56959 (671608), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У Варшаві Сагайдачному виявили велику шану і прислухалися до великих порад. Сам король звернувся до гетьмана зі словами: «Я посилаю сина до Хотин і доручаю його тобі».
Проте Сагайдачний не задовольнявся лише одним люб’язним прийомом короля і висунув перед поляками умови, які просив розглянути тут же у столиці, в його присутності. Ці умови були такі:
-
скасування посади козацького старшого, призначуваного козаками польським урядом;
-
офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною;
-
скасування обтяжливих розпоряджень щодо козацтва;
-
надання населенню України свободи віросповідання.
Ось і видолана можливість для Сагайдачного нарешті здійснити свої давні мрії про долю України та її народу.
Коли всі ці умови були прийняті й затверджені, лише тоді Сагайдачний поспішив до Києва і відпустив звідти в Єрусалим патріарха Феофана.
Урочистим було прощання народу з патріархом, з великим смутком і плачем проводжало його населення Києва. Після проводів у Києві остаточне прощання з патріархом відбулося на кордоні руської землі, в Буші.
Відомий український вчений XIX ст. М.М. Максимович зазначав, що якби Сагайдачний здійснив лише дві справи – підтримав Київську школу й відновив православну митрополію, – то й цього було б досить, аби обезсмертити своє ім’я. Звісно, це була найважливіша справа в житті великого гетьмана, та не остання.
Навіть дуже хворий, гетьман Сагайдачний, як людина високих моральних якостей, не міг не піклуватися про подальшу долю рідного краю та рідного народу. Останні 5 місяців життя він присвятив внутрішнім справам України.
З усім козацьким військом Сагайдачний вступив у Київське богоявленське братство, взявши його таким чином під свою опіку. У своєму заповіті він виділив на нього кілька тисяч злотих, а також кілька тисяч на оновлення Богоявленського монастиря та утримання його школи.
У той же час гетьман оновив ще деякі церкви, спорудив нову в Києві при Фролівському монастиреві, послав 15 000 золотих червонців братській школі у Львов, залишив грошові вклади іншим монастирям, церквам, школам на Україні. Традицію, закладену Петром Сагайдачним, – дбати при Київську братську школу, продовжували й інші гетьмани Війська Запорозького та України.
Після цих благодійних справ Сагайдачний уладив особисті справи і призначив опікунами свого майна та «душе-прикажчиками» митрополита Іова і наступника в гетьманстві Оліфера Остаповича Голуба.
Про час кончини Сагайдачного є різні свідчення. Наприклад, Червоноруський літопис повідомляв, що гетьмана застрілили турки у 1620 році під Хотином, а тіло його поховали в Києві. А Митрополит Євгенй у своєму творі «Короткі відомості про початок Київської духовної академії» подає свідоцтва, нби Сагайдачний помер у 1629 р.
Але насправді це сталося 10 – 20 квітня 1622 р. від ран, отриманих у Хотинській битві 1621 р. На провідному тижні 1622 року цілий Київ з великою урочистістю ховав козацького героя в братській церкві на Подолі. Над його могилою студенти Богоявленської братської школи промовляли жалібні вірші, складені ректором Касіяном Саковичем, в яких прославляли заслуги покійного перед рідним краєм і перед православною. Похований гетьман в Києво-Братському монастирі.
Життя людини, а тим більш такої, що залишила після себе помітний і дуже вагомий слід в історії, є, безперечно, цікавим і повним ще нерозкритих таємниць як для сучасників її, так і для нащадків.
Час, коли Сагайдачний виступив на політичну арену, був дуже складним для України: то був час важких випробувань і боротьби українського народу за визволення з-під гніту Речі Посполитої і утворення власної держави. То був час загострення класової боротьби в Україні у зв’язку з посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного гніту; то був час чисельних козацько-селянських повстань, як наслідок протиставлення польської влади і українців. То був час, коли один одного безперестанно змінювали козацькі ватажки, не залишаючись довго на цй посаді. Тому, коли Сагайдачний посів високу посаду гетьмана, перед ним став цілий ряд дуже відповідальних завдань: він узяв в свої руки не лише гетьманську булаву – від нього залежала у той час доля усієї України.