57306 (671845), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Насправді це були погляди невеликого гурту поміркованих одиниць. Шляхетське громадянство не хотіло забути давнього панування над Україною і, щоб тільки приєднати собі козаків, не жалувало приманливих обіцянок. Виговський погоджувався на поновлення зв'язків із Польщею, але під умовою, що Польща визнає Руське Князівство як окрему державу, як «незалежного союзника».
Але становище України почало погіршуватися. Московська армія стояла на кордоні, а приборкана опозиція почала знову підносити голову. Татари, хоч були в союзі з Україною, підтримували польську політику. В цій ситуації Виговський був примушений іти на поступки. Так 16 вересня 1658 р. під Гадячем укладено з Польщею договір.
Зміст його був такий: Україна у складі воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського під назвою «Руське князівство» разом з Польським королівством і Великим князівством Литовським входила до «єдиної і неподільної Речі Посполитої» на правах формально рівноправного суб’єкта. Начальну владу мав гетьман; йому належало командування всіма військовими силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Наддніпрянщині. Влада гетьмана була довічною, а після його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король вибирав і призначав нового гетьмана.
Далі утворено для Наддніпрянщини нові уряди канцлера, маршала та підскарбія і вищий судовий трибунал. В Києві або іншому місті дозволялось відкрити монетний двір для карбування грошей. Відновлено уряди воєвод і каштелянів; ці уряди в київському воєводстві мала діставати шляхта грецької віри, в двох інших воєводствах — на переміну православні і католики. Українське військо мало складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих вояків. Польські й литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, а якщо за нагальної потреби вступали, то переходили в підпорядкування гетьмана. Про законодавчу владу не сказано нічого; вибір кандидатів на гетьмана мали проводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство). Козакам забезпечено давні соціальні права. Відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності й податки селян і міщан, які існували до 1648 р. На пропозицію гетьмана З кожного полку по сто козаків могли дістати шляхетство. Повернено всі права православної церкви не тільки на Наддніпрянщині, але всюди, «як далеко мова руського народу сягає» — а саме, прилюдне виконування обрядів, закладання нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, а не світській владі або панам. Православні міщани без перешкоди діставали уряди по містах. Уніатська церква залишалася, але не дозволено було поширювати її в нових місцях. Католицька церква мала рівноправність. Православному митрополиту і єпископам надавалися місця в сенаті. Київська академія дістала такі самі права, які мала краківська, але з застереженням, що не буде професорів і студентів католиків, кальвіністів і лютеран: другу академію мали заснувати в іншому місті України; в місцях осередків цих академій не можна було засновувати інших (тобто польських) шкіл. Середні школи і друкарні могли існувати всюди. Встановлювалась свобода друку і слова, навіть у релігійних питаннях; образа королівської гідності заборонялася лише в книжках або дискусіях.
Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди. Польські політики подбали про те, щоб різні другорядні справи формулювати так, щоб вони притягали українське громадянство: так владу гетьмана підвищено тим, що він мав носити титул київського воєводи і входити до сенату, генеральній старшині надано значніші назви канцлера, маршала тощо, козацькі «вольності» перераховано повністю за бажаннями козаків. Але в принципіальних справах Польща виявила давню непоступливість. Українці домагалися, щоб утворене було окреме Велике Князівство Руське — на зразок Великого князівства Литовського, щоб у склад його входили також західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке і Пінський та Мстиславський повіти; щоб воєводами і каштелянами були тільки православні; щоб козацького війська було 60 тисяч, окрім найманого. Але всі ті домагання поляки відкинули — не погодилися на державну рівноправність України, а дали тільки автономію, і то лише для самої Наддніпрянщини, усуваючи все те, що нагадувало б українську державність. Помітне було також те, що на Наддніпрянщину відкрито широко двері для шляхти: вже не самі козаки мали вести справи України, а спільно зі шляхтою і під керівництвом польської держави. Так гадяцький договір у самій своїй основі не міг вдовольнити українських державників; це була тільки хвилинна комбінація, що не могла розраховувати на довговічність.
Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві. Російський уряд Олексія Михайловича оголосив І. Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Громадянська війна доповнилась українсько-московською війною.
3.3 Війна з Московською державою
Виговський поспішав з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. Розраховуючи на татарську і польську допомогу, він вирішив розірвати зв'язки з Москвою. Окремим маніфестом, в урочистій формі він вияснив причини війни: «Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держимося... Приватні наші справи, порівнюючи до прилюдних і Божих, держали ми заве іди далеко... 1 тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримували, заховували їх непорушеними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могти зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати народ в ярмі; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...» Війна розпочалася в половині серпня 1658 р. Виговський, окрім козацьких і найманих військ, мав татарську орду і невеликий відділ поляків. Свої сили він поділив на дві частини. Один корпус під проводом Данила Виговського пішов на Київ, щоб вибити звідти московську залогу; з облягаючими полками мав співпрацювати з самого міста київський полковник Павло Хмельницький; але воєвода Шеремєтьєв вчасно дізнався про наступ, вийшов проти козаків і погромив їх під Києвом. Сам гетьман, разом з татарами, пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що стояв на кордоні.
