57732 (672090), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Навесні п'ятого року свого царювання (можливо, у 1312 р. до н.е.), зібравши велике військо, Рамзес II виступив із прикордонної фортеці Чару. Після 29-денного походу передовий загін, очолюваний самим царем, розбив табір на відстані одного переходу від Кадеша, біля стін якого знаходилася армія хетів і союзних сірійських і малоазійських царьків.

Введений в оману підісланими в єгипетський табір хетськими вивідачами, що запевняли, що хети, злякавшись єгипетського війська, спішно відступили далеко на північ від Кадеша, Рамзес II, не чекаючи підходу всієї армії, тільки з передовим загоном рушив до Кадешу і вступив у битву з хетами, у якій ледве не загинув разом із усім передовим загоном. Щаслива випадковість - несподівана поява на полі битви ще одного загону єгиптян, новобранців, посланих раніше царем уздовж морського узбережжя для наступного возз'єднання з основними силами, - врятувала положення. Контратаки хетських колісниць не мали успіху - вони лише заважали один одному, зчіплюючи колісьми у вузькому проході, піхоту ж Муваталі чомусь тримав у резерві. Єгиптяни протрималися до вечора, коли до Кадешу підійшов нарешті другий загін їхніх основних сил. Супротивники цього разу так і не змогли здолати один одного.

Лише після п'ятнадцятирічної важкої боротьби Рамзесу II вдалося витиснути хетів з Південної Сирії, захопити Кадеш і багато інших міст, які до цього часу єгиптяни добре навчилися брати штурмом.⁵

Північна ж частина колишніх володінь Тутмосиса III залишилася за хетами. На 21-му році царювання Рамзеса II (біля 1296 чи 1270 р. до н.е.) між ним і хетським царем Хаттусилі III був укладений мирний договір, скріплений пізніше одруженням єгипетського царя на дочці царя хетів.

Після війни з хетами Рамзес II правив Єгиптом ще більш 45 років (по довголіттю в нього не було суперників, за винятком Піопи II - царя далекого Древнього царства). Слідуючи традиціям попередників, цар вибирає місцем свого постійного перебування Нижній Єгипет; на сході Дельти їм зводиться розкішна царська резиденція, місто, що носило ім'я Пер-Рамзес ("Будинок Рамзесу"). Відома широка будівельна діяльність царя у Фівах, Абидосі, Нубії, де за його наказом був вирубаний у стрімкій скелі величезний печерний храм з гігантськими статуями самого фараона, виліпленими в тій же скелі по обидва боки від входу в скельне святилище. І зараз знаменитий Абу-Симбельський храм, розпиляний на частині і відновлений потім над водами великого асуанського водоймища, вражає своєю величчю.

Рамзес II пережив багатьох своїх синів , і після його смерті царем став тринадцятий його син, уже літній Мернептах, при якому (в останній чверті XIII ст. до н.е.) на Єгипет з моря і через Палестину обрушилася навала "народів моря", що збіглося з великим вторгненням у Західну Дельту лівійських племен. Ця перша хвиля "народів моря", до складу яких, ймовірно, входили племена західної частини Малої Азії й островів Східного Середземномор'я, була відбита єгипетськими військами, очолюваними Мернептахом. Після його смерті в Єгипті відбулися якісь серйозні внутрішні потрясіння, що привело до зміни династії.

Єгипет у період XX династії і кінець Нового царства

Останні півтора століття Нового царства - час правління XX династії, що прийшла до влади в країні після бурхливих подій, про які згадується в оповідальній частині одного з найважливіших адміністративно-господарських джерел древнього Єгипту - величезного, 45-метрового папірусу Харрис, складеного при Рамзесі III (у XIст. до н.е.). Очевидно, відновилася боротьба суспільних сил, що протистояли один одному ще при Аменхетепі IV. Компроміс між ними, досягнутий після відкритого зіткнення при царі-реформаторі, мабуть, виявився неміцним. Прихована боротьба й у нових умовах продовжувалася, поступово підточуючи міць і єдність країни. Безсумнівно також, що після смерті Рамзеса II і навали "народів моря", перемога над якою далася нелегко, помітно ослабнула влада центральної адміністрації.

