58016 (672262), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Шлях, яким просувалися війська Ягайла і Вітовта, неминуче проходив через села Грюнвальд, Людвіково і Танненберг, і тут великий магістр вирішив зупинити ворога і нав'язати йому бій. Німці прийшли сюди на день раніше. Обоз хрестоносців розташувався біля Грюнвальда, а їх корогви зайняли бойові позиції між селами Танненберг і Людвіково.
Саме тут вранці 15 липня і почалася знаменита битва.
Слід сказати, що як все відбувалося на полі битви насправді ніхто не знає, і навряд чи виявиться документ, проливаючи яскраве світло ясності на багато загадок цієї запеклої січі багатьох народів. Тому всі висунуті істориками версії перебігу битви, її розвитку носять гіпотетичний характер. Але сукупність робіт багатьох дослідників і минулого і нашого часу дозволяє представити дії білорусько- литовсько- українських корогів і татар на Грюнвальдських горбах з деякою визначеністю. Хрестоносці програли битву. Поховавши убитих рушили до Мальборку. Рухалися украй поволі, сто кілометрів йшли більше тижня. Зволікання Ягайла дозволило хрестоносцям налагодити захист Марієнбургу, втягнути війська Ягайла і Вітовта в тривалу і безплідну облогу, і таким чином Орден виграв час, зібрав деякі сили, організував проти Польщі і Великого князівства коаліцію імперських німців, угорського і чеського королів. Півтора місяця облоги ні до чого ні привели, і 8 вересня війська Вітовта першими знялися і пішли на батьківщину.
Розділ IV. Занепад лицарства та наслідки походів
В Грюнвальдській битві Тевтонський орден зазнав вирішальну поразку, експансія ордена була зупинена. Орден хоча і зберігся, але міцно слабшав, і вже не був в змозі звістки агресивну політику проти сусідів з колишньою наполегливістю і силою.
Саме вагомий внесок білорусів і литовців в перемогу над хрестоносцями повернув Великому князівству Жмудь, Судави;
Саме всіма визнана успішна участь Великого князівства в розгромі Ордена дала Вітовту можливість в 1413 році записати в Городило нові умови унії, які забезпечували повну самостійність князівства як держави і самостійність його політики.
Грюнвальдська перемога дозволила розірвати ганебну унію 1401 року, так звану Віленську, яку Польща нав'язувала Вітовту після розгрому військ Великого князівства татарами на річці Ворсклі. [2, 59]
По Віленській унії великокнязівська влада віддавалася Вітовту довічно, а після смерті його все Велике князівство Литовське відходило до Польщі і переставало існувати як держава;
Незалежність Вітовта від Польщі, новознайдена їм після Грюнвальда, дозволила зробити спроби повного відособлення Великого князівства.
В 1523 р. великий магістр Альбрехт Бранденбургській провів секуляризацію володінь Тевтонського ордена в Прибалтиці, і вони перетворилися на світське герцогство Пруссію (у васальній залежності від Польщі ). Тевтонський орден в Прибалтиці припинив існування. Його володіння, що збереглися, були секуляризовані в поч. 19в.,в 1809 був закритий сам орден. Відновлений в 1834 г Австрії орден, маючи невелике число членів і не граючи істотної політичної ролі, продовжує існувати.
П'ятсот років не переступали тевтони наші західні кордони. А війни, початі в 1914 і 1941 роках, всім відомі своїм фіналом, який опинився в одному ряді з Грюнвальдом. Багато своїх життів поклали ради цього люди зі всіх наших міст, містечок і сіл, ніж і заслужили собі вічну пам'ять.
В Європі лицарство втрачає значення основної військової сили феодальних держав з XV століття. Передвісником заходу слави французького лицарства стала так звана «битва шпор» (11 липня 1302 року), коли піше ополчення фландрських городян розгромило французьку лицарську кінноту. Пізніше неефективність дій французького лицарського війська з очевидністю виявилася на першому етапі Сторічної війни, коли воно потерпіло ряд найважчих поразок від англійської армії. Витримати конкуренцію найманих армій, що використали вогнепальну зброю (воно з'явилося в XV столітті), лицарство виявилося не здатним. Нові умови епохи розкладання феодалізму і зародження капіталістичних відносин привели до зникнення його з історичної арени. В XVI-XVII ст. лицарство остаточно втрачає специфіку особливого стану і входить до складу дворянства. Виховані на військових традиціях предків представники старих лицарських пологів складали офіцерський корпус армій абсолютистського часу, відправлялися в ризиковані морські експедиції, здійснювали колоніальні захоплення. Дворянська етика подальших століть, включаючи благородні принципи вірності боргу і гідного служіння вітчизні, поза сумнівом, несе в собі вплив лицарської епохи.