Московський уряд налякався виступу Виговського і пробував почати переговори. Погоджувався забрати з українських міст московські залоги, визнати умови гадяцького договору, надати Виговському становище київського воєводи, а старшині забезпечити землі і всякі свободи.
Але одночасно вислано в Україну нове військо під проводом князя Трубецького. На своєму шляху воно пограбувало і спалило багато міст, а наприкінці березня почало облогу Конотопа. Козаки, під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького, хоробро оборонялися тут 70 днів. За цей час Виговський зібрав 120-тисячне українсько-татарське військо, прийшов на відсіч і під Конотопом 8 липня 1659 р. в завзятому бою розбив московські сили. Козацька піхота вогнем із рушниць знищила ворожу кінноту.
Ця невдача викликала в Московщині велике пригноблення. Після довгих років воєнних перемог московська армія вперше зазнала такої сильної поразки. Переполох був такий великий, що цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю. Були чутки, що царський двір вибирається далеко на схід, за Волгу. Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав — те саме буде і з московським царством, загине через козаків». Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України.
Розділ IV. Занепад Виговського
Але Виговський не зміг використати своєї перемоги. Проти нього виступила старшина, на чолі з полковником уманським Іваном Безпалим, переяславським Т. Цецюрою та ніжинським В. Золотаренком, за підтримкою московських воєвод. Виговському закидали, що він наново заводить польську владу: велике невдоволення спричинила поява польських військ, що грабували населення. Почалося народне повстання проти панів; жертвою його впав також Юрій Немирич, якого вбили селяни коло Ніжина. Прийшли знову страхіття громадянської війни: «Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання»,— писав очевидець. Це використала Москва. Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя, займаючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Одночасно проти І. Виговського виступили запорожці під проводом І. Сірка, які організували похід на Акерман, внаслідок чого татари залишили Україну, що спричинило розпад українсько-польсько-татарського союзу. Гетьман практично втратив владу над Україною. За цих умов І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави та виїхав до Польщі. Пізніше, 1664р., він був звинувачений поляками у зраді та страчений.
Політика Виговського виявила ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні погляди. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема козацької шляхти, думаючи, що вона може стати певною основою держави, що, спираючись на неї, можна буде також утримати в покорі народні маси і протистояти наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах,— в моменти успіху трималася бадьоро, але, як приходили невдачі, тратила свою політичну орієнтацію. З другого боку, Виговський недооцінював сили селянсько-козацької маси — як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністраційними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто гостро ставав по стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю.
Із соціальних поглядів Виговського вийшла друга його помилка. Бажаючи створити аристократичну державу, Виговський за зразок собі брав польську Річ Посполиту — це наближало його до польських шляхетських кіл і до польської політики взагалі. Хоч він щиро стояв на позиціях незалежності Української держави, а проте залишався прихильником близьких зв'язків з Польщею. Немов нічого не навчив його десятилітній досвід боротьби за визволення. Зустрівши гурт поляків, що прихильніше ставилися до української справи, а може тільки удавали прихильність, готовий був іти з ними на порозуміння та союз. Об’єднуючись з Польщею, Виговський знехтував здобутки національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої,— він намагався змінити його і створити шляхетську Україну,— на зразок шляхетської Польщі. Це ввело його в конфлікт не тільки з народними масами, але і з старшиною, що в козацьких формах добачала найвищі цінності.
Виговський не був позбавлений прикмет володаря. Він умів репрезентувати гетьманську гідність, твердо і ясно ставив справу української державності, «Руського Князівства», гідно держався в переговорах з Московщиною і Польщею, не дозволяючи їм легковажити Україну. Він мав високо розвинене розуміння ладу: дбав про те, щоб державну організацію завершити і впорядкувати в різних ділянках, чи йшлося про адміністрацію та військо, чи про дипломатію — отже, викінчував те, що за Хмельницького було складене нашвидку, в загальних обрисах. Але Хмельницькому не дорівнював у справді володарській умілості — всі класи громадянства єднати до спільної праці і знайти правильний шлях у міжнародних відносинах.
Старшина, що стояла на боці Виговського, і далі залишилась у проводі держави. Це були державники зі школи Богдана Хмельницького, що розуміли значення держави і були готові обороняти її існування. З рівним недовір'ям ставились і до Польщі, і до Московщини, але, навчені досвідом, не надавали своїм виступам яскравих форм, радше лавірували, як ішли пробоєм. «У них це найвища державна рація — не бути ані під королем, ані під царем; сподіваються здобути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем»,— писав сучасник.
Висновки
Неспокійне було життя гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської освіти.
Виговський щиро любив Україну, відстоював її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні. Його можна поставити нарівні з найвидатнішими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
