57307 (671846)

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

Життя українського селянства в роки нацистської окупації 1941-1944 рр

Війна, криваві злочини нацистських окупантів та їх сателітів завдали величезної шкоди економіці та соціальній сфері українського села, забрали мільйони життів селян. На час визволення території України від загарбників українське село знаходилося у стані неймовірного спустошення, занепаду та зубожіння. Майже повністю були зруйновані матеріально-технічна база та цілі галузі сільськогосподарського виробництва. У 1943 році валова продукція сільського господарства України становила лише 16 відсотків довоєнного рівня¹. Надзвичайна державна комісія зі встановлення та розслідування злочинів нацистських загарбників та їх спільників і нанесених ними збитків встановила, що гітлерівське нашестя та «господарювання» обійшлось Україні в 1 трильйон 200 мільярдів карбованців. У цій астрономічній цифрі частка втрат українського села становила досить значну частину. Так, у загальній сумі прямих збитків 258 мільярдів карбованців, заподіяних гітлерівцями народному господарству України², лише прямі збитки колгоспів, радгоспів та МТС складають майже 32,5 %³. Величезних матеріальних збитків, головним чином, у період окупації зазнали й мільйони сільських мешканців України. І хоча в опублікованих матеріалах названої комісії та в історичних дослідженнях не наводяться їх узагальнені розміри, численні джерела засвідчують їх страхітливу величину. Проте війна заподіяла українському селу й таких збитків, які не можна виразити у цифрах. Йдеться про фізичні та морально-психологічні наслідки окупації для мільйонів сільських жителів. Для багатьох з них це були роки тяжкої підневільної праці, голоду й нестерпних страждань, безповоротно втраченої молодості й творчої діяльності, тривалих, часом дуже тяжких, захворювань й інвалідності, сирітства й овдовіння, неймовірного приниження людської гідності, душевних травм і потрясінь від баченого й пережитого, від втрат дітей, рідних та односельчан, наслідки яких наклали відбиток на все їх подальше життя.

Незважаючи на те, що ця трагічна сторінка історії українського селянства вже одержала певне висвітлення в історичній літературі⁴, її подальше поглиблене дослідження та висвітлення залишається одним із важливих завдань у створенні об’єктивної історії українського села періоду німецько-радянської війни. Особливо актуальним і необхідним це є в умовах сьогодення, коли почастішали спроби з боку деяких «патріотично» (як вони себе називають – Прим. автора) налаштованих істориків реабілітувати нацистських окупантів та применшити, або взагалі замовчати, їх злочини під час окупації України, показати їх як визволителів українського народу, зокрема, українського селянства, звести сутність війни до протиборства між українськими націоналістами, як борцями за незалежність України, з одного боку, та загарбниками, німецькими та радянськими, з іншого. З огляду на вищевикладене, у даній публікації автор, на основі використання широкого кола документальних джерел, значна частина яких вперше вводиться в науковий обіг, ставить мету розглянути ряд питань пов’язаних з трудовою діяльністю, повсякденним життям та побутом українських селян в умовах нацистської окупації.

Характерною ознакою повсякденного життя більшості українських селян під час окупації була їх обов`язкова тяжка праця: спочатку у збережених окупаційною владою колгоспах та радгоспах, а потім у створених на їх базі «громадських господарствах» та «державних господарствах» згідно із законом «Про новий аграрний лад» від 15 лютого 1942 р., а також у відроджених численних поміщицьких маєтках. Згідно з розпорядженням рейхсміністра А. Розенберга від 5 серпня 1941 р. про запровадження обов`язку праці⁵ примусову трудову повинність виконували селяни віком від 15 до 65 років. Однак на практиці широко використовувалась праця підлітків та людей віком понад 65 років. Робочий день на польових роботах тривав з 5-6 годин до 6-7 годин вечора. Так, наприклад, згідно наказу генерал-комісара округу Миколаїв селяни були зобов’язані працювати від сходу до заходу сонця з перервами: на сніданок – півгодини, обід – година та післяобідня перерва – 15 хвилин⁶. Видавалися накази, згідно яких кожні 10 хат зобов’язували засівати своїм зерном 2,5 га яровини. У окремих районах Запорізької, Херсонської, Харківської областей селян під загрозою розстрілу змушували впрягатися в плуг або сівалку по 8-10 осіб, а у борону – по 2 особи і працювати в полі⁷. Установлена окупантами норма відробітку нерідко сягала 22-25 трудоднів на місяць⁸.