Віддзеркалення лицарських вдач в області духовної культури відкрило найяскравішу сторінку середньовічної літератури з своїм особливим колоритом, жанром і стилем. Вона поетизувала земні радощі всупереч християнському аскетизму, прославляла подвиг і не тільки утілювала лицарські ідеали, але і формувала їх. Разом з героїчним епосом високого патріотичного звучання (наприклад, французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про Сиде») з'явилися лицарська поезія (наприклад, лірика трубадурів і труверів у Франції і миннезингерів в Німеччині) і лицарський роман (історія любові Трістана і Ізольди), що представляв так звану «куртуазну літературу» (від французького courtois – чемний, лицарський) з обов'язковим культом пані. [1, 32]
Висновки
Суспільство повинне бути вдячне лицарству за те, що воно збагатило його новими поняттями про гідність особи і честі. Лицар звик вважатися в захисті на самого себе, тільки на власну силу, тільки на стіни свого замка. Скрізь і завжди він діяв тільки від свого імені. Він підкорявся тільки добровільно, за власним феодальним договором: його вірність – вільний дар, застава його вірності – його честь.
Кожний лицар усвідомлював недоторканність своєї особи і готовий доводити її мечем на смертельному поєдинку. Звичайно, зброя – поганий доказ істини, але ж і боязкість «вічний ошийник рабства». Важливо те, що лицар не тільки усвідомлював гідність своєї особи, але і був готовий пожертвувати за це життям.
Лицарство утворювало як би міжнародний орден, члени якого вважалися рівними, починаючи від короля і кінчаючи яким-небудь занепалим, неімущим лицарем. Це братство, розсіяне по всьому католицькому світу, об'єднувалося єдністю звичаю і понять. І як не псувалося лицарство, як не звеличили багаті і знатні лицарі над бідняками, все-таки серед них не зникли думки про рівність, і перші повинні були обходитися з останніми згідно з їх лицарською гідністю, якщо вони не хотіли за щонайменше приниження розплачуватися власною кров'ю. Так чуйно стояло лицарство на варті честі, і нові поняття про неї заповідало людству.
Список використаної літератури:
-
R. Charzan , European Jews and the First Crusade , 1997
-
S.Runcimen , A history of Crusades 3 vol. Cambr. 1991-94
-
Shlomo Eidberg , 1977 The Jews and Crusaders. The Hebrew Chronicles of the I, II Сrusades
-
А.А. Сванидзе «Город в средневековой цивилизации Западной Европы» т.3, т.4 М. «Наука», 2000
-
Всемирная история:В 24 т.Т.8.Крестоносцы и монголы.-М., 1996.-528 с.
-
Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1990.
-
Дж. Райли Смит , История крестовых походов.
-
Длугош Я. Грюнвальдская битва.-М.-Л.,2002.-211 с.
-
Заборов М. Введение в историографию крестовых походов (латинская хронография XI–XIII вв.). М., 1996
-
Заборов М. Введение в историографию крестовых походов (латинская хронография XI–XIII вв.). М., 1996
-
Заборов М. Историография крестовых походов (XV–XIX вв.). М., 1991
-
Заборов М. История крестовых походов в документах и материалах. М., 1997
-
Заборов М. Крестовые походы. М., 1996
-
Заборов М. Крестом и мечом. М., 1999
-
Заборов М. Крестоносцы на Востоке. М., 1990
-
Куглер Б. История крестовых походов/Пер с нем.-Ростов-на Дону, 1998.-512 с.
-
Л.М. Брагина « культура возрождения и религиозная жизнь эпохи» М. « Наука», 1997
-
Лавринович К.К. Орден крестоносцев в Пруссии.- Калининград,1991- 43с.
-
Эпоха крестовых походов. М., 1994
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
