Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

На завершення слід відзначити, що у своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії – Візантії.

4. Етногенез і розвиток східних слов’ян

Розглядати цю проблему треба з того, що у вітчизняній історичній науці однією з центральних є проблема походження слов’ян (етногенез). Слід проаналізувати основні кілька концепцій слов’янського етногенезу.

Перша з них – дунайська – була висунута ще Нестором-літописцем, за якою слов’яни прийшли із-за Дунаю. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю...». Дунайська концепція протягом XIII – XY ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії були також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу середньовіччя з’явилася ще одна концепція слов’янського етногензу – скіфо-сарматська або азіатська, яка була викладена на сторінках Баварської хроніки (XI ст.). Проте ці гіпотези не мали серйозного наукового обгрунтування.

На початку XIX ст. вчені помітно розширили базу своїх досліджень. Поступово було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дністровську концепцію походження слов’ян. Відповідно до цієї концепції ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких був широкий ареал між Віслою і Дністром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь.

Ще однією концепцією слов’янського етногензу стала вісло-одерська, яка була обгрунтована польським вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40-х роках XX ст. Ця концепція пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує прабатьківщину слов’ян природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

У 50-60 роках виникла дніпро-одерська концепція, яка органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила прабатьківщину слов’ян між Дніпром і Одрою. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак та ін. суттєво розвинули цю теорію. На їх думку, становлення слов’янського етногенезу досить тривалий процес, який пройшов кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III – II ст. до н.е. цей процес відбувався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н.е. – I ст. н.е.) центр слов’янського етногенезу пермістився на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І–ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн». Саме «Гетика» і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільності. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди – басейн Вісли, анти – Подніпров'я, і слов'яни, або склавіни – Подунав'я. Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

Візантійські автори відзначали, що слов'янські племена, зокрема, анти, «живуть при демократії – не підлягають одній людині, про все міркують спільно. Живуть вони в убогих хатинах. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні».

Отже, слід зазначити, що слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену десь на початку I тис. н.е. Час Великого переселення народів (ІІ–VІІ ст.) був дуже динамічним. З V ст. слов’яни могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р., походи антів і склавінів разом з іншими варварськими народами на Константинополь стали регулярними. На початку VІІ ст. слов’янами було захоплено Далмацію та Істрію, наприкінці VІІ ст. слов’яни оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Східні слов'яни у VІ–ІХ ст. займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки й від Ладоги до Чорного моря.

Доцільно сказати, що головним заняттям давніх слов'ян було землеробство. До V–VІ ст. застосовували рала із залізним наконечником, яким розпушували ґрунт, але не перевертали його. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, коноплі, гречку, горох, віку. Займалися вони і скотарством, мисливством, рибальством.

Розвивалися також ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних металевих знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне виробництво. Посилювався обмін і виникла постійна внутрішня торгівля. Розвивалася також зовнішня торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов'яни вивозили хліб, худобу, лісові вироби, а також рабів. Довозили олію, вино, посуд, художню кераміку та ін.

У ІV–V ст. у слов'ян швидко розкладався первіснообщинний, патріархально-родовий лад та почав формуватися феодальний лад. З’явилися елементи державності.

Більшість сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавінів. На думку М. Грушевського, саме анти були предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім’я народу «анти» у перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів. Саме тому цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов’яни», дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався так: у V – VІІ ст. анти та склавіни вирушили у південному напрямку. Антська хвиля спрямувала на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами.

Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром та Західним Бугом нові етнічні угрупування, в основі яких була культура Луки-Райковецької. Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, волинян, уличів, тиверців, які були безпосередніми пращурами українців.

За даними літописів у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих об’єднань племен, половина з них знаходилася на території сучасної України): поляни з центром у Києві, дуліби в басейні Бугу, волиняни (які дали назву Волині), деревляни на Східній Волині з центром Коростень, сіверяни на території Лівобережжя, тиверці й уличі на південних територіях та ін.

Отже, студенти повинні знати, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни. Скіфи, сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також інші народи – всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами. Але вже з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслав’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях і став основою для формування української нації.

5. Понятійний апарат

Анімізм – уявлення про існування духовних істот та віра в можливість спілкування з ними.

Етногенез – походження народу. В історичній науці це центральна проблема, її вирішення дає можливість з'ясувати територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Етнос – позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Магія – обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

Поліс – (греч. Polis), місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства і держави в Давній Греції і Давній Італії. Поліс складали повноправні громадяни (члени общини), кожний з яких мав право на земельну власність політичні права.

Тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка – певної тварини, рослини тощо.

Фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей.

Елліни – самоназва греків.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 2008. – С.6-15.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2009. – С. 9 – 40.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – 240 с.

4. Історія України. Нове бачення: у 2 т./ За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2007. – Т. 1. – С. 5 – 39.

5. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. – К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 34.

6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. – С.28-53.

7. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. – С.152-226.

Характеристики

Список файлов реферата