Можливо, у столиці відбувалася боротьба за владу. І от, кинутий на сваволю долі, Єгипет і його люди, як говориться в папірусі, виявилися у владі "великих" і "володарів міст", що призвело до міжусобиць і руйнування країни; почалися вбивства, жертвами яких стали як "великі", так і простолюдини. Незабаром на сцені з'явився сирієць Ірсу, якому, ймовірно, удалося навіть захопити тимчасово владу в країні. На які сили спирався сирієць Ірсу, хто були його прихильники, який був масштаб його дій, сказати важко. Не виключена, однак, можливість того, що в тяжких умовах внутрішньої боротьби і неминучої господарської розрухи відбувся широкий виступ низів єгипетського суспільства, у якому взяли участь і іноземці. У цій критичній обстановці Сетхнехту вдалося нарешті придушити заколот, відновити авторитет центральної влади.

Син Сетхнехта, засновника нової, XX династії, Рамзес III (середина XII ст. до н.е.) успадкував від батька вже замирену країну, інакше навряд чи йому вдалося б справитися з двома великими вторгненнями в Західну Дельту лівійських племен і другою навалою "народів моря", що було відбито в ряді кровопролитних морських і сухопутних битв. Воював Рамзес III і в Передній Азії, знову прагнучи усталити позиції Єгипту за Синайським півостровом. До складу його війська в незмірно більшому масштабі, чим раніш, входили іноземні частини - шердани, лівійці, филистимляни; справа в тому, що, уступаючи тиску жрецтва, підтримка якого у важке для країни час була необхідною, цар звільнив храми від рекрутської повинності їхніх працівників (заклику в армію кожного десятих).

Великі дарунки і привілеї храмам, які все більше стали протиставляти себе центральній владі, виснажливі війни, самоправність місцевої адміністрації - усе це привело до різкого погіршення внутрішнього становища країни, до збідніння державної скарбниці, один раз спустілої настільки, що не було можливості в термін видати постачання ремісникам і службовцям царського некрополя, так що вони застрайкували. Не припиняється гризня різних придворних клік, жертвою якої став і сам Рамзес III.⁶

Після смерті Рамзеса III при останніх восьми царях XX династії, що усі носили особисте ім'я Рамзес, внутрішня стабільність і зовнішньополітичні позиції Єгипту виявилися остаточно підірваними. Уже при Рамзесі VI Єгипет цілком позбавляється своїх іноземних володінь, за винятком Ефіопії. Незабаром після реформ Аменхетепа IV намітилося політичне й економічне розмежування Нижнього і Верхнього Єгипту, де фіванське жрецтво поступово бере у свої руки всю повноту влади. Спроби Рамзеса IX якось урізати права верховного жреца Амона не увінчалися успіхом. Нарешті, за Рамсеса XI верховний жрець Амона Херихор концентрує у своїх руках усі вищі посади держави - він і верховний сановник (чаті), і глава єгипетського війська. Після смерті останнього царя XX династії влада на півдні країни переходить до Херихору, однак Нижній Єгипет не визнав верховної влади фіванського правителя. У Дельті виникла власна династія зі столицею в м. Танис. З цього часу (середина XI ст. до н.е.) єдина єгипетська держава Нового царства припиняє своє існування.

Пізній Єгипет

Єгипетське суспільство XI-VIII ст. до н.е. по своїй економічній і соціальній структурі багато в чому ще було продовженням Нового царства. Але в VII-VI ст. намічаються зміни у всіх сферах життя країни. Єгипет нарешті вступає в залізний вік. До нас дійшли знаряддя праці (різці, пилки, свердла), виготовлені з заліза , залізна зброя (кинджали). У народів, з якими доля звела єгиптян у ту епоху, залізний вік установився раніше: і в ефіопів, що утвердили своє панування у Верхньому Єгипті в VIII ст. до н.е., і в ассирийцев, які вторглися в країну в VII ст., і в грецьких і малоазійських поселенців (воїнів-найманців і купців), що поселилися до VI ст. до н.е. у Дельті. Тепер зміни, часом дуже істотні, відбуваються у всіх галузях єгипетського господарства - у ремеслі, землеробстві, скотарстві. Приблизно з VII ст. до н.е. спостерігається небувалий раніше ріст товарно-грошових відносин, причому об'єктом купівлі-продажу все частіше стає земля. Це свідчить, очевидно, про розвиток приватного землеволодіння. Можливо, джерела такої форми земельної власності варто шукати ще в початковий період Нового царства, коли перші царі XVIII династії щедро дарували воїнам землі (навряд чи мова йшла тільки про службові наділи).

Можливо, що саме в зв'язку з появою значної категорії приватних власників землі - людей, не настільки тісно зв'язаних з визначеними службовими обов'язками і відповідним службовим (державним) забезпеченням, у джерелах тієї епохи нарешті стає досить ясним, що особи, позначені терміном "немху", протиставляються баку - рабам у повному розумінні слова - у якості вільних.

Розширення товарно-грошових відносин, продаж і скупка землі, лихварство сприяли руйнуванню багатьох дрібних власників - немху. Вперше на рабському ринку ми бачимо раба-боржника. З'являються у великій кількості документи про самопродаж у рабство ("на вічні часи разом з дітьми"), існує практика поневолювання боржника на термін до п'яти років, своєрідною формою рабської залежності стає самопродаж у "сини". Усі ці явища - як і в Передній Азії, характерні супутники розвитку приватного рабовласництва - спостерігаються в Єгипті набагато сторіч пізніше, оскільки "другий шлях розвитку", по якому йшло єгипетське суспільство, сприяв тривалому збереженню державного сектора в його архаїчних формах.

Уже при останніх Рамезсидах (у самому кінці II тисячоріччя до н.е.) Єгипет втрачає свій колишній вплив у Передній Азії. Яскравою ілюстрацією цього можуть служити пригоди Унуамона, героя єгипетської повісті, посланого (ймовірно, за Рамзеса XII) у Фінікію за кедром для ремонту священної барки бога Амона і численні приниження його з боку місцевих князьків. Так, царьок Бібла прагнув підкреслити свою повну незалежність від Єгипту, перед яким недавно тріпотів.

У повісті про Унуамоне згадуються імена жреца Херихора і Несубанебджеда, могутнього властителя Таніса. Перший з них незабаром став фактичним правителем Верхнього Єгипту, другий з'явився засновником нової, XXI династії, царі якої приблизно сто років правили Дельтою, підтримуючи дружні відносини з правителями і верховними жрецами Амона-Ра у Фівах.

Пройшло сторіччя, і на політичну арену рішуче виступили лівійці, що вже віддавна проникали з заходу й осідали в Дельті. Ще з другої половини Нового царства полонені лівійці використовувалися фараонами як воїни-найманці. Згодом лівійці селилися в Дельті цілими племенами. Шешонк, один з вождів-воєначальників при останньому царі XXI династії, проголосив себе царем у середині Х ст. до н.е.; почалася XXII лівійська династія. Шешонк зміцнив свою владу в Дельті й оголосив свого сина верховним жрецьом Амона-Ра у Фівах: країна була знову об'єднана. Незабаром війська Шешонка вторглись у Палестину, у 930 р. до н.е. ними був узятий і розграбований Ієрусалім. Але успіхи лівійської династії виявилися примарними, її влада - неміцної. Серед лівійської верхівки розгорілася внутрішня боротьба. Дельта розпалася на ряд незалежних областей, очолюваних лівійськими князьками, хоча номінально продовжували існувати і лівійські царі, що зробили своєю столицею м. Бубастис у східній частині Дельти (XXII- XXIII династії). Північ Верхнього Єгипту контролювалася могутнім номархом Гераклеополя, на півдні влада знаходилася в жрецтва Амона-Ра. Країна переживала час господарського застою, упадка іригаційної системи, порушення торгового обміну. Об'єднання країни знову стає необхідною умовою господарського підйому. Ініціатором боротьби за нове об'єднання виступає фиванское жрецтво, що змогло в цій боротьбі обпертися на військову міць уже відокремилася від Єгипту Нільської Ефіопії (Куша), що бажала установити своє панування в Єгипті.