Польові роботи виконувалися в основному вручну, без застосування техніки та механізмів. За невихід на роботу, погане ставлення до неї , невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств до винних вживалися суворі покарання. Так, наприклад, у Роменській окрузі на Сумщині з винних стягувалися штрафи: за перше порушення - 25 крб., друге - 50 крб., третє-100 крб.⁹ У Полтавській області за невихід на роботу карали кийком або штрафом у 1000 крб.¹⁰ Масовими були випадки, коли за подібні порушення селян жорстоко били, спалювали селянські хати, відбирали присадибні ділянки, худобу та майно, заточували у в’язниці або відправляли на примусові роботи до таборів та навіть розстрілювали. Так, наприклад, в одному з розвідувальних повідомлень, яке надійшло до Українського республіканського штабу партизанського руху, повідомлялося: «Б’ють не лише колгоспників та колгоспниць, але й сільських старост, особливо «керівників громадських» господарств. Були випадки, коли через зупинку молотарки в умовах зимового морозу та заметілі, німці заарештовували всіх бригадирів і керівників колгоспу, били їх, а потім відпускали для продовження роботи. Якщо ж справа не покращувалася – знову били» ¹¹ І це при тому, що вони призначалися із числа осіб, які прихильно ставилися до окупантів або вже чимось вислужилися перед ними. За невиконання норм виробітку в усіх селян громадського господарства № 51 Оржицького району Полтавської області було відібрано городи. В листопаді 1941 року в с. Сухонівка Чорнухинського району цієї ж області було страчено двох селян за те, що ті не вийшли на роботу. Щоб примусити селян працювати, окупаційна влада застосовувала такий засіб, як захоплення заручників. Весною 1943 року в усіх районах Полтавщини були затверджені списки передбачуваних заручників із числа сільських жителів, які мали бути заарештовані та страчені в разі незадовільної роботи решти селян¹². Щоб примусити селян працювати в неділю та у дні релігійних свят, окупанти навіть зачиняли церкви.

За свою працю селяни отримували мізерну платню на підставі вироблених «трудоднів». Цю систему окупанти запозичили з радянських часів. Переважно це була натуральна оплата зерном, іноді виплачували гроші. Зокрема, на Полтавщині в окремих районах за один трудодень було видано по 460 грамів зернових та виплачено по 54 копійки.¹³ І це ще була досить висока платня, бо, як правило, платили менше, а у багатьох господарствах, які не виконували плани поставок сільгосппродукції, часто взагалі не платили. У цій ситуації основним джерелом для виживання була присадибна ділянка, з якої годувалася переважна більшість селян, вона ж була й основним джерелом для сплати ними численних податків та обов’язкових поставок. Знесилені тяжкою роботою в контрольованих окупантами господарствах селяни, не маючи вдосталь часу та сил для обробітку присадибних ділянок, вимушені були працювати на них у вихідні дні, часто навіть уночі.

Українські селяни повинні були сплачувати понад 12 видів грошових і натуральних податків на рік.¹⁴ Правда, якоїсь єдиної системи у цьому питанні не було, адже окупаційні власті у кожному підлеглому їм районі встановлювали розміри грошових податків на свій розсуд. У Київській області, наприклад, селяни були зобов'язані сплачувати наступні грошові податки: одноразовий податок з господарства - 400 крб., подушний податок з кожної людини - 100 крб., податок з коня - 300 крб., податок з корови -150 крб., податок з собаки чи кішки - 100-150 крб. Тут окупанти запровадили ще й податок за "звільнення" у розмірі 50 крб.¹⁵ У Баранівському районі на Житомирщині з кожного працездатного члена селянської родини стягували податок по 125 крб., з собаки - 150 крб., з кішки - 50 крб. та різні інші грошові податки.¹⁶ У Зіньківському районі Полтавської області селяни сплачували такі грошові податки: одноразовий податок з господарства - 50 крб., податок на шляхове будівництво (з кожного працездатного) — 100 крб., податок з собаки — 150 крб., податок з бджолосім'ї - 50 крб., податок з велосипеду - 75 крб.¹⁷ Загалом, на Полтавщині загальна сума грошових податків, виплачуваних селянами, становила в 1942 р. 2135 крб. з двору, а в 1943 р. - 3112 крб.¹⁸

У західних областях, що входили до рейхскомісаріату «Україна», селяни сплачували поземельний та подушний грошові податки, податок на собак та інші. Поземельний податок становив: 100 крб. з 1 га паші, 40 крб. з 1 га сінокосу. 20 крб. з 1 га лісу, 10 крб. з 1 га непридатної для сільськогосподарського використання землі. Подушний податок складав: при наявності до 5 га землі в господарстві - по 100 крб. із кожного члена сім'ї віком від 16 до 65 років, до 10 га - по 150 крб., понад 10 га - по 200 крб. Сільськогосподарський податок становив 300 і більше крб., податок на собак 150 - 225 крб., за випас однієї корови - 20 крб. за місяць, вівці - 10 крб., а за випас корови в лісі - 150 крб. Загалом грошові податки, які збирали окупанти із селян у цих областях, були значно більшими за ті, що сплачували селянські господарства у 1940 р.

