Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Спочатку були відомі дві версії “Атхарваведи” (Кашмирська Пайпалада і рецензія Шаунаки), однак в Індії (в Орісі) знайшли нову редакцію тексту, що відкриває можливості для подальших досліджень пам’ятника. Знахідка нової редакції вказує й на широкий ареал розповсюдження “четвертої веди”.⁰

Вона відрізняється за змістом від трьох інших: тут подаються магічні закляття, які використовувались в повсякденних обрядах, тоді як в інших самшитах зібрані гімни, які зачитували під час служіння культу жерцями. Тому деякі вчені вважають, що “Атхарваведа” найменше зазнала брахманської обробки, ніж інші веди, де чітко прослідковується значний вплив стан жерців. Вірніше було б сказати, що якщо „Рігведа” ритуальною стороною була звернена до різних груп жерців на чолі з хотаром, то „Атхарваведа” скерована на домашні обряди і домашнього жерця. В її закляттях, які відносяться до сивої давнини, більш повно відображені анімістичні уявлення, віра в шаманів. Її текст увібрав елементи народної поезії. Особливий характер пам’ятника був причиною того, що жерці довгий час не визнавали його священним текстом⁰.

Магічні гімни „Артхарваведи” проливають світло на різні боки життя давньоіндійського суспільства – політичну організацію, соціальні та сімейні відносини, побут, господарський уклад. Такими є, наприклад, гімни про благополуччя людини, які дозволяють судити про господарську діяльність, розвиток землеробства та ремесла, гімни про однодумство на зборах і успіхах правителя ( дані, що стосуються політичного життя та ролі народних зборів), про захист брахманів ( свідоцтва про діяльність жерців), весільні тексти (сімейні відносини), закляття проти хвороб (дані про стан медичних знань), астрономічні сюжети.

Цінність останніх двох збірників – „Самаведи” та „Яджурведи” – історичних джерел набагато менша. Вони, за визначенням Я. Гонди, великого спеціаліста з ведійської літератури, являються літургійними самхітами і не так оригінальні, оскільки в більшій своїй частині повторюють „Рігведу”.⁰

1.2 Брахмани

Наступний розділ ведійської літератури складають прозаїчні трактати – брахмани, що розтлумачують ритуали та докладно пояснюють систему жертвоприношень. Ці тексти ознаменували прихід нової епохи в історії давньоіндійського суспільства, того етапу у розвитку ведійської культури, коли інтенсивно створювалася сословно-кастова система, зросла роль брахманів і на перший план висунулася пишна обрядовість. Час їх оформлення можна приблизно віднести до VIII-VІ ст.. до н. е., іноді пропонують і більш ранні дати.

Брахмани містять досить багато інформації про соціальне, політичне та культурне життя, звичаї, організації сім ї, але більш за все вони цінні для вивчення пізньоведійської релігії , для пояснення змін, що відбулися у віруваннях та світосприйнятті давніх індійців. В деяких текстах („Айтарея-брахмана”, „Шатапатха-брахмана”) змальовуються різні церемонії, причому не тільки релігійні, наприклад коронація правителя.⁰ Ці описи дозволяють відтворити ряд рис політичної організації, з’ясувати статус правителя, роль народних зборів, становище окремих соціальних груп. Цікавим є матеріал про географічні знання давніх індійців, який дає можливість окреслити кордони розповсюдження індоарійських племен в пізньоведійську епоху. Особливо суттєвими є свідоцтва „Шатапатха-брахмани”, пов’язані з долиною Ганга та Східними областями Біхара⁰.

1.3 Упанішади

Заключну частину ведійської літератури складають упанішади. Вони, на відміну від брахман, являють собою релігійно-філософські трактати. З величезної кількості упанішад традиція виділяє 10-12 головних, які склалися трохи раніше за інші. Їх тексти датуються приблизно VII – VI ст. до н. е. “Айтарея”, “Каушитака”, “Кена”, “Тайтирія”, “Катха”, “Іша” і “Мундака” умовно відносяться до VI – IV ст. до н. е., а пізніші з головних „Шветашватара”, „Майтрі”, „Прашна” та „Мандук я”) –до ІІІ – ІІ ст.. до н. е. Всі вони побудовані у формі бесід, роздумів, повчань мудреців, містять і деякі міфи. ⁰

Дані упанішад важливі для встановлення передумов виникнення буддизму і пізніших релігійно-філософських систем. Власне історичні матеріали, особливо конкретні вказівки, в цих пам’ятках невеликі, але найбільш ранні із збірників слугують джерелом, що дозволяє відтворити картину духовного та соціального життя пізньоведійської епохи, допомагає в загальних рисах простежити зміни, які відбулися в індійському суспільстві в VII – IV ст. до н. е. (перш за все подальший розвиток державності, виникнення перших великих держав в долині Ганга, збільшення ролі кшатриїв).⁰