Ослаблення влади Єгипту над Ефіопією і консолідація місцевих племен привели у VIII ст. до н.е. до виникненнуя на південних границях Єгипту ефіопської держави зі столицею Напата в IV нільському порозі. У середині VIII ст. ефіопський цар Пианхі вступив у Фіви і за підтримкою жрецтва Амона, якому за древньою традицією поклонялися й в Ефіопії, почав похід на північ. Нижній Єгипет чинив ефіопам завзятий опір. Війська правителя Саиса Тефнахта за підтримкою жителів і жреців Мемфіса зустріли ефіопів у Середньому Єгипті, однак були розбиті в ряді боїв. Після падіння Мемфіса Пианхі вступив у Дельту і взяв у полон останнього царя XXIII лівійської династії - Осоркона III. Тефнахт був змушений визнати владу Пианхи над Нижнім Єгиптом.

З царів ефіопської (XXV) династії найбільш значними були Шабака і Тахарка, які намагалися відігравати політичну роль і в Передній Азії; однак внутрішньої роздробленості країни вони не перебороли: уся країна, і особливо Дельта, фактично розпадалася на дрібні лівійські і єгипетські князівства, і в 674-665 р. до н.е. Єгипет не зміг протистояти ассірійському завоюванню.

Висновки

Єгипет – стародавня рабовласницька держава, що за короткий час досягла такого рівня розвитку, якого не мала жодна держава того часу. Єгипет розташувався на пн. Сході Африки. Виникла ця держава в період палеоліту. Наявність родючих ґрунтів, будівельних матеріалів сприяла розвиткові землеробства, будівництва а також ремесел та торгівлі, що допомагало збагачувати державу та розвивати науки.

Єгипет перетворився на могутню рабовласницьку державу з необмеженою владою фараона. Але таке становище в країні було не довго. Соціально політична боротьба та чисельні повстання рабів й бідноти спричиняли до нових і нових розколів держави на кілька царств. Єгипет став вразливим, що дало змогу племенам гіксосів робити набіги на країну. Панування гіксосів припало на другий перехідний період – XIII –XVII династії, 1786-1575 до н. е. Гіксоси заволоділи в основному північними областями. У Фівах продовжували правити місцеві царі, які змушені були визнати зверхність гіксосів і сплачувати їм данину.

Фіванські фараони XVII династії - Секененра і Камос почали боротьбу проти поневолювачів. А засновник XVIII династії – Яхмос I завершив визволення країни і об‘єднав її знову в централізовану державу (нове царство XVIII – XX династії близько 1575-1087 до н.е.). Єгипет продовжив свій розвиток. Єгиптяни почали застосовувати бронзу, залізо та інші метали у виробництві, в військовій справі, удосконалювались знаряддя праці (плуг, вертикальний ткацький верстат замість менш продуктивного горизонтального). В армії було створено колісничні війська. Фараони Тутмос І, Тутмос ІІІ, Аменхотеп ІІ приєднали до Єгипту Сірію й Палестину, після чого Єгипет став наймогутнішою державою стародавнього Сходу, кордони якого сягали 4-го порога Нілу на півдні та середина течії Євфрату на півночі. Не зліченна данина людьми, золотом, сріблом та іншими цінностями надходила від народів Палестини, Сірії і Нубії. Фараон Аменхотеп IV запровадив замість культу верховного бога Амона, якого мали вшановувати не лише єгиптяни а й підкорені народи. Але жерці і знать всеж таки домоглися відновлення старої релігії. Це відбувалося за часів правління Тутанхамона й Хоремхеба. Фараони Сеті І та Рамзес ІІ частково відновили могутність Єгипту, що занепадав за Аменхотепа IV та його наступників, але боротьба за Сірію проти Хеттської держави закінчилася підписанням мирного договору, за яким Єгипет поступився безроздільним пануванням у Передній Азії.

Єгипет знову поринув в безкінченну боротьбу. Країна розорювалась. Загострення соціальних суперечностей призвело до економічного, політичного та військового ослаблення Єгипту. В 1087 році до н.е. владу фактично захопив Херіхор – верховний жрець бога Амона.

Характеристики

Список файлов реферата