Часто окупаційна влада практикувала повторне збирання одних і тих же податків впродовж короткого проміжку часу, в результаті чого створювала ситуацію, коли до неспроможних сплатити податок селян застосовувалися жорстокі репресивні та конфіскаційні заходи. Наведемо типовий приклад. У грудні 1941р. в Калинівському районі Вінницької області гітлерівці зібрали податок на худобу, а вже 3 січня 1942 р. оголосили, що настав новий рік і треба вносити новий податок. Оскільки у селян не було грошей для його сплати, вони почали забирати корів. Не минуло й місяця, як до району прибули румунські частини. Нова влада заявила, що ні про які попередні податки вона не знає і знати не хоче, і запровадила свій податок. Врешті-решт у селян позабирали всю худобу.¹⁹

Крім грошових податків, окупантами були встановлені численні натуральні податки, які фактично стягувалися з усіх видів сільськогосподарської продукції. Селяни були зобов'язані здавати м'ясо, молоко, мед, овочі, квасолю, горох, ягоди, сіно і солому, волокно, горіхи, рибу незалежно від того, чи міг селянин її піймати і чи росла у його садку горішина. Доходило до того, що кожне селянське господарство зобов'язували здати по 20 кг сушених буряків²⁰, а восени 1942 р. здавали навіть квашену продукцію. Розмір натуральних податків у кожному районі, навіть у кожному селі, окупаційні власті встановлювали на свій розсуд. Наприклад, у Ворошиловградській, Сталінській, Харківській та Сумській областях сільське населення сплачувало натуральні податки у розмірі 700-800 л молока з корови, 4 кг домашньої птиці з двору, 160 яєць від кожної несучки.²¹ У Ровенській області натуральні податки становили: зернових - від 2,85 ц до 6 ц з 1 га, картоплі - 20 ц з 1 га, м'яса 25 кг з 1 га, молока - від 210 до 1050 л з корови.²²

Наведені дані свідчать, що у поєднанні грошове і натуральне податкове навантаження на одне селянське господарство було надзвичайно великим. Наприклад, одне середнє селянське господарство в Ровенській області, в якому було 7 членів сім'ї й яке мало 3 га землі, 13 голів різної худоби, 2 собаки і 12 курей, повинно було сплатити в рахунок податків грошима 3200 крб. та здати хліба - 300 кг, яєць -150 шт., молока - 1950 л та ін.²³

Більшість селянських господарств були неспроможними сплачувати грошові та натуральні податки не лише у встановлені строки, а й взагалі, про що свідчать численні розпорядження, накази, повідомлення, попередження та каральні заходи органів окупаційної влади різних рівнів. Наведемо деякі з них. Так, 20 травня 1942 р. про «покарання смертю або в легших випадках в'язницею» за несплату податків оголосив житомирський генерал-комісар²⁴ Згідно розпорядження шефа Димерського району Київської області староста села Синяк у червні 1942 р. зобов'язувався на протязі 5-ти днів сплатити грошові податки по селу, які складали 1648,46 крб. одноразового збору, 2325 крб. податок на собак і 20 450 крб. податок на розвиток земгромад. У разі несплати селянами податків у зазначений термін, їм загрожував опис майна²⁵

Селяни були зобов’язані здавати на заготівельні пункти зернові культури. Перш за все це стосувалося посівного збіжжя, яке вилучалося майже повністю, особливо напередодні посівних компаній, зокрема, навесні 1942 р. та 1943 р. Та особливо нещадно окупанти забирали тваринницьку продукцію. Кожний селянський двір повинен був виконувати обов'язкові поставки тваринницької продукції. Норми здачі м'яса спочатку доводились на двір, а з 1942 р. було встановлено загальні розміри поставок м'ясних продуктів на село загалом²⁶, що дозволяло окупантам збирати їх у значно більшій кількості. Нерідко доведені раніше норми здачі коригувалися у сторону збільшення, при чому по декілька разів упродовж року. Розміри м'ясопоставок були такими, що фактично у населення забиралося все м'ясо і сало. Це відзначали навіть самі гітлерівці. Так, у німецькому донесенні від 20 жовтня 1942 р. стверджувалося, що на селі поставки були настільки непомірні, що селянам практично нічого не залишалося²⁷.