До ведійської літератури примикає література сутр (букв. “нитка”, а також лаконічне розпорядження, скорочене правило), твори, які тлумачать питання релігії, філософії, науки, етики, повсякденного життя. Сутри називають іноді “ведангою” (букв.”частина вед”), але, за традицією, вони не входять у власне водійський канон, а інтерпретують ряд питань, суттєвих для розуміння водійських текстів. В ведангу входять ритуал, етимологія, граматика, фонетика, метрика і астрономія.

До веданги відносяться і багато чисельні трактати, що стосуються ведійського ритуалу, - кальпасутри; вони, як правило, розподіляються на шраутасутри, грихьясутри і на дхармасутри, що входять до грихьясутри. Шраутасутри містять вказівки відносно обряду „возлияния” священного напою соми і жертвоприношень. Ці найбільш давні тексти звичайно датують 800 (700) – 400 рр. до н. е. Дослідник історії та культури знаходить в цих пам’ятках дані про культ та релігію ще більш репрезентативні свідоцтва грихьясутр – збірників повчань з домашніх обрядів. Тут змальовуються церемонії, пов’язані з життям господаря. Найбільш стародавні грихьясутри відносяться до того ж періоду, що й шраутасутри, однак деякі з них безумовно більш пізні.

Дхармасутри за змістом більші, ніж грихьясутри – включають настанови по домашній обрядовості і правила сімейного життя, регулюють соціальне життя людини, стосуються положення різних верств населення, їх взаємовідносини з державою і т.д. Вчені відносять ці збірки до другої половини I тисячоліття до н. е., частіше до VI – III ст.

На основі сутр поступово виникла література шастр – наукові і політичні твори, а також збірки настанов етичного та етико-правового характеру – дхармашастри. Для кращого запам’ятовування вона не рідко писались віршами (шлоками).⁰

Література шастр постійно привертала увагу вчених багатством та різноманітністю матеріалів, який досить істотний для відтворення різних боків життя древньоіндійського суспільства та держави. Ці тексти неодноразово видавались, перекладались, аналізувались. Однак залишається досить приблизною їх датування. Дослідники часто не можуть точно співвіднести посвідчення того чи іншого твору з відповідною епохою. Відомі перешкоди виникають і в зв’язку з специфічністю літератури шастр. Вони несуть відбитки впливу брахманських поглядів, брахманських норм та установ. І все ж, не дивлячись на тенденційність, шастри відображають особливості своєї епохи, спираючись на реальні явища та факти, зафіксували також норми звичайного права і найбільш міцні традиції.

Значення терміну „дхарма” дуже широке, причому сутність його не однакова для різних епох і змінюється в залежності від жанру літератури. Під цим словом звичайно розуміли сукупність етичних норм, якими повинна була керуватися людина у повсякденному житті. Дхармашастри були свого роду кодексами, брахманськими збірниками повчань і настанов для членів різних соціальних груп. Разом з тим вказані тексти містять й правові норми (в тому числі в галузі кримінального і цивільного права), що склалися в результаті довготривалої практики державного управління.

Створювалися ці збірники певними брахманськими школами, що претендували на загальноіндійське визнання. Подібні твори входять в розряд смриті і іноді їх позначають цим терміном. Традиція називає різну кількість збірників дхармашастр – 18, 19, 21, а іноді і 36 або 57. вони відрізняються за розміром і часом створення. Найбільш відомі з них – „Манавадхармашастра”, або „Ману-смриті”, „Яджнавалкья-смриті” та „Нарада –смриті”.⁰

„Ману-смриті” часто називають „Законами Ману”. Датоване це джерело ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. . Збірник складається з 12 частин, в яких розповідається про створення світу, заняттях станів, правах та обов’язках, праві спадкування, функціях царя, принципах його політики і державного управління, проведення різних обрядів; даються вказівки для аскетів, перелічуються норми правильного способу життя. Найбільший інтерес для історика являють собою свідоцтва про становище окремих соціальних груп, в тому числі пудр, а також рабів та найманих робітників, про статус чотирьох станів - варн, судовиробництво, податкову систему.⁰

„Яджнавалкья – смриті” виникла пізніше „Ману – смриті”. Найкращий знавець дхармашастр, індійський вчений П. В. Кане датує цей твір І ст.. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Матеріал більш систематизований, майже відсутні повторення. ”Яджнавалкья – смриті” менша за об’ємом , ніж „Ману – смриті”, хоча в ній розглядаються приблизно ті ж проблеми. Зберігся ряд коментарів на цей текст ( найбільш ранній – Вішварупи , ІХ ст..), які дозволяють зрозуміти важкі відривки і терміни.

Акцентування правової тематики яскраво відобразилося в „Нарада – смриті”, не дивлячись на те, що 50 віршів збірника співпадають з текстом Ману і багато в чому схожі за змістом. Можливо ті, хто складав збірник Наради спирався на добре знайомі їм „розпорядження Ману”. Порівняння текстів Наради та Яджнавалкьї вказують на більш пізнє виникнення першого – приблизно у ІV – V ст.. центральне місце в ньому відведене питанням права, судовій процедурі, описам функцій судового органу – сабхі, угодам, показанням свідків; етичні настанови відступили на другий план. Тому „Нарада – смриті” може бути названа вже юридичним збірником.

Веди малюють нам картини суспільного життя Індії. Однак вони потребують певного критичного аналізу, так як є предметом усної народної творчості. А добре відомо, що в давнину дуже сильною була традиція усної передачі тексту, з покоління в покоління, при цьому намагалися зберегти їх первинний зміст, але в пошуках сюжету часто зверталися до міфології, а при описах дійсних подій не прагнули точності. Крім того, ряд текстів був оформлений письмово лише в перші століття нашої ери й припустимо думати, що зафіксовані були не всі твори усної народної творчості.

Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносини

у контексті літератури Вед

2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економіки

Цивілізація в долині Інду, не дивлячись на високий рівень розвитку, якого вона досягла, залишалася все ж явищем регіонального значення. Формування того життєвого укладу, який надав Індії єдність при всій різнобарвності, почалося з кінця ІІ тис. до н. е. і було пов’язане з виникненням держав в долині Гангу. Саме цим районам судилося стати центром культури та державності. Вивчення розглядає мого періоду полегшується тим, що разом з археологічними матеріалами в розпорядження дослідника потрапляють синхронні та літературні джерела – водійські релігійні твори та епос. Період кінця ІІ – середини І тис. до н. е. в історії Північної Індії прийнято називати „ведійським”.

Основним досягненням водійських індійців було господарське освоєння і заселення великої частини долини Гангу, до того вкритої джунглями. Наступ на долину вівся з півдня, звідки проникали землеробські племена дравідів і мунда, і з півночі – племена предгір їв Гімалаїв. Але найголовніший напрямок колонізації, яка завершилася створенням постійних поселень і міст, з півночі заходу на південь сходу, з Пенджабу й Раджастхану.⁰

Процес освоєння долини Гангу був довготривалим і стихійним. Хронологічно встановити етапи просування індо аріїв епохи „Рігведи” практично не можливо, але оскільки Ганг згадується лише в пізній, Х мандалі, можна передбачити, що до того часу водійські племена ще не далеко просунулися на схід від нього. В „Атхарваведі” ( V. 22. 14) згадуються вже мешканці Магадхі ( Південний Бідар ) і Ангі ( Західна Бенгалія ). В брахманах і упанішадах держави в долині Ганга – Кошала, Каші, Відеха – предстають вже такими , що вже склалися.

До середини І тис. до н. е. долина Гангу була в основному освоєна, не дивлячись на те, що значні території ще залишалися під лісами й болотами, особливо в нижній течії річки. В „Рігведі” часто згадується слово „аяс”. Спочатку під цим терміном розуміли не залізо, а метал взагалі, перш за все мідь та мідні сплави. Але в пізніх самхітах „аяс” або „шьямаяс” (чорний метал” означає вже залізо.⁰

Носії „культури сірої розписної кераміки” виготовляли з заліза вістря стріл та копій, гарпуни, ножі, домашнє начиння, а також будівельні інструменти (долота, голки, цвяхи, пластини, щипці), землеробські знаряддя (серпи, сокири), прикраси (обручки).

Більш досконалі знаряддя праці дозволили освоювати нові площі. Із зернових культур в „Рігведі” Часто Згадується „ява”. Пізніше це слово почало означати „ячмінь”, але тоді під ним розуміли збіжжя взагалі. В пізній водійській літературі рис фігурує як одна з основних культур, причому були відомі різні його види (чорний, білий, скороспілий). Наряду з цим в текстах згадується і ячмінь, пшениця, різні види просяних і бобових. Індійці в той час знали цукровий тростник (Атхарваведа І. 34. 1-5 ). З масличних вирощували кунжут, з технічних – льон. ⁰

Характеристики

Список файлов реферата