допомогу держав в боротьбі за досягнення мети молодотурків. Але, не дивлячись на розкол, відділення іттихадистів як і раніше діяли вельми активно, часом змінюючи назву своїх організацій. В умовах революційного підйому в світі на початку XX в. радикалізм прагнень і вимог молодотурків все наростав. Другий конгрес їх, що відбувся в Парижі (1907), завершився ухваленням Декларації, яка закликала країну до повстання проти режиму Абдул-Хаміда. Різко посилилася пропаганда молодотурків в армії, особливо серед молодих офіцерів. Були також налагоджені контакти з опозиційними партіями і організаціями нетурецьких народів імперії. Назрівали вирішальні події. Центром їх виявилася розташована на північ від стамбулу Македонія.

Влітку 1908 р. офіцери розквартированих в Македонії турецьких військ Ніязі-бей і Енвер-бей виступили з своїми загонами проти Абдул-Хаміда з вимогою відновлення конституції. Султан був вимушений прийняти цю вимогу, і вже восени 1908 р. відкрилися засідання новообраної палати депутатів, де молодотурки мали дві третини місць. Правда, незабаром султан, спираючись на вірні йому війська в Стамбулі, спробував було узяти реванш: весною 1909 р. він знов розпустив парламент, відновив всю повноту влади шаріату і почав переслідувати діячів молодотурецкого руху. Але лідери молодотурків з Салоник спрямували на Стамбул свої озброєні сили, які з боями зайняли столицю і позбавили влади Абдул-Хаміда, захопивши при новому султані Мехмеді V всю реальну владу в свої руки. Так завершився військово-революційний переворот, іменований в історіографії молодотурецькою революцією.

Молодотурки провели в країні ряд реформ, з яких найважливіша торкалася реорганізації армії, жандармерії і поліції. Але головну свою мету вони бачили в тому, щоб відстояти цілісність імперії в умовах, коли держави прагнули розчленувати її. Саме в розпал революції Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину, а Росія і Англія вели переговори про статус Македонії, що, власне, і послужило приводом для виступів армійських офіцерів в цій провінції. Для досягнення своєї генеральної мети іттихадисти знов висунули на передній план доктрину османізму, причому в її вельми жорсткому трактуванні: нетурецькі землі і населяючі їх народи — це невід'ємна частина Туреччини, весь Осман, всі османи, Відповідно до цієї жорсткої політики були і внутрішньополітичні акти молодотурків: в 1910 р. почалися гоніння на нетурецькі народи під гаслами панісламізму і пантюркізму, що викликало сильний опір і помітно ослабило позиції іттихадистів.

В 1911 р. на базі існуючих раніше опозиційних партій і угрупувань була створена ліберальна асоціація «Хюррієт ве іттиляф» («Свобода і згода»), причому іттиляфісти, пообіцявши нетурецьким народам автономію в рамках імперії, добилися швидких успіхів і влітку 1912 р. прийшли до влади. Проте невдачі в Балканській війні 1912 р. знов привели до влади младотурків, причому на цей раз у формі ще більш жорсткій. В 1914 р. вся повнота влади була узята тріумвіратом з Енвера, Талаата і Джемаля. Саме ці лідери молодотурків керували Туреччиною в роки світової війни, коли імперія воювала на стороні Німеччини. Саме вони відповідальні за страшну різанину вірмен в 1915 р. Поразка Німеччини в світовій війні, військові невдачі і незадоволеність в країні, нарешті, капітуляція Туреччини в жовтні 1918 р. поклали край владі молодотурків, лідери яких тікали з меж імперії. Султанська імперія агонізувала. Союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якій бути післявоєнній Туреччині. В ці важкі дні рішення питання узяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел молодотурків і що поставили основною задачею тезу про незалежність власне Туреччини.

Використана література

1. Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович. Всесвітня історія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Каравела, 2006. — 240с.

2. Білоножко Сергій Володимирович, Бірюльов Ілля Михайлович, Давлєтов Олександр Рашидович, Космина Віталій Григорович, Нестеренко Людмила Олександрівна, Турченко Федір Григорович. Всесвітня історія. Нові часи: підруч. для 9-го кл. загальноосвіт. навч. закл. — 4-те вид. — К. : Генеза, 2007. Ч. 2 : Кінець XVIII-початок ХХ століття. — К. : Генеза, 2007 — 304с.

3. Киреев Николай Григорьевич. История Турции. ХХ век: [монография] / РАН; Институт востоковедения. — М. : Крафт+; ИВ РАН, 2007. — 606с.

Характеристики

Список файлов реферата