Дозвіл на забій худоби для власних потреб видавався сільським комендантом лише тим селянам, які виконували поставки тваринницьких та інших продуктів. Так, наприклад, розпорядження Пирятинської земської управи Полтавської області від 19 березня 1942 р. інформувало населення, що "для того, щоб одержати право на забій кабана, необхідно здати трьох кабанів, а четвертого можна зарізати з дозволу інспекції "відділу хліборобства".²⁸ Проте часто було так, що коли селянин, маючи довідку про виконання м'ясопоставок, приходив до коменданта за дозволом, то у нього цю довідку відбирали і наказували зараз же здати худобу. За самовільний забій худоби селяни каралися високими штрафами, тюремним ув'язненням і навіть смертною карою.

Окупанти на всій території України запровадили обов'язкові поставки молока. Норми його поставок були різними в областях і, навіть, в окремих районах, але скрізь такими високими, що населенню молока або не залишалось зовсім, або залишалась мізерна кількість. Дуже часто селяни не мали змоги навіть виконати норми по об'єктивним причинам, зокрема, через нестачу кормів та низьку продуктивність корів. Обов'язкові поставки молока у Київській, Житомирській, Вінницькій, Харківській і Дніпропетровській областях становили 850 л на рік з кожної корови; у Одеській і Миколаївській областях - 1200.²⁹ А у 1942 р. для Миколаївської області норма здачі становила 1400, однак більшість корів через нестачу кормів таких надоїв не давала. Селяни мали право одержувати тільки 20 % молочних відвійок. Крім цього, гітлерівці ввели молокопоставку з кіз. У середині лютого 1943 р. миколаївський гебітскомісар встановив як обов'язкову норму здачі 40 л молока від кожної кози.³⁰ У 1942 р. селяни Кам'янець-Подільської області були зобов'язані поставляти з кожної корови найменше 1100 л молока з 3,8 % жирністю.³¹ У віддалених селах та там, де не було сепараторних та пастеризаційних пунктів, з дозволу окружного або районного сільгоспкерівника дозволялося замість молока здавати масло або вершки: замість 24-25 л молока – 1 кг масла та замість 10 л молока – 1 кг вершків³².

Обов'язковій здачі підлягала і вся шкіра забитої худоби, вовна, кроляче, заяче, лисяче, собаче та інше хутро і навіть волосся з кінських грив та хвостів. Сільському населенню суворо заборонялося продавати сільськогосподарську продукцію на базарах або вдома. У багатьох регіонах окупаційна влада взагалі періодично закривала базари, або обмежувала та регламентувала їх роботу. Фактично всю продукцію належало здавати на заготівельні пункти. Хто порушував встановлений порядок, той жорстоко карався окупантами. Категорично заборонялося продавати продукцію, що підлягала заготівлі: свиней, овець, а часто також городину, овочі, картоплю, фрукти, ягоди та ін. Так, наприклад, вінницький гебітскомісар заборонив продаж на базарах, вулицях та в інших місцях овочів, городини, ягід та картоплі з 24 липня 1942 р. аж до виконання плану їх обов'язкової здачі, причому в розмірах, збільшених у три рази проти попереднього року³³.

Продукція, яку здавали селяни на заготівельні пункти, оплачувалась за встановленими окупантами цінами. Рівень заготівельних цін у десятки разів був нижчим від ринкової ціни. За здану продукцію селянин одержував певну кількість «пунктів» - умовних одиниць, на які він міг одержати товари. «Пункти» було введено з таким розрахунком, щоб забрати якомога більше сільськогосподарської продукції, практично нічого не даючи селянинові взамін. За 1 ц зерна селянин одержував 10 «пунктів», за свиню вагою 110 кг - 400 «пунктів», 1 л молока - 1 «пункт». А тим часом промтовари оцінювалися так: костюм з грубого сукна — 1600 «пунктів», штани — 560, шкарпетки - 120, 1 м простої тканини - 320, 1 л горілки - 100, 1 кг солі - 30, 1 кг цукру - 100, 1 коробка сірників - 100 «пунктів». При чому такі товари, як сіль, сірники, цукор, горілка, колісна мазь та інші, селянин міг придбати тільки у порядку отоварювання. А право одержувати товари мали тільки ті селяни, які виконали поставки.³⁴

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата